Наталка готувала вечерю, коли у двері подзвонили. На порозі стояла її мама. – Мамо? Щось сталося? – здивувалася донька, відкривши двері. – Привіт, доню! Поговорити треба! – рішуче заявила Антоніна Михайлівна. – Проходь, – Наталка провела маму на кухню, пригостила чаєм. – Ну, про що ти хотіла поговорити? – Я хотіла запитати, коли нам готуватися до переїзду? – запитала мама. – До якого переїзду? – здивувалася донька. – Як це до якого? У особняк твого чоловіка! – сказала Антоніна Михайлівна. – У особняк Олега? А з чого ти взяла, що він у нього є?! – Наталка здивовано дивилася на маму, не розуміючи, що відбувається.

– Тоня, – гукнула Антоніну Михайлівну сусідка. – А правду люди кажуть, що ваша Наталка за олігарха заміж виходить?

-Заміж Наталя виходить, але за олігарха чи ні, поки не знаю, вона нас з ним тільки в суботу знайомитиме, – відповіла Антоніна.

Сусідка була не першою, хто питав у неї про нареченого старшої дочки. Їй і самій було цікаво, кого зуміла відхопити ця тихоня Наталка.

У сім’ї було дві дочки: старша – Наталя та молодша – Валерія. Наталю Антоніна народила у першому шлюбі – від Павла. Але коли дівчинці було п’ять років, чоловік разом із свекром повертався на машині додому, і трапилася біда… їх обох не стало. Антоніна за два роки вийшла заміж за Степана і народила Валерію.

Обидві дівчинки були симпатичні, але за Валерією «женихи» бігали з шістнадцяти років, а Наталя у свої двадцять вісім так і залишалася самотньою.

Антоніна за старшу доньку переживала, хоча це не заважало їй щомісяця звертатися до Наталі за допомогою.

Справа в тому, що та, як тільки повернулася до міста з дипломом і знайшла роботу, зняла собі квартиру і почала жити окремо від батьків та молодшої сестри.

– Наталко, ну навіщо тобі тут жити та платити чужим людям за квартиру, коли у нас своя трикімнатна велика квартира.

– Мамо, я збираю на своє житло.

– Ну, і що ти назбираєш? А от жила б вдома – тоді було б легше: адже спільним бюджетом дешевше, – умовляла її мати.

Але Наталя не погоджувалася. Вона чудово знала, що варто їй лише оселитися в одній квартирі з вітчимом та молодшою ​​сестрою, їй не тільки нічого накопичити не вдасться, а й на найпростіше заощадити не вийде.

Степан, який працював сторожем на будівництві, щойно відчував, що в сім’ї з’явилися «зайві» гроші, переходив на «тижневий» графік роботи. Перший тиждень він гульбанив, другий – відходив, третій – працював, а потім усе по новій. Його не виганяли з роботи тільки тому, що той тиждень, який він працював, він не потребував зміни – так з ранку понеділка до вечора неділі і жив у вагончику на будівництві.

Зрозуміло, що зарплату він у сім’ю не приносив.

Валерія ще навчалася в коледжі і у свої двадцять років навіть не думала про роботу. Усіх тягла одна Антоніна.

Наталя ніколи не відмовляла матері, але більше п’яти тисяч не давала, бо чудово розуміла, що незважаючи на запевнення, що та бере в борг і обов’язково віддасть, жодних боргів їй ніхто не поверне.

Антоніна вже махнула рукою на старшу дочку і тепер у своїх мріях пов’язувала надії на краще життя тільки з вдалим заміжжям Валерії, а тут раптом таке: Наталка виходить заміж, і всі кажуть, що наречений не з бідних.

«Ну нарешті й до нашого берега щастя привалило, – думала Антоніна. – Якщо пощастить, і вдасться зятя на пристойну суму розкрутити, то можна буде й кинути роботу. Набридло вже щодня за швейною машинкою сидіти. Ти дивися, не чекала я від Наталки такої спритності. Де тільки вона багатого знайшла»?

А все було просто: Наталка вже три роки працювала бухгалтером у будівельній компанії, яка належала Олегу Мельнику.

У суботу до квартири, де жила Наталка, прийшли лише мати та Валерія. Степан мав «робочий» тиждень, і він з будівництва не йшов.

Познайомившись із майбутнім зятем, Антоніна відразу запитала:

– А що це ми у Наталії зустрічаємось? Я думала, ви нас у свій дім запросите.

– І до себе вас запрошу, лише трохи згодом – у мене там зараз ремонт. До весілля ще місяць – якраз встигнемо, – відповів Олег.

Поговорили про те, де та коли буде весілля. Валерія дуже засмутилася, дізнавшись, що сестра та Олег не планують великої урочистості.

– З мого боку буде пара колег із дружинами, і батьки приїдуть, – пояснив Олег.

– А я Ольгу та Аліну запрошу, – додала Наталка. – Ну, і ви, звісно, ​​прийдете.

– Наталка, – подзвонила наступного дня сестрі Валерія. – А що це твій Олег такий скупий? Невже йому шкода грошей на весілля? Своя компанія є, а він економить.

– По-перше, компанія у Олега не найбільша. По-друге, я сама попросила його не збирати на весілля натовп майже незнайомих людей – навіщо викидати купу грошей, якщо можна відзначити цю подію серед найближчих. І по-третє, ми після весілля цілих два тижні проведемо на Мальдівах, а це набагато цікавіше, ніж бенкет на сто чоловік, – відповіла Наталка.

