Андрій прийшов з роботи і, як завжди, поцілувавши дружину і дочку, пішов у ванну. Однак Ліза, яка добре вивчила чоловіка за дев’ять років сімейного життя, відразу зрозуміла, що щось не так.

Але розпитувати ні про що не стала – розуміла, якщо щось серйозне, він розповість сам.

Так і сталося. Закінчивши вечеряти, Андрій винувато подивився на дружину і сказав:

– Лізо, до нас на пару днів Леша приїде з дружиною і донькою.

– Коли? – запитала Ліза.

– У четвер ввечері, – відповів він.

Леша був молодшим братом чоловіка. Він жив разом з батьками в селищі за сто кілометрів від міста.

Брат чоловіка не дуже подобався Лізі своєю безвідповідальністю, безладністю і фамільярністю.

З ним постійно щось траплялося, його регулярно підставляли партнери, він раз у раз влипав у якісь історії, з яких його витягали батьки.

З Лізою, яка була дружиною його старшого брата, він з першого знайомства намагався спілкуватися, як зі своєю молодшою подружкою, і їй довелося кілька разів ставити його на місце.

При цьому Льоша не був людиною жадібною і підлою.

З тим, що приїде Олексій, Ліза ще могла б змиритися. Але ось те, що з ним приїдуть дружина і дочка, дуже її засмутило.

Людмилу, дружину Льоші, Ліза, як то кажуть, на дух не переносила. У родичці дивним чином поєднувалися нічим не пояснювана зарозумілість і безпардонність. А якщо додати сюди і крайню заздрісність Людмили, то коктейль виходив знатний.

Їх шестирічна дочка пішла характером у маму.

Ліза зрозуміла, що на неї чекають кілька складних днів.

– Не переймайся, Льоші треба в п’ятницю деякі справи зробити, а Люда хоче Вероніку зводити в парк, на атракціони. У суботу ввечері вони поїдуть, – сказав Андрій, побачивши, як засмутилася дружина.

Згадавши, який скандал влаштувала маленька племінниця рік тому, вона пішла в дитячу.

– Катерино, – сказала вона семирічній дочці, – післязавтра до нас на два дні приїде дядько Льоша, а з ним тітка Люда і Вероніка.

У мене до тебе прохання: будь ласка, якщо у тебе є книжки та іграшки, якими ти не хотіла б ділитися з двоюрідною сестрою, прибери їх у шафу, шафу зачини на замок, а ключ віддай мені.

Треба було бачити, з якою швидкістю дівчинка кинулася виконувати прохання мами: вона добре пам’ятала, як минулого року втратила майже половину своїх улюблених ляльок, яким сама шила вбрання.

У Лізи тоді теж склалося враження, що п’ятирічна дитина бере в руки іграшку тільки для того, щоб зламати її.

Андрій, який зайшов до кімнати дочки, здивувався, куди поділися іграшки.

– Чи не занадто? – запитав він.

– Залишили те, що не шкода, – відповіла Ліза. – Згадай, після їхнього минулого візиту дитячу кухню, трьох ляльок і міні-синтезатор довелося викинути, а плюшевого ведмедя реанімувати. Іграшки у Каті недешеві, і вона їх береже.

Гості приїхали якраз до вечері. Ліза провела їх до кімнати, яку підготувала для них.

– Диван у вас не дуже зручний, на такому погано спати, – заявила Людмила.

– Ви ж не на місяць приїхали, – відповіла Ліза.

Через деякий час вона запросила до столу.

Всі розсілися, не було тільки Людмили. Ліза зайшла в спальню і побачила, що родичка стоїть перед відкритою шафою і порпається в її сукнях.

– Людо, ти що тут робиш? – запитала Ліза.

– Та я шукаю собі якийсь домашній халатик, не прихопила з дому, подумала, що у тебе щось візьму, – спокійно відповіла та.

– У мене для тебе нічого підходящого немає, – сказала Ліза, закриваючи шафу. – У нас з тобою різні розміри.

Люда пирхнула і вийшла зі спальні. Після цього Ліза окинула кімнату поглядом: судячи з усього, і тут деякі речі треба прибрати в шафу під ключ.

Вечеря пройшла в спокійній обстановці. Розмовляли в основному чоловіки, Ліза обмежувалася тим, що як господиня пропонувала гостям ту чи іншу страву. Людмила намагалася нагодувати Вероніку, яка вередувала.

Після вечері Ліза запропонувала Людмилі взяти для Вероніки кілька іграшок і пограти з донькою в кімнаті, тому що Каті потрібно закінчити з уроками.

Чесно кажучи, уроки Катя вже зробила. Просто Ліза не хотіла, щоб Вероніка знову рознесла дитячу. А Катя вечорами зазвичай читала.

Людмила не дуже зраділа перспективі займати свою дочку, та й вибір іграшок їй здався досить мізерним.

– Ну, Катя у нас вже школярка, на ігри залишається все менше часу, – пояснила Ліза.

Коли після вечірнього чаю всі розійшлися спати, Андрій сказав дружині:

– Недобре вийшло, Людмила здогадалася, що ви всі хороші іграшки прибрали.

– Було б добре, якби вона здогадалася, чому ми це зробили, – відповіла Ліза. – Ти знаєш, що вона в нашій шафі в спальні порпалася? Шукала що-небудь собі одягти. Це ти теж вважаєш нормальним?

– Лізо, ну це ж все-таки родичі, ти якось м’якше, – сказав чоловік. – А з іграшками ти взагалі затіяла. Треба вчити Катю ділитися.

