— Знаєш, у чому різниця? Раніше я думала, що це мій дім. А тепер знаю — я тут ніхто

Олена розкладала таблетки по комірках тижневого органайзера, коли почула схвильований голос мами з кухні:

— Олеже, тільки приїжджай обережно, сусіди не повинні бачити документи… Так-так, все як домовлялися.

Рука завмерла над пляшкою з серцевими краплями.

— Катю теж привези, нехай подивиться на свою майбутню квартиру. Тільки Олені поки ні слова — пояснимо потім.

Таблетка вислизнула з пальців, покотилася по підлозі. Олена тихо підвелася і підкралася до дверного отвору.

— Нотаріус каже, тепер все законно. А що Оленка… — мати знизила голос. — Вона зрозуміє. Вже не маленька. Ти син, тобі сім’ю піднімати треба.

Мати помітила дочку в дверях і різко замовкла, притискаючи трубку до грудей.

— Олено! Ти… давно тут стоїш?

— Достатньо. Про які документи йдеться, мамо?

— Які документи? — мати закліпала очима. — Олег якісь довідки оформляє… для роботи.

— Довідки на квартиру?

— Ну що ти вигадуєш! Іди краще вечерю готуй, гості завтра будуть.

Олена повільно повернулася до таблеток. У голові крутилося: «твоя майбутня квартира», «все законно», «Оленка зрозуміє».

Вона взяла телефон, набрала номер довідкової служби нотаріальної палати.

— Скажіть, чи можна дізнатися, чи проводилися угоди з квартирою за адресою…

Через п’ять хвилин вона знала все. Три дні тому батьки переоформили квартиру на сина. Дарування. Безоплатно.

Олег приїхав наступного дня зранку — засмаглий, у новому костюмі, пахнучий дорогими парфумами. Катя виглядала як з обкладинки журналу.

— Привіт, сестричко! — він поплескав Олену по плечу. — Як справи в нашому сімейному гніздечку?

«Нашому». Олена процідила крізь зуби:

— Тепер уже не нашому, як я розумію.

Олег завмер, переглянувся з дружиною.

— Про що ти?

— Про те, що вчора я дзвонила нотаріусу.

Зависла тиша. Мати скрикнула з кухні:

— Олено, ну навіщо ж так відразу! Ми хотіли все спокійно пояснити…

— Спокійно? — Олена засміялася. — Три дні тому ви потайки переписали квартиру на Олега, а мені збиралися «потім пояснити»?

Катя перша прийшла до тями:

— Слухай, а що тут пояснювати? Квартира тепер законно наша. Крапка.

— Катю, помовч, — відтягнув її Олег, але в його очах промайнуло полегшення.

— Чому я повинна мовчати? — Катя повернулася до Олени. — Ти що, думала, будеш тут вічно сидіти? У сорок років час би і своє житло мати.

Батько виглянув з кімнати, побачив напружені обличчя і спробував сховатися назад.

— Тату, стій! — окликнула його Олена. — Поясни дочці, чому ви вирішили залишити її без даху над головою?

Батько зупинився, не обертаючись:

— Олено… не без даху. Ти влаштуєшся.

— Влаштуюся? — голос Олени зірвався. — А хто п’ятнадцять років щоранку бігав в аптеку за твоїми ліками? Хто половину зарплати в сімейний бюджет вкладав?

— Та досить вже про це! — вибухнув Олег. — Ніхто тебе не змушував! Хотіла бути доглядальницею — будь, але не вимагай за це квартиру!

— Доглядальницею?

Олена повільно підійшла до брата. Він був вищий на голову, але раптом позадкував.

— Я доглядальниця? А ти хто тоді? Син, який п’ятнадцять років дзвонив двічі на рік?

— Я кар’єру будував! Гроші заробляв! — Олег почервонів. — А ти тут в чотирьох стінах сиділа!

— Гроші? — Олена засміялася страшним сміхом. — А скільки ти за ці роки батькам привіз? Нагадай мені!

Олег замовк. Катя встала поруч з чоловіком:

— Ми дарували подарунки. А гроші — це не все в житті.

