Цю історію я б і не писала, якби все це не зачепило настільки, що вже кілька днів не можу заспокоїтись. Почну з самого початку, аби розставити всі крапки над “і”.

Ми з чоловіком, Олексієм, уже 8 років живемо окремо. Квартира у нас своя, двокімнатна, затишна. Доньці Софійці 7 років, у першому класі. Живемо непогано – обидва добре заробляємо, стараємось для дитини і для себе. Чоловік лагідний, дбайливий, але ось із його родичами стосунки, м’яко кажучи, не склались.

Свекруха Наталія Василівна живе з донькою, Тетяною, яка вже встигла розлучитись. У неї є син, чотирирічний Богданчик. Колись вони всією родиною – свекруха, свекор, Тетяна, її чоловік і маленький Богдан – жили в трикімнатній квартирі, як у тій рукавичці. 

Коли ми познайомилися, одразу сказала “Олексію, якщо хочеш нормальну сім’ю – треба жити окремо”.

Відтоді майже відірвались від тієї “сімейки”. Наталія Василівна дзвонить хіба що на дні народження та Новий рік, і то обмежується сухим “вітаю”. Про Софійку, онуку, майже не згадує, жодного подарунка за всі ці роки. Якось звикли до такого.

Але от місяць тому ми купили машину – новенький, блискучий джип. Радості було повно! Софійка у захваті, чоловік, як дитина, ходив навколо, полірував. Та й для мене це була велика подія – нарешті не треба з торбами штовхатися в автобусах, можна й у подорож, і по справах.

І, звісно, новина про авто дійшла до родичів.

Спочатку зателефонувала свекруха:

– Олексію, привіт! Це правда, що машину купили?

– Правда, мамо.

– Ну от і добре! Слухай, треба буде нас на дачу завезти. Бо з автобусами узимку важко.

– Коли вам треба?

– Та хоч завтра! Пару сумок із собою візьмемо, ну, і Тетяну з Богданом.

Звісно, Олексій погодився. Мені нічого не сказав, просто ввечері повідомив, що завтра поїде.

Після першої поїздки до дачі пішло-поїхало. То Наталії Василівні треба з’їздити до лікаря – звісно ж, Олексій віз її. То Тетяні терміново потрібні закупи – як інакше, поїхали всі разом у супермаркет, а там ще й Богдан усе перевернув у машині: чіпси, сік, крихти повсюди.

– Ой, не переживай! – весело казала Тетяна, витираючи сік рукавом куртки, що залишила пляму на сидінні.

І так раз за разом. Якось Олексій повернувся додому розлюченим:

– Олено, більше не можу. Вони навіть на бензин не скидаються! 

– Так не катай, ти не безкоштовне таксі! 

Тоді вирішила поговорити з Наталією Василівною сама. І ось діалог, який відбувся днями:

– Наталіє Василівно, добрий день!

– Ой, Лєно, привіт! Щось сталося?

– Знаєте, останнім часом Олексій постійно кудись вас возить. Розраховували на авто для себе, але виходить, що це таксі для вашої родини.

– Так, а що тут такого? Ми ж сім’я! Не зобов’язаний нам допомагати?

– Допомагати – це одне. Але постійно витрачати свій час, гроші, нерви – це вже занадто.

– Нічого собі! Ми ж не просимо нічого особливого. Просто підвезти раз, другий. Що, бензин шкода?

Тут підключилася й зовиця:

– Олено, ну ж розумієш, як важко без машини! Богданчику холодно взимку, а автобуси не ходять. Тобі важко допомогти племіннику

–  Тетяно, возимо вже місяць. І на дачу, і в магазин, і всюди. А хто машину відмивати буде після вашого соку й крихт? І чому жодного разу не запропонували скинутись на бензин?

Тут уже свекруха не витримала:

– Оце так невістка! Сім’ю на гроші ставить! Мабуть, це ти Олексія підговорила!

– Якщо для вас сім’я – це лише тоді, коли треба щось отримати, то, вибачте, ми не ваше таксі.

Сварка була гучною, всі розійшлися роздратовані. Але, знаєте, я не шкодую. Машина – це наше. І нехай вони називають мене якою завгодно, але я більше не дозволю, щоб хтось сідав нам на шию.