Валентина робила на кухні бутерброди. Годину тому, їй подзвонила донька і повідомила, що хоче заїхати у гості, поговорити. Пролунав дзвінок у двері. – Катю, привіт! Проходь, – запросила Валентина доньку. Катерина зайшла на кухню. – Мамо, я ж просила нічого не готувати, – сказала донька, оглянувши стіл. – Та я так…на швидку руку, – усміхнулася Валентина. – Ну, про що ти хотіла поговорити? – Мамо…У нас з Дмитром проблеми…І тому я хочу у тебе дещо попросити, – якось підозріло сказала Катерина. – Що сталося?! – захвилювалася Валентина, але жінка навіть уявити не могла, що попросить у неї донька.

Валентина робила на кухні бутерброди. Годину тому, їй подзвонила донька і повідомила, що хоче заїхати у гості, поговорити. Пролунав дзвінок у двері. – Катю, привіт! Проходь, – запросила Валентина доньку. Катерина зайшла на кухню. – Мамо, я ж просила нічого не готувати, – сказала донька, оглянувши стіл. – Та я так…на швидку руку, – усміхнулася Валентина. – Ну, про що ти хотіла поговорити? – Мамо…У нас з Дмитром проблеми…І тому я хочу у тебе дещо попросити, – якось підозріло сказала Катерина. – Що сталося?! – захвилювалася Валентина, але жінка навіть уявити не могла, що попросить у неї донька.

– Сама на грошах спиш, а я в одягу з дірками ходжу! Ти ж бабуся! І мама! Хоч би раз реально допомогла! – ображено кинула Катя.

Весь абсурд ситуації полягав у тому, що саме у цей момент Катя сиділа за столом у матері в гостях. Валентина Олександрівна накрила його на швидку руку, але добре: бутерброди з домашньою ковбасою, товстими скибками сиру та сьомгою, булочки із сусідньої пекарні. Поруч стояла ваза із фруктами. Виноград, гранат, мандарини… Словом, рябчиків з ананасами не було, але Валентина гідно приймала гостю.

Онук дивився мультфільми у вітальні у новому костюмі. У тому самому, що бабуся купила кілька днів тому.

– Катю, не ламай комедію, – роздратовано озвалася Валентина. – Я твого сина взуваю, одягаю, на різні гуртки вожу. Навіть їжу купую. Він повністю на мені. А тобі мало?

– Це ж твій онук. Хто, як не ти? Ми й так із Дімою вже не знаємо, де гроші брати. Кредити, іпотека, комуналка, садок… Того, що залишається на життя після всього цього, вистачає хіба що на хліб та макарони.

– Так. А я тут до чого? Я за вас брала кредити? Чи просила вас народжувати? Квартиру ти теж через мене продала? Ти мені казала не лізти, ось я й не лізла. І тепер я ще щось винна?

– Мамо! – Катя насупилась. – Ну, ти ж бачиш, як ми живемо! Я вже навіть сама собі манікюр не роблю, бо лаки скінчилися! У чоботях, які розвалюються, ходжу, якщо пройшлася по калюжі – все, всі ноги мокрі. Потім нездужаю. У Діми лише одна нормальна сорочка залишилася. Ми не живемо, а виживаємо. Ще й ти тут виховати мене вирішила! Тобі легко говорити, у тебе он червона риба щодня на сніданок!

Валентина вислухала дочку, підібгавши губи. Так, напевно, в чомусь вона справді була винна. Дуже любила. Але виправляється це не грошовими вливаннями, а прийняттям наслідків.

– Катю, а я тобі в житті хіба мало дала? – жінка невдоволено примружилася. – У тебе було все. Захотіла сенсорний телефон, коли всі ходили із кнопковими, – отримала. Попросила модне пальто – купили. Житлом я тебе забезпечила. Ти вже не маленька дівчинка, повинна і сама давати собі раду.

Катя ображено надулася і відвернулася. Прямо як у дитинстві, коли не купили чергової іграшки, бо в будинку вже не було місця.

Валентині згадалося, як маленька Катя носилася по квартирі у новому спортивному костюмі зі стразами. У її кімнаті стояв новий комп’ютер. Десь у шафі лежала коробка із фотоапаратом. Подарунок на новий рік.

Бажання Каті змінювалися швидше, ніж курс долара. Вона хотіла бути то фотографом, то перукарем, то актрисою. Валентина лише встигала відкривати гаманець та записувати доньку на додаткові заняття.

– Нехай дівчинка насолоджується. Дитинство буває лише раз у житті, – говорив чоловік, сміючись.

Павло був бізнесменом. Шановна людина, не остання у місті. Його доходи дозволяли сім’ї ні в чому не відмовляти. Валентина також працювала, але більше для душі. Могла б осісти вдома, але хотіла крутитись серед людей, бути корисною для суспільства.

– Хочу спробувати вязати з вовни! – заявила Катя якось, побачивши відео на Ютубі.

І Валентина відвела її в магазин із товарами для рукоділля, вручила кошик для товарів. За півгодини він вже був заповнений догори.

Інші батьки відмовили б або обмежилися мінімумом: парою пачок вовни та найходовішими спицями для вʼязання. Проте Валентина свято вірила, що розвиток доньки – це її святий обов’язок. Можливості у них були, то чому б і ні?

Катя хапалася за кожне нове хобі з ентузіазмом, а за кілька тижнів кидала і знаходила щось інше. Це бентежило Валентину, але вона вірила: дочка просто шукає себе. Катя поступово звикала до того, що все отримує по клацанню пальця.

