– Тітонько! Тітонько! Не проходьте повз! Дивіться, які гладіолуси! Сьогодні вранці зрізав, гарні, свіжі!

Максим, як і інші продавці квітів, які дружно сиділи в тіні в’яза, поблизу великої автобусної зупинки, загули навперебій, ледь побачивши зацікавленого покупця.

Літо невблаганно йшло до свого завершення. Попереду ще пара вихідних, коли попит на квіти в рази зростає завдяки сезону весіль, а потім переддень першого вересня. Тоді і зовсім купують все, що тільки можна зрізати в саду.

А потім…

Знову до школи. А він ось, поки на ранець не наторгував. Костюм вже купив, і кросівки, так дрібниці всякі, на ранець же поки не вистачало, тому працювати потрібно було активніше.

Максим, у свої тринадцять, вже третє літо проводив на торговій точці. Всі місцеві тітоньки-продавчині Максима знали, не ображали і дозволяли торгувати на рівних.

Мама Максима працювала вихователем у дитячому садку, два старших брати, закінчивши школу, роз’їхалися до найближчих обласних центрів, щоб навчатися, і приїжджали лише на канікули. А тато…

Тато раніше працював інженером-конструктором, дуже добре заробляв і забезпечував сім’ю так, що мама могла займатися дітьми.

А потім тата скоротили. Спочатку він активно пручався, шукав роботу, кудись ходив. А потім знітився, сказав, що ні він, ні його покоління більше нікому не потрібні. Почав прикладатися до чарки, іноді приходив до тями, але вистачало його не надовго.

Два-три дні, і все ставало як і раніше. Потім мамина сестра якимось чином змогла влаштувати його трудовиком в школу, хоч якийсь, а дохід. Тепер тато був тверезий виключно відповідно до шкільного розкладу. Хоча б так.

Мама теж вийшла працювати, щоб хоч якось допомагати старшим синам-студентам.

Навіть Максиму знайшли справу. За роки сімейного життя мама розвела в саду безліч квітів,серед яких переважали гладіолуси- всіляких кольорів, розмірів і форм.

Ледь квіти починали розпускатися, Максима споряджали на торгівлю. Відра з квітами, пара бутербродів на перекус і пляшка води. Так проходили його літні канікули.

Спочатку Максим сильно злився на маму: всі на річці, а він тут. Потім якось заспокоївся, базікав з іншими тітками, збирав гроші на свої витрати, а на річку ходив ближче до вечора, коли спека спадала і торгівля йшла на спад.

У Максима була мрія, маленька, але дуже бажана. Жити десь у великому місті, і щоб не сидіти тут щодня під деревом на спеці, а десь так добре заробляти, щоб можна було купувати булку з родзинками і чай з цукром прямо щодня.

Максим якось розповів про мрію мамі, та відповіла, що перш ніж влаштуватися на таку роботу, де булку з родзинками можна буде купувати щодня, треба ще до того багато і наполегливо працювати. Ось Максим і працював.

Крім булок у Максима була ще одна пристрасть – футбол. Грали зазвичай на шкільному полі, цілою зграєю.

Віктор Володимирович, молодий шкільний фізрук Максима, за його успіхи дуже хвалив, пророкував спортивне майбутнє і багато разів говорив про те, що треба йти в професійний спорт.

А який може бути спорт? Влітку – квіти он, а взимку… Де гроші взяти і на тренування, і на форму? Максим все прекрасно розумів і нічого не просив у матері.

Настало перше вересня. Перші домашні завдання, і листя, що шарудить під ногами.

Віктор Володимирович без зайвих слів повідомив їм про те, що є можливість їхати на змагання в обласний центр. Команду їх запросили, і навіть зареєстрували в якості учасника.

Але грошей на дорогу, проживання та харчування спорткомітет дає лише частину. Решту – треба оплатити самим. У роздягальні після тренування хлопці говорили навперебій.

Ще б пак! Виїзні змагання, та без батьків! Цілий тиждень! І все це щастя серед навчального року.

Ніхто з них навіть не припускав, що батьки можуть не відпустити або не дати грошей. І тільки Максим думав виключно про фінансову сторону питання.

Ех… Знати б заздалегідь. Не купував би ні ранець, ні форму. Можна було і старе підлатати, а тепер куди вже…

– Мамо?- Максим нерішуче підвів погляд.

– Що?

– Тренер сказав, що нашу команду запрошують на обласні змагання. Вони через місяць.

– Ну здорово! Я вас вітаю!

– Мамо… Гроші треба здавати. На все тренер сказав не виділяють. Частину потрібно, щоб оплатили батьки.

– І скільки потрібно?

– Віктор Володимирович говорив близько трьох тисяч.

– Ого! Ну… Я навіть не знаю, треба подумати.

– Мамо? Давай я скажу, що не поїду? Скажу, що є термінові справи, добре?

– Зачекай, зачекай. Але ж це виїзні змагання, і всі поїдуть, так? І будуть такі ще чи ні, ще не відомо? Я правильно розумію.

