Катя готувала вечерю, коли з роботи повернулася мама. – Привіт, – привіталася вона з донькою, і сіла за кухонний стіл. – Перевіряла у братів уроки? Все зробили? – Якраз зараз займаються уроками, – відповіла донька. – Ну хоч з цим добре, – додала Галина Василівна. – Мамо, – раптом сказала Катерина. – У мене для тебе новина! Ігор зробим мені пропозицію! Я виходжу заміж! Галина Василівна застигла. – Навіть думати не смій про заміжжя! Я не дозволю тобі вийти заміж! – несподівано вигукнула мати. – Мамо, але чому?! Чому ти так кажеш?! – Катерина здивовано дивилася на маму, не розуміючи, що відбувається.

– Катерино, подумай гарненько. Навіщо тобі виходити заміж? Ти що – зараз погано живеш? Дах над головою є, робота є. Що тобі ще потрібно? – запитувала мати у своєї двадцятидворічної доньки.

Ці розмови не припинялися вдома другий тиждень.

Катя, якій вже набридли моралі матері, нічого не відповідала. Але Галина Василівна не залишала спроб переконати дочку відмовитися від заміжжя:

– Подивися на своїх подружок: Світлана у вісімнадцять років вискочила заміж. Розлучилася. Все. Більше не хоче. Ростить двох дівчат одна, без чоловіка. А Христина? Та взагалі від чоловіка втікала. Пощастило, що дітей не встигла народити.

– Мамо, а що ж ти про Оксану Мельник не згадала? У неї все добре: і з чоловіком дружно живуть, і квартиру купили, і дитину має, – поцікавилася Катя.

– Тому що чоловік у Оксани не з бідної сім’ї – його батьки їм на перший внесок солідну суму подарували. А твій Ігор – безквартирний, вся рідня у селі живе. Який із нього наречений?

– Нічого, мамо, ми самі на квартиру заробимо.

– А нас, отже, кидаєш? – продовжувала мати. – А пам’ятаєш, ти мені обіцяла, що будеш усе життя з братами допомагати? Забула?

– Мамо, коли я тобі це обіцяла, мені було одинадцять років. Я нічого не забула. Ти плакала, коли пішов батько, Сашку та Михайлу щойно виповнилося три роки. І ти взяла з мене слово, що я тобі допомагатиму.

– От і допомагай! – вигукнула мати.

– А я хіба не помагала? Мої подружки після школи на гуртки бігли, у кіно ходили, просто гуляли. А я – одразу до братів.

– Безсовісна ти, Катерино! Я працювала у дві зміни! – обурилася мати.

– Так, ти працювала. Приходила втомлена та лягала на диван. А хто в цей час вдома обід готував? Хто підлогу мив? Прав? Прасував? Хто з братами робив уроки? Може, у нас була хатня робітниця? І, до речі, ти могла б так не працювати на роботі – батько спочатку перераховував добрі аліменти. Ми цілком могли б на них жити, якби ти не вирішила, що Сашку та Михайлу потрібно все найкраще, – заперечила Катя.

– Тобі цього не зрозуміти. Ти до одинадцяти років жила з татом. А вони його, вважай, і не бачили. Хлопчики не повинні були почувати себе покинутими через те, що не мають батька.

– Ти купувала їм брендові речі, а вони їх навіть не берегли. Навіщо? “Мама ще купить”! Натомість мені ти приносила речі, які тобі віддавали колеги чи знайомі. А коли батько звільнився зі своєї роботи і аліменти стали маленькі, ти сказала, щоб я після школи одразу влаштовувалась на роботу.

– Але ж ти закінчила університет!

– Заочно. І то завдяки тітці Валі. Якби не вона, ти мені вчитися не дозволила б.

Катя пам’ятала ту розмову, коли тітка Валя – старша сестра матері – вичитувала її:

– Ти, Галино, на своїх хлопцях взагалі зациклилася – виховуєш їх, як принців. А Катю зовсім забула. Вона в тебе одна на все – “подай – принеси”. В неї дитинства майже не було: за все в домі відповідала. Сашко занедужає – Катя винна. Михайлик нашкодить або двійку отримає, а ти Катю свариш – не додивилася! А тут ще вигадала: вчитися не дозволяєш. Дивись, не перегни палицю. Катерині через півроку вісімнадцять виповниться, покине дівка, і ти її взагалі більше не побачиш. І хлопців припини балувати, а то потім наберешся з ними горя: їм гроші знадобляться, то вони квартиру продадуть, а тебе на вулицю викинуть. До кого підеш? До Каті!

Після цієї розмови, яку Катя підслухала, мати дозволила їй вступити на заочне відділення:

– Але май на увазі – йдеш працювати і всю зарплату – до хати.

Катя вже здобула диплом, працює. Але всю зарплату, як і раніше, віддає матері.

Однак коли Ігор зробив Каті пропозицію і вони обговорили, як відбуватиметься їхнє весілля, Катя вперше віддала мамі не всі гроші, які отримала.

