– Альбіна, Альбіна, там… – жінка захекалася, хапала ротом повітря, – ой не можу, ой сил немає…

-Та що, що там, Віро? Що сталося?

-Ой там … твої … деруться … ой, лихо …

-Мамо, придивіться за Маринкою, – кинула на ходу, і витираючи руки об поділ сукні, побігла у напрямку до школи.

-Міша, Толік, ви що таке влаштували?

-Ма, вони перші!

-Так, мамо, перші. Я Мишка чекав, он з Володькою, а ці… Вони почали обзиватись і камінням кидатися. Вони на тебе погані слова говорили… І Маринку обзивали. Ну, ми їх…

-Ох лихо ви моє… Захисники мої … Ви що хочете, щоб вас на облік, в дитячу кімнату поставили?

-Мамо! – Мишко дивився своїми чорними очима, в обрамленні чорних вій, – Мамо, вони перші, розумієш! Вони Толяна почали камінням закидати, Вовка прибіг, мене покликав, і кричали всіляко, обзивалися.

У хвилюванні дійшли до хати. Альбіна відправила хлопчиків вмиватися.
На німе запитання бабусі пацанів, махнула рукою, побилися.

День пройшов у звичайних турботах. Альбіна все думала, як вирішити ситуацію, як захистити дітей. А те, що це продовжуватиметься й надалі, це точно.

Скільки разів уже лаяла себе за цю слабкість, яка вилилася ось у таке. Хоча про що шкодувати, у неї є Маринка, правда на додаток до двох пацанів, гірко посміхнулася жінка.

Загавкав Тобік, маленький песик, який хлопці витягли навесні в річці, хтось потопив щенят, а цей ось вижив.

-Мамо, дільничний, дядько Валік…

-О, легкий на згадці.

-Мамо, ми не винні! Я сам все розповім.

-Сидіть вже не висовуйтесь, Маринку заберіть.

-Вітаю, Альбіно Григорівно!

-Добрий вечір, Валентин Макарович!

Стоїть, мовчить, мнеться.

-Я Вас слухаю. Якщо ви через пацанів, то не вони перші, їх ці, Васютинські задирають. Обзивають, а сьогодні ще й камінням закидали, я й сама скаржитися хотіла йти.

-Еее, кхм, розберемося, звичайно. Тільки Альбіна… Григорівно, я не тому прийшов. Я по-сусідськи, а що у формі, так не встиг переодягнутися ще.
Альбіно Григорівно, а ви… корову ж вмієте доїти? Розумію, дивне питання, у селі живемо… Загалом…

-Валентине Макаровичу, вам корову підоїти треба чи що?

-Ну так … Олена в місто поїхала, вступати ж буде цього року, а цей … вона лигається, я і так і сяк … не підпускає …

Дільничний жив удвох із дочкою, дружина поїхала ще років дванадцять тому, залишивши маленьку Оленку на батька, шукаючи кращого життя.

Спочатку жива була теща, вона допомагала, не кидала зятя, навчила всього Олену, потім природно все впало на Оленку. Ну як впало, звичайно, тато у всьому допомагав.

Тримають господарство, а як у селі інакше не можна.

Того року Олена не вступила, вдома залишилася. Вирішили рік позаймається, і вступить обов’язково. Ось поїхала все дізнаватися, та у тітки тиждень поживе, нехай відпочине дівчисько.

-Зараз підійду. Вона у вас із норовом, а що Олена мене не покликала? Я ж знаю вашу Забаву, я її роздоювала.

-Так це я, відмовив доньку, мовляв, сам впораюся, звикати треба, самому…

-Аааа, Зрозуміло. Ідіть, я зараз…

-Мамо, що він приходив? Нас тепер у цю, в кімнату на облік поставлять?

Толік, середній син, дивився величезними очима на матір, зсунувши брови до перенісся. Як батько, подумала Альбіна.

-Та ні, не переживай синку, Оленка до міста поїхала, вступати цього року буде. А Валентин Макарович корову подоїти не може, от і попросив, по-сусідськи. Піду, допоможу.

-Мамо, ти все ж таки поговори з ним, поясни…

Старший син, певне, теж переживає, стоїть, притулився до одвірка.

-Звичайно синок.

Альбіна піддалася якомусь пориву, підійшла і міцно обійнявши своїх хлопчаків, скуйовдив їм волосся, поцілувала обох у маківки.

-Любі мої, не хвилюйтеся, я вас нікому образити не дам.

-А Марину, Марину даси?

Малятко стояло високо піднявши голову і вимогливо дивилося на матір.

-І Марину не дам в образу, – засміявшись підняла Альбіна доньку на руки, дивись у тебе братики, твої захисники… Все, хлопці, я побігла. Я швидко.

-А куди це мати? – Бабуся стояла підібгавши губи дивилася в слід Альбіні. Начебто не білий день, проти ночі…

-Ба, яка ніч, час восьма вечора. Сусід корову попросив подоїти, зараз прийде.