– Правильно.

– Не відмовляйся поки, я подумаю. Може щось і вирішимо.

За п’ять хвилин, поки поїзд стояв на пероні, хлопчаки швидко закидали свої спортивні сумки і пакети з їжею в плацкартний вагон. Кожен обіймав батьків. У кожного на обличчі була величезна радість і в той же час тривога, вперше без батьків, на змагання.

Думки роїлися в голові. Максим їхав разом з усіма. Щастю не було меж. Поїзд, села і міста за вікном. Крихітні станції, де бабусі продають пиріжки з картоплею і капустою.

І знову дорога, розмірене постукування коліс, стакан з чаєм у підстаканнику. Це була найважливіша подорож Максима в дитинстві.

Так, призового місця вони не здобули-
“почесна дерев’яна медаль”, як пожартував тренер, і все ж! Як же класно було потрапити туди, спробувати, взяти участь!
*****
Максим їхав у відпустку до мами. Як же давно він не був у цих краях!? Напевно років десять не менше.

Дружина, тепер уже колишня, витрачати відпустку на село не хотіла категорично. Не для того вона ґарує рік, щоб проводити свою відпустку в якомусь глухому селі.

Мама в гості теж приїжджала вкрай рідко, не кажучи вже про переїзд до когось із синів, не хотіла нікому заважати. Батька п’ять років як не стало. Так і жила одна з котом Ваською. Так і працювала в дитячому садку.

Мама зустріла сльозами. Виправдовувалася, що це від щастя і несподіванки. Лаяла, що не попередив. Поки Максим після раннього прибуття відсипався у своїй “дитячій” кімнаті, мама вже встигла приготувати.

Кімнати наповнилися смачними спогадами.
– Як же ти тепер?

Мама сумно дивилася на сиві скроні свого сина, поки той з апетитом їв домашній борщ.

– Один зовсім, без Христини. І дітей немає. І розійшлися. Куди вже? Не діти малі, голова он сива вся, а не сидиться вам.

– Мамо, вже все, переживемо.

– Шкода… Наче і великою людиною став, а щастя он і немає.

-Так вже… На булку з родзинками точно вистачає. Ти мені краще про село розкажи, про школу. Тренер наш ще працює? В гості до нього сходити хочу.

– Працює. Куди йому діватися? Пузо на кілометр відростив, а хлопців все ганяє. Сходи, провідай. Мама крутила рушник в руках і не наважувалася про щось запитати.

– Мааам?? Ти чого?

– Максим, ти надовго?

– На місяць.

Мама ледь не вилила з рук вже наповнену чашку гарячого чаю.

– А.. Ти?!

– Нічого не сталося. Просто хочу побути довше. Відпочити. І плани у мене є.

****
Кругленький чоловічок у спортивному костюмі свистів і щось кричав команді. Знову свистів, лаявся і командував.

– Вікторе Володимировичу! Добрий день! Хотів з вами поговорити!

– Добрий день! Я вас ніяк не можу згадати. Сина до нас віддати хочете?

– Так вже й не пам’ятаєте, а уважніше якщо подивитися.

Тренер ще раз поглянув на Максима.

-Вибачте, я…

-Чабан. Максим Чабан.

– Ну ти даєш! – Віктор Володимирович обійняв, поплескавши по плечу.

– А я дивлюся, пика то знайома. А начебто і не батько нічий. Якими долями? До матері?

– Так. А ваші справи як?

-Та як. Спортзал визнали аварійним. Фізкультуру не знаю як вести, кажуть тільки на вулиці можна. А футбол? По бруду, по снігу? Можна так, звичайно, але ж сам розумієш, матусі зараз не такі, як у твоєму дитинстві, піднімуть галас, і ніхто не ходитиме.

Гаразд, хто може собі дозволити, в інший спорт підуть. А у мене тут скільки таких, хто і додому йти не хоче. Що мати, що батько…- Тренер махнув рукою. – Сам розумієш.

-А ремонт?

-Який там ремонт?! Ну може і буде років через сто. Не сміши, будь ласка.

Максим залишився на два місяці. Будучи директором власної компанії, він міг собі це дозволити. Відбудували новий спортивний зал. Максим вклав у нього всі заощадження, які колись відкладали з Христиною на покупку більшої за площею квартири.

Сам взяв під шефство футбольну секцію.

Перші змагання. Веселі хлопчаки в новій формі вибігали на поле. Віктор Володимирович витирав скупу сльозу і дякував своєму дорослому учневі.

-Дякую, Максиме! Не дарма мама твоя пальто нове тоді продала, щоб ти на змагання поїхав. Ох не дарма. Ти виріс великою людиною! Дякую!

Максим нічого не відповів. Він не знав про пальто. Мама тоді сказала, що загубила його, ходила на роботу в старій бабусиній фуфайці. А він чомусь повірив…

Мабуть, насправді колись все було не дарма!