– Олено, я йду. Вона при надії, – сказав Андрій, стоячи в дверях нашої кухні, тримаючи спортивну сумку з речами. Його голос був холодним, як ранковий вітер у нашому селі.

Я застигла, тримаючи в руках ганчірку, якою щойно протирала стіл після сніданку. Сонце світило крізь вікно, освітлюючи знайомі риси його обличчя, але в очах не було тепла.

– Що ти сказав? – перепитала я, відчуваючи, як перед очима все попливло від почутого? – Андрію, як ти можеш? У нас же дочки, дім, 20 років разом!

– Я втомився, Олено, – відповів він, уникаючи мого погляду. – Ти вся в цих грядках, закрутках. Подивися на себе – ти не та жінка, якою була колись. Мені потрібна інша – молода, доглянута, яка надихає.

– А як же Ірина і Софія? – мій голос тремтів. – Вони ж потребують батька!

– Я допомагатиму фінансово, – сухо кинув він. – 8 000 гривень щомісяця. Але жити з тобою більше не можу. Прощавай.

Він повернувся і вийшов. Двері грюкнули, і я опустилася на стілець, не в силах повірити, що моє життя щойно розвалилося.

Мене звуть Олена, і мені 42 роки. Ми з Андрієм прожили 20 років у маленькому селі на Черкащині, де кожен день пахне свіжоскошеною травою і квітами з мого саду.

У нас є невеликий будинок із затишною верандою, садок і город, де я вирощую картоплю, моркву, помідори, огірки, а ще яблука, вишні та малину.

Я завжди любила цю роботу – копирсатися в землі, спостерігати, як із насінини виростає рослина, збирати врожай і закручувати банки з соліннями та варенням. Це було моїм способом піклуватися про сім’ю.

У нас із Андрієм дві дочки – Ірина, 15 років, і Софія, 13 років. Вони навчаються в школі в сусідньому містечку, і я завжди намагалася дати їм усе найкраще: смачну їжу, чистий одяг, підтримку.

Андрій працював на будівництві в місті, повертався ввечері втомлений, але щасливий, що вдома на нього чекає вечеря і чиста оселя.

Я берегла його від домашніх клопотів, бо вважала, що чоловік має відпочивати після роботи. Дочки допомагали, але основна ноша лягала на мене.

Життя здавалося гармонійним. Я вставала о шостій ранку, годувала курей у сараї, готувала сніданок – яєчню з овочами, свіжий хліб, чай.

Потім ішла в садок поливати грядки чи прополювати бур’яни. Андрій прокидався пізніше, пив каву на веранді, милуючись краєвидом полів.

— Олено, ти в мене золото, – казав він іноді, і я посміхалася, відчуваючи тепло в душі.

Але той ранок усе змінив. Я, як завжди, встала рано, приготувала сніданок і пішла в садок. Сонце світило яскраво, птахи співали, і я почувалася щасливою, прополюючи моркву.

Андрій прокинувся близько дев’ятої, поснідав, одягнув чисту сорочку, яку я напрасувала, і сказав:

— Поїду в місто по справах.

Я кивнула, не підозрюючи, що це останній раз, коли він так просто говорить зі мною. Сусідка Ганна, яка жила через паркан, побачила, як він поїхав, і підійшла до мене.

– Олено, ти знову сама в землі копирсаєшся? – запитала вона, спираючись на хвіртку. – Андрій твій виглядає, як міський пан, а ти тут пітнієш. Не шкода себе?

– Та що ти, Ганно, – відповіла я, витираючи піт із чола. – Я люблю цю роботу. А Андрій у мене красень, правда? Щаслива, що маю такого.

– Дивися, Олено, – зітхнула вона. – Жінка має дбати про себе, а не тільки про город. Сходи в перукарню, купи нову сукню. Ти ж ще молода!

Я посміялася, махнувши рукою. Того дня я спекла пиріг із вишнями, попрала білизну, прибрала в будинку і закрутила три банки огірків. Дочки повернулися з прогулянки і сіли дивитись телевізор. Але Андрія не було.

– Мамо, де тато? – запитала Ірина, коли годинник показав дев’яту вечора.

– Затримався на роботі, – відповіла я, хоча в душі почала хвилюватися. Я зателефонувала йому, але він скинув виклик. “Мабуть, зайнятий,” – подумала я, намагаючись заспокоїтися.

Він повернувся о сьомій ранку. Я не спала всю ніч, сидячи на кухні. Коли двері відчинилися, я підбігла до нього.

– Андрію, де ти був? Я так хвилювалася! – вигукнула я.

Він не відповів, лише пішов до шафи і почав складати речі в сумку. Тоді сказав ті слова, які я ніколи не забуду.

Після тог, як він зфбрав речі і пішов дочки прокинулися від шуму. “Мамо, що відбувається?” – запитала Софія, потираючи очі. Я не могла стримати сліз.

– Тато пішов, – сказала я тихо. – Він знайшов іншу.