– Катерино, а де ще десять тисяч? – запитала мати. – Мені Антоніна сказала, що вам квартальну премію дали. Що собі залишила?

– Ні. Відклала. Я заміж виходжу, мені треба сукню нову купити, туфлі.

Отут матір й понесло:

– Заміж? Ти що таке вигадала! Навіщо? Тобі погано живеться?

– Мамо, годі вже. Набридло. Якщо ти не перестанеш, я до Ігоря в орендовану квартиру переїду – він мене вже давно кличе.

– Давай, біжи! Кидай матір! Батько твій втік, і ти біжи! – заголосила мати.

– Так він пішов, бо ти його довела: то сварилася через те, що грошей мало заробляв, він став додаткові зміни брати, тобі не сподобалося, що він мало вдома буває. Я взагалі дивуюсь, що він так довго протримався, – сказала Катя у відповідь на чергові претензії матері.

– Звичайно, у всьому мати винна. Вчора класна керівниця Сашка та Михайла дзвонила – скаржилася, що вони домашні завдання не роблять, а вчора взагалі урок прогуляли. А я що, маю їх по школі за руку водити? Я на роботі. А ось ти могла б у них уроки перевіряти. Але ж ні! Ми ж зайняті! Ми виходимо заміж, особисте життя влаштовуємо, а мати повинна тут одна пропадати!

Катя намагалася пропускати все це повз вуха, але постійні голосіння та звинувачення дуже діяли на нерви, і дівчина майже весь час перебувала в пригніченому стані.

Зрештою, не витримав Ігор:

– Катю, переїдь до мене. Яка різниця – зараз ти переїдеш чи через півтора місяці. Нерви будуть міцнішими. А твою маму вже не виправити.

Він допоміг дівчині зібрати речі, і Катя пішла з дому, де прожила все життя.

Мати, звичайно, образилася, насварила дочку по телефону і сказала, щоб запрошення на весілля їй не надсилали – вона все одно не прийде.

Але після слів сестри: «Не прийдеш і не треба. Принаймні ніхто молодим настрій не зіпсує», – вона вирішила прийти.

Весілля було скромним: гостей – дванадцять чоловік. Батька Катя також запросила. Приїхали з села батьки Ігоря та його старший брат Олексій із дружиною. Вони всіх і здивували.

– Ігоре, ти пам’ятаєш, ми два роки тому бабусин будинок продали. Ти не питав, куди ми гроші поділи. А ми половину віддали Олексію, а другу для тебе залишили. Нехай ці гроші будуть першими цеглинами в основі вашого власного сімейного гнізда, – сказав батько Ігоря.

Катя та Ігор вирішили всі гроші, подаровані їм на весілля, направити на покупку квартири. Вирішили, що краще брати двокімнатну, щоправда, платити за неї доведеться довше, проте жити буде зручніше навіть після того, як у сім’ї з’являться діти.

Наступні кілька днів вони вивчали різні сайти, на яких пропонувалися квартири, та нарешті обрали кілька варіантів.

– Подивимося на власні очі, і можна буде йти до банку подавати заявку, – сказав Єгор.

А ввечері до них прийшла мати Каті.

– Я хотіла б поговорити з вами обома, — сказала вона.

Каті в цей момент чомусь стало тривожно, ніби важкий камінь опустився на її плечі.

А Ігор чемно запропонував тещі пройти до кімнати.

– У мене до вас прохання: я зрозуміла, що вам на весілля подарували деяку суму грошей. Чи не могли б ви позичити мені сто тисяч? – запитала Галина Василівна.

– Сто тисяч? – здивувалася Катя. – Навіщо тобі так багато?

– Я ще взимку обіцяла хлопчикам купити електросамокати. Я думала, що якусь суму зберу, а решту візьму в кредит, який можна буде потім виплатити із твоєї зарплати. Але ти пішла. А хлопчики хочуть самокати – вони вже обрали в Інтернеті якісь моделі п’ятдесят тисяч кожна. Ось я й прошу у вас сто тисяч. Років за два я зможу вам цю суму повернути, – сказала мати.

– Ні, – коротко сказала Катя. – Гроші у нас є, але ми завтра йдемо вибирати квартиру, і для нас кожна гривня матиме значення. І друге: електросамокати не дуже безпечні, а Сашко та Михайлик ще ті шибеники. Нароблять ще шкоди. Ні.

– Я з Катею згоден, – сказав Ігор. – Вашим синам такий транспорт довіряти не можна.

– Жадібна ти стала, Катерино. Тільки про себе думаєш, а вони ж твої брати, – Галина Василівна встала і, відмовившись від чаю, покинула квартиру.

Тепер вона скаржилася і родичам, і сусідам, що дочка відмовила їй у допомозі. Але мало хто вірив їй, бо чудово знали і Катю, і Галину Василівну, і її синів.