— Не все? — Олена обернулася до матері. — Мамо, скажи Каті, хто платив за твою операцію три роки тому. Хто брав кредит на зуби для тата?

— Оленко, ми не хотіли тебе ображати… Ми думали, ти зрозумієш…

— Розумію. Нарешті розумію.

Олена пройшла до своєї кімнати і дістала з шафи стару дорожню сумку — ту саму, з якою приїхала сюди п’ятнадцять років тому «на час».

Почала складати документи, фотографії, найдорожчі речі.

— Олено, що ти робиш? — мати з’явилася в дверях зі сльозами на очах.

— Те, що повинна була зробити ще вчора. Збираюся.

— Але… але ти не можеш! А мої ліки? А уколи? Я ж без тебе…

Олена продовжувала складати речі, не обертаючись:

— У тебе є син. Олег отримав квартиру — нехай отримує і обов’язки.

— Але він у Києві працює!

— Значить, звільняється. Або забере вас до себе.

У дверях з’явився Олег з Катею. Обличчя брата було багряним:

— Ти що, виставу влаштовуєш? Думаєш, ми злякаємося?

Олена застебнула сумку, випрямилася:

— А повинні?

— Слухай, досить істерити! — Катя виступила вперед. — Поводишся як розпещена дитина!

— Розпещена? — Олена повільно підійшла до невістки. — Ти знаєш, скільки відпусток я не взяла, щоб не залишати маму одну? Скільки побачень скасувала, бо потрібно було до лікаря їхати?

— Це був твій вибір!

— Мій вибір? А квартиру без мене переписати — це чий вибір?

Олена взяла сумку і пішла в коридор. Олег загородив їй дорогу:

— Стій. Ну припустимо, ти підеш. А далі що? Де будеш жити?

— Не твоя справа.

— Та годі тобі! — він спробував взяти дружній тон. — Живи тут, як жила. Просто тепер квартира офіційно моя. Яка різниця?

Олена подивилася йому в очі:

— Знаєш, у чому різниця? Раніше я думала, що це мій дім. А тепер знаю — я тут ніхто.

— Ну що за нісенітниця! Ти дочка, сестра…

— У тебе буде все своє, а в мене — нічого?

Олег розгубився від несподіваної цитати:

— При чому тут це?

— При тому, що саме так я і зрозуміла вашу позицію.

Вона одягла куртку, взялася за ручку дверей.

— Олено, зачекай! — батько нарешті вийшов з кімнати. — Може, ми щось неправильно зробили… Можна ще виправити…

— Тату, — Олена сумно посміхнулася. — Документи — це дурниця. Ви виправили головне. Показали, хто я для вас насправді.

— Та що ти несеш! — вибухнув Олег. — Ми тебе любимо!

— Любите? Тоді поясніть мені: чому я дізналася про перепис квартири випадково? Чому ви три дні мовчали?

Тиша. Навіть Катя опустила очі.

— Тому що знали — ти будеш проти, — тихо сказала мати.

— І вирішили поставити перед фактом. Це і є ваша любов.

Через місяць мати дзвонила щодня. Голос тремтячий, жалісливий:

— Оленко, Олег приїхав на три дні і відразу поїхав! Каже, не може щотижня їздити!

— Ну і правильно каже. У нього своє життя.

— Але я ж хвора! Мені потрібна доглядальниця!

— Найміть. Олег добре заробляє.

— Та він каже, що дорого! А Катя взагалі проти — каже, що гроші потрібні на ремонт!

Олена мовчала, дивлячись у вікно орендованої однокімнатної квартири на околиці міста.

— Мамо, а пам’ятаєш, що ти мені сказала? «Ти влаштуєшся». Ось я і влаштувалася.

— Але ти ж дочка! Ти не можеш кинути хвору матір!

— Я нікого не кидала. Це ви зробили вибір. Олег отримав спадщину — нехай отримує і відповідальність.

Батько зателефонував через два тижні. Голос винуватий:

— Олено… може, ми поквапилися з цими документами…

— Тату, пізно щось змінювати.

— Олег не може постійно їздити. А найняти доглядальницю… Катя вважає, що це занадто дорого.

— Катя вважає? — Олена посміхнулася. — А що вважаєте ви з мамою?