– А Катя вміє ділитися. Коли до неї приходять подруги, вони чудово грають разом.

Вранці Ліза приготувала сніданок чоловікам, і вони пішли: Андрій на роботу, Льоша – у своїх справах. Потім вона розбудила дочку, нагодувала її і відправила до школи.

Близько десятої прокинулися Людмила і Вероніка. Ліза в цей час вже сиділа за ноутбуком – у зв’язку з приїздом гостей вона домовилася сьогодні попрацювати з дому.

– Лізо, а ти нас сніданком збираєшся годувати? – запитала Людмила.

Ліза встала з-за робочого столу, привела Людмилу на кухню:

– Ось, будь ласка: чай, кава, цукор. Ось млинці: ці з сиром, ці з м’ясом, а ці без нічого, їх можна їсти з варенням або сметаною, – вона дістала з холодильника молоко. – Снідайте. А мені треба працювати.

Ліза чула, як вередувала Вероніка і як мати вмовляла дівчинку поснідати.

Через деякий час Людмила знову підійшла до неї:

– Лізо, Вероніка звикла снідати манною кашею. Ти можеш зварити?

– У нас немає манки, ніхто з нас її не їсть. Але можеш зварити доньці геркулесову або рисову. Ще є гречка і пшоно, – відповіла Ліза. – До речі, в холодильнику є сир і ковбаса, можеш зробити бутерброди.

Людмила нічого готувати не стала, якось змусила Вероніку щось з’їсти, і вони пішли в кімнату збиратися в парк. Возилися довго, з’ясовували, що Вероніка одягне. Вийшли з дому вже о першій годині.

До четвертої Ліза закінчила роботу, трохи відпочила, зварила собі каву і почала готувати вечерю.

У цей час повернувся Льоша.

– Все зробив, що планував, вдало з’їздив, – доповів він, потім подивився на Лізу, – а поїсти щось не знайдеться?

– Борщ будеш? – запитала Ліза.

– Із задоволенням!

Нагодувавши Льошу і поставивши в духовку м’ясо, Ліза пішла в кімнату Каті – сьогодні вона працювала там. Перевірила пошту, отримала підтвердження від замовників і вимкнула комп’ютер.

Вона хотіла трохи почитати, але в цей час прийшли Людмила і Вероніка. Люда тримала в руках величезного ведмедя.

– Де ви його взяли? – запитав Льоша.

– У тирі, – відповіла йому дружина. – Вероніка кричала поруч доти, поки хлопець, який його виграв, не віддав це чудовисько нам. Як ми його повеземо?

– Не знаю.

– Більше я з нею в такі місця не піду, – заявила Людмила. – Перед кожною каруселлю – істерика. А її за віком ще не на все пускають. Побачила морозиво – купи. Солодка вата – купи. Потім захотіла пити, потім їсти – довелося в кафе йти, а там такі ціни! За п’ять годин витратила майже три тисячі.

Прийшов з роботи Андрій, зібралися вечеряти.

– А Катя де? – запитав у Лізи чоловік.

– Ти забув? Сьогодні моя мама її зі школи забрала. Вони повинні були за кошеням піти, – відповіла Ліза чоловікові і пояснила гостям, – мама моя вирішила кошеня взяти.

Коли кошенята тільки народилися, мама з Катею ходили вибирали. А сьогодні їм його вже підрослого повинні були віддати. Ось Катя на вихідні до бабусі з дідусем і випросилася.

– Мамо, я теж хочу кошеня, – плаксиво промовила Вероніка, смикаючи Людмилу за поділ.

За хвилину дівчинка вже ридала так голосно, що хотілося закрити вуха.

– Ти що, зовсім нічого не розумієш?! – накинулася Людмила на Лізу. – Навіщо ти стала про цього дурного кошеня розповідати?!

– Ну, вибач. Наступного разу заздалегідь готуй список слів, які при вас не можна вимовляти, – відповіла Ліза і вийшла з кухні.

Вечеряти сіли тільки через півгодини, коли заспокоїли Вероніку обіцянкою взяти їй кошеня відразу ж після повернення додому.

Наступного дня гості після пізнього сніданку зібралися їхати.

– Як ми потягнемо цього ведмедя? – обурювався Льоша. – У нас і так повно всяких пакетів. Залиште його тут!

Але це не влаштовувало Вероніку.

– А ви таксі візьміть, – запропонувала Ліза.

– Зараз! – відповіла Людмила. – Знаєш, у скільки це нам обійдеться?

– Андрію, а ти дай Льоші свою машину. А потім якось забереш, – сказала Ліза, дивлячись на чоловіка.

– Справді, Андрію? – Льоша подивився на брата.

– Ні, не можу. Я зараз вас проводжу і поїду – обіцяв сьогодні після обіду Кольці тещу на дачу з розсадою доставити.

Нарешті Ліза і Андрій залишилися в квартирі самі.

– Лізо, ти що – з глузду з’їхала? Машину мою Льоші запропонувала. Він же її в перший кювет перекине, – сказав Андрій.

– А як же «близькі люди», як же «треба вміти ділитися»? – запитала Ліза.

– Так я про іграшки говорив! А це машина! – вигукнув чоловік.

– А я завжди була впевнена, що машини – це іграшки для чоловіків, – відповіла дружина.

Увечері Андрію зателефонувала мати: не так гостей прийняли, не тим годували, не пішли разом з Людою в парк – їй довелося самій оплачувати всі розваги, дратували дитину розповіддю про кошеня, та ще й машину братові пожаліли.

Цей короткий перелік претензій родичів Андрій озвучив дружині, самому йому довелося вислухати набагато більше.