-Ну-Ну, корову. А потім знову…

-Ба, що знову? Чого знову…

-Нічого, мовчи. Заступник. Нічого. Сісти надо, і дупу притиснути, ось що. Не молода вже…

-Мішко, чому вона на маму постійно лається.

-Не звертай уваги, бери Маринку, ходімо в будинок. Мама зараз прибіжить, вечеряти будемо.

Альбіна подоїла норовисту Забаву, процідила молоко, помила відро. Наказала не соромитися, якщо що звати.

Сусід запевнив, що обов’язково. Альбіна побігла додому, знаючи, що Зоя Петрівна, бабуся хлопчаків, і за сумісництвом її свекруха, читатиме моралі та висловлюватиме невдоволення.

Зоя Петрівна, мама її першого чоловіка, який залишив її з двома погодками та поїхав у пошуках щастя надіслав листа, щоб не чекала, а починала жити без нього.

Попередньо продав будинок, перевіз матір до себе, тобто виходить до Альбіни, забрав гроші та поїхав. Так і залишилася Альбіна, з двома дітьми на руках і матір’ю людини, який колись був її чоловіком.

Характер у Зої Петрівни був важкий, вона ніяк не могла змиритися з тим, що коханий син Гриша, виявився зрадник і негідник. Не могло прийняти материнське серце цей факт.

Що залишив він її без кута свого, привіз і посадив, як якусь ляльку, переживає старенька.

Написала листа синові, все описала, як одна ростила, як не доїдала, як сама речей гарних не носила, а все для нього, для Гриші.

Просила забрати із собою, адже один він у неї, вона багато місця не займе, але біля сина буде, біля кровиночки.

Просила Альбіну відправити листа, сама до пошти дійти не може, ноги підводять.

Чекала щодня листоношу Ніну. Але проходить Ніна повз, відводить очі убік. Немає листа від Гриші…

Тому озлобилася ще більше.

Здається їй, що Альбіна знайде мужика і прожене її геть. А куди їй, старій та немічній. Та й звикла вона до неї як рідна. Онуки знову ж таки. І Маринка, хоч і не рідна, а на руках ось на цих виносила. Альбіна мучиться на двох роботах, та худоба ще …

Даремно чекає листа від сина Зоя Петрівна. Відправила б Альбіна та адресу не знає. Як крізь землю провалився…

Отак і живуть. Зоя Петрівна суворо контролює кожен крок невістки, а та за звичкою звітує у всьому.

Та й що говорити, допомагає свекруха. Хлопчиків ось допомогла виростити, та й Маринку, а дівчисько їй ніхто. А вона її з рук не спускає, балує. І та теж, нікуди від бабусі…

Нагуляла її Альбіна, пожила з одним… пройдисвітом.

Мабуть, втомилася без чоловічого плеча, повірила… а він утік, примостився геть до Галки Васютіної. Та вдова, двоє пацанів у неї теж, старші за її хлопчаків.

У магазині працює завжди дефіцит може дістати. От і повівся на ковбаси, та труси сільповські. Ну і нехай, у неї зате Маринка є. А те, що люди балакають, хай, на те в них і язики, щоб чухати.

Нічого, проживемо. Хлопчики вже дорослі, Зоя Петрівна теж поки що з головою дружить, нічого…

Єдине, приструнити треба Галку, щоб не сміла пацанів проти її хлопчиків налаштовувати. Так думала Альбіна вже засинаючи.

-Галино, ще раз твої пацани моїх, хоч пальцем торкнуться, хоч просто подивляться у бік моїх, я візьму вила і заколю тебе, як гадюку. Зрозуміла?
Мені твій підп’ятник нафіг не здався, і нікому з сільських теж, навіть бабуся Соколиха, і то плює йому в слід, до чого погана людина виявився. Так що не смій навіть приплітати моє ім’я до нього, зрозуміло? А вам, – Альбіна повернулася до жінок, що з цікавістю слухали лайку, – Якщо щось спитати хочете, то питайте в мене, а не в цієї, – вона кивнула у бік Галки.
Що? Цікаво від кого дівчинку народила? Так від мужика, баби, ходіть і бійтеся, щоб не від вашого. Ще раз почую, що ім’я моє полощете або моїх дітей, візьму іржаву литовку, і язиків поганих ви позбавитесь. Говорю при свідках. І мені начхати, що за це буде…

Сказала, взяла кілограм цукру та пішла, гордо піднявши голову.

-Бач, з поліціянтом шури-мури крутить, відразу осміліла…

-І справді, Галка, язик у тебе, що помело. Чого зі своїм Сашком носишся, кому він потрібний. Зробив дитину і втік, як пес шолудивий, за спідницями бабськими ховається.

-Ти на Альбіну цей, не намовляй. Вона жінка була вільна, і є. І Сашка твій тоді пороги оббивав, увивався за нею, всі знають. Усі бачили… Ну… село ж… Це потім ти його ковбасою й приманила. Тож заспокойся, не намовляй на жінку. А якщо і правда з дільничним у них цей… то й добре. Обидва вільні, обидва добрі люди…

Так заговорили, загули баби в магазині.