Потім Павла не стало і Валентина залишилася сама. Звичайно, вона сумувала, але хоч би була впевнена у твердому ґрунті під ногами. Павло залишив їй кругленький рахунок у банку. На відсотки з депозиту можна було жити приспівуючи, але Валентина працювала до останнього, доки не почалися проблеми зі здоров’ям.

Перед Катею її совість була чиста. Вона оплатила своїй дочці навчання в Києві, купила однокімнатну квартиру в новобудові, зробила відмінний ремонт. Після цього Валентина вирішила, що всі галочки у списку хорошої мами вона поставила. «Я дала їй все, що потрібне для старту. На час навчання допоможу, а далі сама, – твердо вирішила жінка.

Але щось пішло не за планом.

Катя тільки-но перейшла на другий курс, коли повідомила, що в неї тепер є хлопець. У Діми теж був айфон, хай і не останньої моделі, і ні гроша за душею. Тільки такі ж заможні батьки. А ще – зухвала посмішка і повна непристосованість до побуту.

– Катю, ти тільки навчання спершу закінчи, – попросила Валентина дочку після знайомства з Дімою. – Хочете жити разом – живіть, що тут поробиш. Але не поспішай. Отримай спочатку професію, встань на ноги, а потім уже думай про сім’ю.

– Мамо, не лізь, – відповіла Катя, насупившись. – Це моє життя.

І Валентина справді не лізла. Однак життя склалося зовсім не так, як очікувала Катя.

Спочатку все було красиво та приємно. Вони жили в однокімнатній квартирі Каті. Мати повністю оплачувала комуналку та давала кишенькові на їжу та одяг. Молодим залишалося лише насолоджуватися життям, разом дивитися серіали та гуляти аж до світанку.

Першим університет покинув Діма. Заявив, що не бачить сенсу.

– Я вступив, бо батьки хотіли, – сказав він. – А так – це нісенітниця. Порожня трата часу. Все одно я не піду працювати за фахом.

Потім навчання покинула і Катя. Було б добре, якби з тієї ж причини, але ні.

– Мамо, я вагітна, – просто повідомила вона одного разу телефоном. – Ми з Дімою вже все вирішили. Я народжуватиму. Візьму поки що академ, мабуть, а там подивимося.

– Катю… – Валентина зітхнула і накрила обличчя рукою, а потім таки стрималася. – Ну, добре, якщо вирішили.

– Ти ж… допоможеш нам? – спитала дочка з боязкою надією.

– Допоможу онукові. А ви, якщо вирішили народжувати, вже дорослі. Ти вже маєш більше, ніж я у твоєму віці. Справляйтеся самі, – відповіла мати, хоч усередині все стискалося.

Повисла пауза.

– Т-а-к… Зрозуміло, все з тобою.

Після цього Катя кинула слухавку.

Були сльози, маніпуляції, акуратне промацування ґрунту. Катя скаржилася на холодильник, одяг, погане самопочуття через не найкраще харчування. Валентина відреагувала лише на останнє, і то – виключно на час вагітності.

– Не повинен же онук відчувати наслідки, через те, що його батьки – не навчені жити, – бурчала вона і тягала сумки з продуктами.

А потім Катя видала іншу новину.

– Ми вирішили продати квартиру. Братимемо двокімнатну.

– Катю… Подумай. Вам поки не потрібно квапитися, дитина спатиме з вами.

– Ні, мамо. Ми вирішили. Ми ще весілля хочемо зіграти, медовий місяць влаштувати, щоби все по-людськи.

Валентина зчепила зуби, та не лізла.

Гроші втекли, як крізь пальці. Весілля з банкетом та фотосесією, останні айфони, ноутбуки, відпустка в Туреччині, початковий внесок з іпотеки… Молоді навіть залізли в кредити.

Платежі з іпотеки вийшли великими Кредитів ставало дедалі більше. Невдовзі Катя почала скаржитися, що їй не вистачає грошей до кінця місяця.

Внукові Валентина давала все. Вона купувала суміші, пюрешки, памперси… Останні півроку він зовсім жив у неї.

– Діма влаштувався оператором та підробляє кур’єром. Я теж на віддалення піду, якось тягтимемо. Візьмеш поки що Олексія до себе? – просила Катя.

Валентина погодилася, але не більше. У дитини було все. Дорослим вона була готова дати лише добрі поради, яких вони до них прислухаються.

Дочка якийсь час дивилася у вікно, а потім нарешті перевела погляд на матір.

– Якщо не допомагатимеш, я заберу Олексія, – заявила Катя. – І ти його більше не побачиш.

Валентина лише розсміялася, хоч усередині оселилося хвилювання.

– Ну-ну. Давай. Подивимося, як швидко тебе звільнять і на що ви житимете. У тебе бодай є гроші на оплату садка, мати року?

Дочка сердито хмурилася, голосно дихала, але заперечити не могла. Адже через пару днів їй справді доведеться знову прийти до матері з простягнутою рукою: наближається черговий платіж.

– У вас було все. Я не винна, що ви це все профукали, – продовжила Валентина. – Ще й хочете стягнути Олексія та мене разом із вами на дно. Ні. Ви дорослі, вчіться жити самі.

Катя навіть не стала доїдати свої бутерброди. Вона встала, розвернулась і пішла по свою куртку. Валентина, зрозуміло, зупиняти не стала.

Коли двері за дочкою зачинилися, мати тихенько зайшла до вітальні. Олексій спав на дивані, обіймаючи плюшеву сову-подушку. Валентина вимкнула телевізор, щоб онук не прокинувся. «Заради нього я зверну гори», – подумала вона: «А їх двох… хай тепер життя вчить».