– Як це? – Ірина підбігла до мене, обіймаючи. – Він же нас любить!

Ми сиділи на кухні, тримаючись за руки. Дочки плакали, а я намагалася бути сильною, хоча всередині все горіло від образи і жалю до себе.

Наступні дні були як у тумані. Я не могла встати з ліжка. Сили покинули мене. Дочки намагалися допомогти: Софія готувала яєчню, Ірина прибирала. Але вони самі були розгублені.

– Мамо, ти маєш їсти, – сказала Софія, приносячи тарілку з супом.

– Не хочу, доню, – відповіла я, дивлячись у стелю.

Ганна заходила щодня.

— Олено, тримайся, – казала вона, сідаючи біля мене. – Чоловіки іноді втрачають розум. Але ти сильна. Треба жити заради дочок.

– Як, Ганно? – запитала я. – Усе моє життя було для нього, для сім’ї. А тепер що?

– Почни з себе, – порадила вона. – Згадай, якою ти була до шлюбу. Ти ж любила танцювати, сміятися. Знайди ту Олену.

Її слова запали в душу. Одного дня я вийшла на подвір’я. Садок був ідеальним: квіти цвіли, овочі достигали. Але в дзеркалі я побачила не себе, а втомлену жінку.

Сиве волосся, зношений одяг, шорсткі руки.

— Невже це я? – подумала, – Мені ще немає 45, а виглядаю на всі 60.

Я зателефонувала подрузі Наталі, яка жила в місті.

– Олено, що сталося? – запитала вона, почувши мій голос.

– Андрій пішов. До іншої. Вона при надії, – виклала я.

– О Боже! Приїжджай до мене негайно, – сказала вона. – Ми все обговоримо.

Я залишила дочок із Ганною і поїхала до Наталі. Вона зустріла, обійняла мене.

– Ти виглядаєш виснаженою, – сказала вона, наливаючи чай на своєму балконі. – Розкажи все.

Я розповіла про той ранок, про слова Андрія. Вона слухала, тримаючи мене за руку.

– Він не вартий тебе, – сказала вона. – Але ти можеш почати нове життя. Підемо в салон завтра.

Наступного дня ми пішли в перукарню. “Що бажаєте?” – запитала стилістка. “Змінити все,” – відповіла я. Мені пофарбували сивину, зробили модну стрижку. Наталя аплодувала. “Ти виглядаєш на 35!” – вигукнула вона.

Потім ми пішли по магазинах. “Ось, приміряй цю сукню,” – сказала Наталя, показуючи блакитну сукню. Вона коштувала 1 200 гривень, і я вперше витратила гроші на себе, купила її, відчуваючи себе зрадницею, бо скільки витратила на себе.

Повернулась я додому, дочки були вражені. “Мамо, ти красуня!” – вигукнула Софія. Ми влаштували сімейну вечерю, готуючи страви разом.

Минуло кілька місяців, перш ніж я оговталась після розлучення. Дякую Андрію, аліменти він платив вчасно. Але я також не сиділа склавши руки, мусила шукати роботу.

Я почала працювати на полях місцевого фермера, що приносило непогані гроші. Звісно, було важко спочатку, але я знала що розраховувати можу лиш на себе, тому повинна бути сильною.

А ще, коли вечорами я заходила до нашої маленької хати і зустрічала доньок, що вже стали дорослішими, серце переповнювалося гордістю за них.

Кілька років пройшло, дівчата скінчили школу, поїхали вчитись у місто. Я зрозуміла, що мушу дати їм більше, тож поїхала на заробітки за кордон. Польша, Чехія. Працювала на тих же полях але заробіток був вищим.

Коли старша донька зібралась заміж, ми зі сватами органузували забаву. Але я зовсім не очікувала, чи для мене обернеться те свято.

На весіллі старшої доньки Андрій запросив мене на танець. Я здивувалася, коли побачила його в очах сум. Він виглядав зовсім по-іншому, як ніби в ньому щось змінилося.

– Олено, ти фантастично виглядаєш, – сказав він, обережно тримаючи мене на танцполі.

Його слова звучали щиро, і я могла побачити біль в його погляді. Він почав жалітись на свою теперішню дружину, яка не була такою, якою йому хотілося.

Він сказав, що хоче розлучитися і повернутися до мене. Чесно кажучи, в його словах я відчула справжнє каяття і жаль за втраченим. І ще одне – він був нещасний.

Я знову відчула, як моє серце тремтить. Я ж пам’ятала, яким був наш перший рік разом, як ми сміялися і ділилися мріями. Але ж стільки часу пройшло. Я змінилася, я стала іншою жінкою. Що робити тепер?

Частина мене хотіла повернутися в минуле, побачити його знову як того чоловіка, якого я любила, але інша частина казала, що я вже пройшла цей шлях.

Чи справді я готова знову ризикувати своїм серцем? Чи варто ще раз випробовувати долю, коли я нарешті знайшла мир у своєму житті?

Почуття залишились, але чи зможу я довірити йому знову?