– А де ці Мальдіви? – запитала сестра.

– Валерія, погугли і прочитай.

– Не розумію я тебе. Ось коли я заміж буду виходити, я від нареченого проситиму таке весілля, про яке все місто цілий рік згадувати буде! – сказала Валерія.

– Не розумна ти, Валерія, хіба це головне? – усміхнулася Наталка.

Антоніна була більш практична. Наступного дня після знайомства з майбутнім зятем вона прийшла до дочки.

– Наталю, поговорити треба. Мені сусіди вже всі вуха продзижчали про твого нареченого. Запитують, переїдемо ми до нього в особняк чи ні, – сказала мати. – Що мені їм відповідати?

– Мамо, який особняк? Олег має звичайну трикімнатну квартиру в будинку, що біля торгового центру, поряд з офісом нашої компанії, – відповіла дочка.

– Бач, «нашій компанії» – вже власниця?

– До чого тут власниця? Я там працюю. І продовжуватиму працювати на тій же посаді.

– А що ж він тебе головним бухгалтером не призначить?

– Тому що головним бухгалтером у компанії з самого її створення працює Валентина Йосипівна – чудовий фахівець, у якої мені ще вчитися та вчитися.

– Гаразд. Давай домовимося, скільки ти тепер даватимеш нам грошей, – сказала мати.

– А чому я повинна давати вам гроші?

– Раніше ж давала. Небагато, правда. Тепер зможеш більше давати. Я подумала, що двадцять тисяч на місяць тобі буде не накладно. А може, двадцять п’ять?

– Мамо, раніше я давала тобі гроші, тому що Валерія ще вчилася. Вона місяць тому закінчила коледж. Нехай на роботу влаштовується. Двох зарплат вам на двох вистачить.

– На двох? А Степан? – обурилася мати.

– А Степан мені ніхто. Чому я повинна спонсорувати чужу мені людину, яка до того ж гульбанить? Я взагалі не розумію, чому ти його досі не виставила з дому. Грошей у сім’ю він не приносить, а милуватися на його фізіономію мало задоволення.

– А хто тебе виростив?

– Не Степан. Ти отримувала на мене пенсію, хоч я майже весь час жила у бабусі Соні. А Степана я «нормальним» за весь час разів п’ять бачила.

– Тобто тобі не буде соромно жити, як пані, коли твоя сім’я у злиднях житиме? Я так розумію? – з надривом запитала Антоніна.

– Мамо, вас троє – всі дорослі, працездатні, тобі до пенсії ще років десять, Степанові – і більше, немічних серед вас немає. Чому я маю вас утримувати?

– Гаразд. Я тоді прошу допомоги у твого чоловіка. Нехай тобі буде соромно.

– Мені не буде соромно. І Олег тобі теж нічого не дасть, – сказала Наталя.

– Подивимося, – відповіла Антоніна.

Насправді Олег уже давно знав, як справи в сім’ї у Наталки. Вона розповіла йому про це, коли пояснила, чому винаймає квартиру, хоча могла б жити вдома.

– Я цю квартиру і будинком не вважаю. Коли мама вийшла заміж за Степана, я фактично переїхала до бабусі Соні. Там і жила, поки не закінчила школу. А коли я вчилася на четвертому курсі, бабусі не стало. Заповіту не було, і бабусину квартиру отримала мама. Вони її за півроку продали, а куди поділи гроші від продажу, не знаю – нічого нового у квартирі не з’явилося. Коли я приїхала після університету, то прожила з ними півтора місяці, з першої зарплати винайняла собі житло.

До весілля Антоніна до зятя не сунулась, а от коли молодята повернулися з весільної подорожі, вона підстерегла їх біля входу до офісного центру.

– Тут розмовлятимемо чи запросите до себе? – запитала вона.

– Про що розмовляти, Антоніно Михайлівно? – поцікавився зять.

– Про те, чому моя дочка не допомагає своїй сім’ї.

– А хіба вона повинна вам допомагати? – запитав він.

– Звичайно, повинна. У мене зарплата маленька, Валерія на роботу влаштувалась, але все, що отримує, на себе витрачає.

– А Степан? – запитала Наталка.

– А ти не знаєш, що Степан! – відповіла Антоніна.

– Ні Наталка, ні я нічого вам не винні, – сказав Олег. – Ви дорослі, здорові люди, маєте роботу. Ви можете утримувати себе самі.

Наталя із чоловіком сіли в машину та поїхали.

Антоніні нічого не залишилося, як піти додому.

Біля під’їзду вона зустрілася з тією сусідкою, яка постійно питала, коли Антоніна з родиною переїде в особняк зятя.

І сьогодні вона поставила те саме питання:

– Ну, що, Тоня, скоро до хором переїдете?

– Ага, переїдемо. Тримай кишеню ширше, – відповіла Антоніна.

– Що, обламала тебе Наталка? – здивувалася сусідка.

– «Живіть, – сказала, – самі. Ви маєте роботу. Ви здорові»!

– А зять?

– Зять? Та теж саме. “Ми вас утримувати не зобов’язані”.

– Так, ось так ростиш, ростиш дітей, а вони тобі – «не зобов’язані», – поспівчувала Антоніні сусідка.