Раніше я про це й не задумувалася, бо й так було повно думок в голові, але зараз донька моя вчиться і я маю багато вільного часу. Все почалося з того, що мені стало порожньо в квартирі, так, наче якийсь протяг гуляє і мене наскрізь продуває.

Дратує й телевізор, в телефоні вже й дивитися не хочу нічого, серіали по якому колу передивлятися не хочу. Не подумайте, я й на роботу ходжу і маю маму, якій вісімдесят два роки, її треба доглядати.

Але мама так само мене не тішить, вона в своїх спогадах, по якому разу розказує одне і те ж. І того разу так само розповідала історію зі свого життя.

Я й до того це все чула, але раптом ця історія заграла геть іншими барвами і в моїй голові тільки одне питання – чи могла мама так зі мною вчинити?

Мама моя любила мене дуже сильно і присвятила все життя мені, у неї не було чоловіка, бо вона казала, що красунь не хапали, а вона була непоказна жінка сорока років.

– Я дитину для себе ростила, – не раз казала на закиди, як то дитині бути без батька.

Я не мала причини для вередування, бо мама купувала все, що мені хотілося, а я мала невеликі запити. Завжди була тиха і скромна, помагала мамі в усьому.

Не знаю чи то у мене такий характер, чи то мене так виховали, але я завжди слухалася маму.

Єдиний раз, коли я сама вирішила, це коли закохалася в Юрія. Він був зі мною на одному курсі, він мене любив, а я його, дочекалися до п’ятого курсу і далі вирішили справити весілля.

Мама моя була не проти.

– Це добре, Оленко, добре. Треба діток мати. От я тебе маю і вже мені втіха, а ти своїх будеш мати і все буде добре.

Вона чомусь ніколи не говорила про Юрка, хоча після весілля ми жили у неї. Вона наче його не помічала.

Але Юра в побуті виявився неймовірно педантичним. Він перемивав тарілку і виделку, чашку, коли йшов брати їсти.

Маму це дуже дратувало.

– Воно чисте, – казала вона.

– Тепер чисте, – відказував той.

Проте, легко міг закотити, коли не було чистої сковорідки, а йому хотілося щось посмажити.

– Дві жінки в хаті і аби я мив сковорідку?

– Нема місця в холодильнику, тому з’їж, що на сковорідці, а тоді нове готуй.

– Я таке не хочу.

– А іншого нема, – впиралася мама.

Зрозуміло, що вже ми обоє на цьому фоні перечилися. Він вимагав аби ми поїхали геть, але я не знала чому я маю це робити.

– Юрчику, мама й за дитиною дивиться і варить їсти, прибирає, вона ж на пенсії. А у нас є змога зібрати на свою квартиру, ти чого?

– Вона мене дістає своїми дрібницями.

І зі свого боку мама мені казала, що з таким чоловіком жити й не дуже треба.

– Оленко, доню, побула заміжня, галочку в паспорті поставила і на тому крапка. Навіщо нам зайвий рот? Ти бачиш, скільки він їсть і що саме? Та ми на ті гроші можемо місяць харчуватися! Доню, от навіщо він тобі?

– Мамо, але ж ми любимо один одного.

– Що за дурниці? Ти маєш дітей любити, а чоловік, то таке. Є і нема, нема чого переживати.

– Мамо, Юрко каже аби ми шукали квартиру.

– Ой-ой, такі багачі? Не маєте, де гроші діти?

І так і жили, мама була свідком всіх наших суперечок, вона була певна, що Юрко веде себе не як чоловік, а дріб’язково.

– Хоч би гроші приносив, а то я не бачу, щоб ми дуже розкошували.

Далі наша донька росла і Юрко так само мав якісь уявлення про те, що має і не має робити дівчинка. Він був за режим і послух, а мама була за «радісне дитинство».

«Чому ти так зробила?», – питав він доньку і допитував до такого стану, що я не знаю, яку відповідь він чекав.

– Дитину нам нервує, – казала мама, коли Наталка бігла в її кімнату.

– Ти не розумієш, що вона підліток?, – питала я чоловіка.

– То й що? Вона має бути привчена до порядку. Я їй раз сказав і вона має зробити.

– То може вона не хоче.

– Так, не хоче, бо ви її так виховуєте. Вона має слухатися.

Для нього непослух, то було щось неймовірне, а вартувало доньці так само на підвищених тонах з ним спілкуватися, то для нього це було чимось несусвітнім.

– Ти маєш мовчати, коли я говорю, – казав він безапеляційно.

– Нащо він нам здався, – питала в такі моменти мама, – Він нам дитину дратує. Ти на чиєму боці?

Звичайно, що я була на боці дитини і через якийсь час вказала чоловікові на двері. Дитині було одинадцять і всі ці роки ми прожили у мами, назбирали лишень на однокімнатну квартиру, і то прийшлося ділити.

Наталя не прагнула спілкування з батьком і Юрко через якийсь час взагалі забув за наше існування. Я навіть не знала чи й казати йому аби поміг з навчанням, бо мама була проти.

– Нащо його зачіпати? Самі справимося!

І ми справлялися, справді, бо мама ще підробляла, її пенсія, я працюю і у нашої Наталі було все, що вона хотіла.

Ми навіть назбирали на квартиру в новобудові, куди з донькою й переїхали. Мама була проти, але я чомусь так закохалася в це місце, нове, гарне, що нікуди не хотіла йти. А мама не хотіла йти зі свого району і вже просила мене назад.

– Оленко, скільки можна там одній сидіти? Я одна і ти одна, то переїдь до мене та й усе.

– Мамо, ще трішки, ти ж здорова.

– Так, але мені теж сумно, – казала вона.

І так я до неї приїздила тричі на тиждень, привозила продукти, а в неділю була з нею ввесь час.

І ось вона мене проводжає, як сусідка каже:

– Як тобі, Миколаївно, пощастило, донька у тебе дуже слухняна.

– Аякже, – каже гордо мама, – я ж її так виховала аби вона мені на старість помагала. А ти свою чого так не виховувала?

І тут у мене закралася думка – а чи не випадково це все було: виховання, переконання мене, що мені не треба чоловіка, що треба лишень вірити мамі, бо вона одна любить і прагне мені добра…

Я самотня і роки без чоловіка, як мами не стане, то я не маю ні подруг, ні друзів аби поговорити. Є лишень мама і робота, та й робота для того аби вистачило грошей на маму, бо їй уже більше треба на ліки і так далі.

Невже мама й справді ростила мене для себе? Чи я вигадую, підкажіть, будь ласка.