Мабуть, сильно образили спокійну і веселу Альбіну, вирішили жінки.

Життя в Альбіни з хлопцями та Зоєю Петрівною потекло своєю чергою.
Приїхала сусідська Оленка, теж на очах росла, і Альбіна з нею няньчилась і вона з її хлопчиками, і Маринку любить.

Валентин Макарович, тато Оленки, один на три села, дільничний був.
От і доводилося за Оленкою сусідам доглядати, як тещі не стало.

Найбільше любила вона в Альбіни бувати. Це зараз тато тільки тут. Вдома частіше буває, та практично завжди. На пенсію збирається, напрацював стаж. І все ніяк заміну не знайдуть …

Швидко пролетіло літо. Все в турботах. То сіна наготувати, то дров. Щоправда, Валентин Макарович допомагає, дякую йому. Ну так і Альбіна теж, то пирогів напече віднесе, то закрутки з Оленкою на зиму роблять.

-Тепер більше треба, – каже Альбіна, – студенти вони такі, вічно голодні, – і регочуть на пару з Оленкою, як подружки.

Валентин Макарович залюбувався ладною сусідкою, давно він на неї поглядає, гарна жінка.

Волосся, хусткою білою підв’язала, а з-під хустки пасма вибилося, сонечко грає на волоссі. Красива…

Спіймала погляд сусіда, збентежилась, та й він… як хлопчик за підгляданням упіймали, теж засоромився…

-Тато, – каже ввечері Оленка, – Ось би тітка Альбіна була моєю мамою, або хоча б мачухою …

-Дочко, ну що ти таке кажеш?

-А що? Вона самотня, молода і красива, ти самотній і привабливий.

-Оленко, – батько докірливо дивиться на дочку, – Ну що ти таке кажеш. Альбіна Григорівна ще молода. Вона … вона…

-Тату, ти чого замичав. Ти теж не старий дід. А тітка Альбіна, вона класна. Я в дитинстві собі вигадала, що вона моя мама… А те, що діти в неї, так не бійся… Навпаки, поки ще в силі, допоможеш їй… Хлопчаки все ж таки, вони мені, як брати…

– От треба ж, все вона розрахувала, – сміється батько, – А що? Ось візьму і посватаюсь…

-Ти позалицяйся для початку, сват, – регоче донька…

Якось саме все втряслося. Ось і школа знову, хлопчаки вже з Васютинськими не б’ються, навпаки, дружать, навіть у гості почали заходити. З Маринкою грають, от сміх, сестрою її почали називати. Діти…

Хай краще так, ніж воюють, думає Альбіна. Тим пацанам Васютинським, вона й не сестра зовсім, Сашко, Маринин батько, вітчим їм … Ну і гаразд …

Галка в магазині якось заговорила. Вони після того випадку не спілкувалась, все мовчки. А тут.

-Альбін, тут сукня для дівчинки, на, візьми. Польська, гольфики…

-Що це? Навіщо? Та й грошей немає зайвих зараз…

-Альбін, це не за гроші … Це Сашка … для дочки … пробач його і мене … Альбін, правда … візьми … від чистого серця … Там лялька ще, тільки він сам хотів … Можна?

-Чому не можна. Тільки ти з ним приходь, мені скандали та плітки потім не потрібні…

-Дякую, Альбін … ми прийдемо, ми обов’язково прийдемо …

Іде Альбіна, головою хитає. Дивиться назустріч сусід, Валентин Макарович, їде велосипедом, у формі. І до неї прямо.

В неї аж серце застигло, щось трапилося чи що?

-Альбіна Григорівна, Альбіна…

-Що, що сталося?

-Що сталося? у кого? А … та ні … я це, Альбіна … будь моєю дружиною …

-Щооооо?

-Це, фу ти … репетирував три дні. Не з цього почав … Треба було в кіно спочатку покликати, потім на річку погуляти … потім знову в кіно, так Оленка вчила … Ех, вибачте …

Сів на велосипед, смішно знітившись.

-Ееєе, зажди, а кіно?

Впустив велосипед, повернувся, а вона стоїть, весело сміється:

-Я в кіно тисячу й один рік не була … А потім вже за розкладом що там? Річка … знову, кіно, а потім заміж напевно …

Альбіна та Валентин давно самотні були, скромне весілля хотіли зробити, та куди там. У клубі довелося грати, все село було, і ще з тих, двох сіл, де Валентин дільничним багато років був…

Хлопці раділи – татко поліціянт. Рідного вони смутно пам’ятали. Маринка поки не зрозуміла, як це два тата, але радіє, обоє татка люблять, подарунки дарують.

Зоя Петрівна, коли зрозуміла, що ніхто її не збирається виганяти, взагалі підбадьорилася. Замовила ще онука, а краще двох…

А Оленка як рада! Дитяча мрія збулася, тепер у неї й тато, і мама, і братики із сестричкою.

Ось такий поворот. Життя – річка, не такі повороти й вири влаштовує. То тихо тече собі, а то як понесе, ух, тільки тримайся… Ніколи не вгадаєш, що там за поворотом…

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!