Коли мені було шість років, мені радісно сповістили, що мама поїхала до крамниці по сестричку… Мами не було дванадцять днів… А потім набігли різні тітки, сусідки з подарунками та пінетками, усі раділи й розглядали щось, що лежало на моєму ліжку й постійно позіхало… Мені сказали, що це тепер моя сестра. Уважно роздивившись “сестру”, я поставила мамі лише два запитання: “Мамо, невже ти не могла вибрати в крамниці щось краще? І чому вона весь час кривляється?”

Так у моєму житті з’явилася сестра…

Невдовзі я зрозуміла, що весь світ, який раніше належав мені, тепер став належати ТІЛЬКИ ЇЙ… А про мене всі забули… І мене ніхто не любить. А ще її треба було постійно вигулювати на вулиці… і на пальчиках заходити до моєї кімнати, щоб вона не прокинулася… Незабаром вона почала повзати, і її доводилося ловити всюди. Одного разу я не впіймала… Мама дуже насварила… а я так і не зрозуміла, за що… Хіба це я поповзла з дивана на підлогу?

Коли вона почала ходити, я збагнула, що тепер усе моє життя не буду найщасливішою, бо з нею треба всім ділитися: моїми улюбленими іграшками, олівцями і навіть цукерками, що було найгірше… Але ні, сюрприз чекав ще попереду: тепер я нікуди не могла піти без неї – вона стала моїм “додатком”… Інакше мене не пускали на вулицю. При цьому я мала стежити, щоб вона не сиділа на землі, не брала до рота брудні пальці й не їла всяку всячину.. На першу ж вимогу “хочу їсти” чи “хочу в туалет” її треба було вести додому…

Ситуація змінювала щодня, і незабаром вона дісталася до моїх скарбів, які я отримувала лише на великі свята… Одного разу, повернувшись зі школи, я побачила, що МОЯ помада безнадійно зіпсована – її не закрутили, а просто наділи ковпачок, а мої тіні використали як фарби, розбавивши водою, щоб розмалювати якусь газету… Я її насварила, а ввечері мама насварила мене…

Вирішила піти з дому…

Наступного дня вчителька, перевіряючи твори, усміхнулася і, розгорнувши мій зошит перед усім класом, запитала: “Що це?” Під “цим” малися на увазі два дивакуваті “таргани” (синій і коричневий), які трималися за руки й були старанно намальовані моєю сестрою на весь розворот зошита… Цілий день я думала, коли вона встигла це зробити й покласти зошит назад до мого портфеля? Вирішила, що прийду додому, знову її насварю, а потім піду з дому. До глибокої ночі довелося переписувати не лише “розмальований” твір, а й усі попередні сторінки зошита… Мама сказала, що вона маленька, а я повинна краще стежити за своїми речами. “Точно піду з дому… від цієї вселенської несправедливості”.

Довго не могла заснути… ще й тому, що вона уві сні постійно закидала на мене свої руки й ноги або приповзала на мій край двоспального ліжка… а мені було жарко… А ще вона нічого не знала, їй усе треба було показувати й пояснювати, постійно відповідати на запитання… І чомусь, коли вона вдома робила шкоду, а потім мило дивилася на батьків своїми великими карими очима… їй усе прощали… А я завжди була старшою…

Одного разу настало перше вересня, і ми пішли до школи: я – до сьомого класу, а вона – до першого. У школі їй не сподобалося, і поступово (до третього класу) вона мала невисокі оцінки й взагалі не хотіла вчитися… А мені було соромно… Я була відмінницею, а її вчили усі мої вчителі… І прізвище в нас було однакове… І довелося мені вчитися заново разом із нею: розбирати правила, змушувати писати красиво в зошитах, учити разом вірші й робити “домашку”, зокрема заповнювати замість неї контурні карти про погоду… Не одна сварка сталася між нами через: “Хочу на вулицю” і “Ти ще не всі уроки зробила”… Часто я перемагала, бо була фізично сильнішою й могла відібрати ключі… а без них на вулицю не підеш…

Одного разу вона заявила, що всі уроки зробила, а з української нічого не задавали, бо вони писали твір… Коли я непомітно залізла до її портфеля, щоб перевірити, чи це правда, я знайшла там твір на тему: “Моя сім’я” з оцінкою 5/2. У ньому було 36 граматичних помилок, але за змістом учительці він сподобався.

Найбільший абзац був написаний про мене. І виглядало це приблизно так: “У мене є старша сестра. Вона для мене найближча, бо, скільки я себе пам’ятаю, ми завжди разом. Вона ніколи на мене не ображається і в усьому мені допомагає, навіть робить зі мною уроки, коли хоче спати. Вона дуже розумна й добра…

А ще вона вміє грати на гітарі. Коли мені погано, вона завжди придумає, як мене розсмішити. У неї багато друзів, і всі її люблять. Вона навчила мене зав’язувати шнурки й заплітати рівні косички, а ще, коли я була маленька, вона всюди брала мене з собою.

Вона дуже смілива: одного разу в селі за нами погналися гуси, а сестра підняла мене на руки, а сама почала від них відбиватися, і вони її покусали, але вона навіть не заплакала, щоб мене не налякати, хоча їй було дуже боляче.

А коли я наступила на яблуко й мене вжалила бджола, вона витягла мені з ноги жало й потім мене заспокоювала. А ще моя сестра навчила мене кататися на велосипеді й плавати, хоча я дуже боялася.

А одного разу мене зачепив якийсь хлопчик, і вона почубилася з ним через мене, хоча взагалі не робить такого ніколи. І коли взимку я загубила в школі свої рукавички, вона віддала мені свої, бо було дуже холодно, а потім занедужала. А ще вона гарна, і на неї задивляється якийсь наречений. Коли я виросту, я дуже хочу стати такою, як вона, бо вона найкраща… і коли вона стане старенькою, я буду їй у всьому допомагати, зав’язувати шнурки й доглядати, як вона доглядала за мною в дитинстві”…

А тепер моя сестра вже доросла… І завтра в неї день народження… Вона студентка останнього курсу університету й гордість школи… А ще вона – найрідніша й найнадійніша опора в моєму житті: помічниця, захисниця, підтримка й найкраща подруга… Хоча різниця між нами шість років… Вона мене дуже любить, а я люблю її. Хоч що б там не казали… ніхто не зрозуміє тебе так, як зрозуміє, підтримає й порадіє за тебе сестра, рідна сестра (хіба що тільки мама…). Особливо та, яку ти виховувала, сварила, заспокоювала… і любила (тільки сама цього ще не усвідомлювала)… І мені так подобається, коли я чую фразу… “Ой, ви сестри… У вас очі однакові!”

Так, у мене багато друзів, чудова сім’я, хороша робота… але іноді я ловлю себе на думці, яким порожнім могло б бути моє життя, якби в ньому не було цієї чудової й рідної людини, якби багато років тому моя мама не пішла б до крамниці, де “прод