— Ми думаємо… може, ти повернешся? Забудемо про ці дурниці з документами…

— Забудемо? Тату, ви віддали синові моє майбутнє. А тепер хочете, щоб я повернулася в ролі прислуги в його квартирі?

Довге мовчання.

— Ми не так хотіли…

— Знаю, тату. Ви хотіли, щоб я мовчки проковтнула і продовжила обслуговувати сім’ю. Але не вийшло.

Олег набрав її номер у суботу ввечері. Голос злий і одночасно розгублений:

— Олено, може, досить дурня валяти? Повертайся додому.

— Додому? У твою квартиру?

— Ну… загалом, так. Живи як раніше, ніхто тебе не жене.

— З милості?

— Яка милість! Просто… батькам потрібна допомога. А я не можу щотижня мотатися.

Олена засміялася:

— Зрозуміло. Квартиру ти забрав, а проблеми мені залишаєш.

— Слухай, не викручуйся! Всім же краще буде!

— Краще? Олег, а пам’ятаєш, що ти мені місяць тому сказав?

— Що я сказав?

— Що ніхто мене силою не тримав. І що я повинна своє життя влаштовувати. Ось я його і влаштувала.

Вона повісила трубку і вимкнула звук телефону.

Олена заварила чай, сіла біля вікна з книгою, яку півроку не могла дочитати — часу не вистачало. На душі було спокійно. Вперше за п’ятнадцять років її час належав тільки їй.

Телефон пискнув — повідомлення від незнайомого номера. Катя.

«Олено, досить упертості. Олег втомився від цих поїздок. Батьки без тебе зовсім погані стали».

Олена посміхнулася і написала відповідь:

«Катю, квартира ваша — і проблеми теж ваші».

Через хвилину нове повідомлення:

«Ти безсердечна! Як можна кинути батьків!»

«Це ви їх кинули, переписавши квартиру і розраховуючи, що я буду безкоштовною доглядальницею у вашому домі».

Катя більше не писала.

Через півроку Олена зустріла сусідку зі свого старого двору.

— Оленко! — сплеснула руками тітка Валя. — Де ти пропала? Твої батьки зовсім погані стали!

— Що сталося?

— Та Олег, найняв доглядальницю — таку злу! Кричить на них, готувати толком не вміє. А твоя мати все плаче — «Оленка б так не робила, Оленка б краще…»

Олена кивнула:

— Ну так нехай Оленку звуть.

— Так звуть! Кожен день по телефону дзвонять!

— А Оленка не хоче повертатися туди, де її не цінували.

Тітка Валя здивовано подивилася на неї:

— І правильно робиш, дитинко. Скільки років ти на них горбатилася, а вони…

— Вони зробили свій вибір, тітонько Валя. Тепер живуть з наслідками.

Увечері того ж дня зателефонувала мати. Голос слабкий, але в ньому з’явилися нові нотки:

— Олена, я розумію, що ми неправильно вчинили…

Вперше за півроку мати не скаржилася і не вимагала. Просто визнала.

— Розумієте?

— Так. Ми думали, що ти все стерпиш. Тому що ти добра. Але ми забули, що доброта — це не синонім покірності.

Олена відчула, як щось ворухнулося в грудях. Але тут же зупинила себе:

— Мамо, я рада, що ви це зрозуміли. Але все вже сталося.

— Олено… а якби ми могли щось змінити? Ну, гіпотетично?

— Мамо, справа не в документах. Справа в тому, що ви п’ятнадцять років вважали моє життя менш важливим, ніж Олегове.

— Ми не так думали…

— Саме так і думали. І я більше не готова доводити свою цінність.

Олена поклала слухавку і підійшла до вікна. За склом падав перший сніг — легкий, чистий.

Вона думала про те, як дивно влаштоване життя. П’ятнадцять років вона жертвувала собою, вважаючи це любов’ю. А виявилося — просто дозволяла себе використовувати.

Телефон задзвонив знову. Олег.

Олена подивилася на екран і натиснула «відхилити».

Нехай вчиться вирішувати проблеми сам. У своїй квартирі.

А вона вперше за багато років відчувала себе вільною. І це було варте всіх втрачених квадратних метрів.