Віка більше не збиралася чекати, коли коханий нарешті зізнається дружині. Часу не було — скоро збиратися в пологовий. Вона вирішила: зробить усе сама!

— Віталь, відкрий двері, хтось дзвонить! Віталь… ти не чуєш, чи що? Відкрий, кажу, хтось дзвонить! Я не можу, руки в тісті, — крикнула Надія, намагаючись перекричати телевізор, де її чоловік дивився улюблений бокс.

— Зараз, — неохоче відгукнувся Віталій. — І у вихідний відпочити не дають. Спокою немає. А де Машка? Ще спить, чи що? Могла б і відчинити, мабуть, це до неї зранку…

— Спить, спить, у неї теж вихідний. Іди вже відкрий, не бурчи. А то ті непрохані гості півпід’їзду розбудять, — кинула Надія, повертаючись на кухню до своїх пирогів.

Біля вхідних дверей щось затрималося надовго, тож Надія змушена була змити тісто з рук і піти подивитися, що там відбувається.

У коридорі стояла симпатична дівчина, яка, судячи з реакції чоловіка, зайшла без запрошення. Ба більше — коли Надя підійшла ближче, то побачила, як Віталій безуспішно намагається випровадити її назад, у під’їзд.

— Нікуди я не піду! Не за тим я півміста зранку проїхала, щоб ти зараз мене виганяв, — заявила незнайомка.

— Так, а що тут відбувається? Хто це? Може, познайомиш нас, Віталію? — холодно запитала Надія.

— Ні! Я й сам не знаю, хто це. Дівчино, йдіть звідси, не турбуйте порядних людей, — надувши щоки, вимовив Віталій. — Що вам треба?

У вихідний вломилися в квартиру. Може, ще й пограбувати хочете? З вас, молодих, зараз усього можна очікувати!

— Це ти порядний? Віталію, ти що таке говориш? Як ти смієш таке мені казати?! — обурено закричала дівчина.

— То ви все-таки знайомі? — кинула чоловіку Надя. — Ну, представ мені свою знайому, бо я тут себе зайвою почуваю.

Віталій стояв приголомшений, кліпав очима й тільки відкривав рота, ніби повітря йому не вистачало.

— Не треба, я сама, — впевнено промовила дівчина. — Мене звати Вікторія. А це — мій коханий чоловік. Він же, як я розумію, і ваш чоловік.

— Дуже цікаво, — розгублено вимовила Надія. — А ти, Віталію, кажеш, що не знаєш гостю, а вона, виявляється, твоя кохана… Ну-ну. Попередив би, що у нас гості, я б підготувалася. А то стою, бач, у халаті.

— Надю… Наденько, це якесь непорозуміння, ну справді… Вона… ця Віка… — Віталій старався навіть не дивитися на дівчину. — Вона у нас працює. В IT-відділі. Вона просто проходу мені не дає. Ось десь мою адресу дізналася і тепер ось — влізла! — загарчав він на Віку.

— Знаєш, Віталію, не очікувала я від тебе такого! Спершу обіймав, гарні слова шепотів, а тепер відмовляєшся? — Віка вся тремтіла від обурення.

— Та ти що?! — Віталій почав червоніти.

— А це що тоді? — Віка розстебнула куртку. — Це що, по-твоєму, вітром надуло? — вказала вона на свою поставу.

— Дуже цікаво! — Надія навіть засміялася від такого сюрпризу. — Оце так номер!

— Надю, я тут зовсім ні до чого. Це не моя дитина, ну ти ж знаєш, — тихенько почав виправдовуватися Віталій.

— З цим розберемося пізніше, — холодно відрізала Надя. — А ви, смілива та рішуча дівчино, чого хочете? — запитала вона серйозним тоном.

— Вашого чоловіка хочу забрати. Досить, пожили ви з ним, тепер моя черга. Тим паче, скоро у нас буде дитина. Синочок, між іншим, — з викликом сказала Віка. — Я знаю, що він сам ніколи не наважиться. Ось я й прийшла, щоб допомогти йому. Прискорити події, так би мовити. Мені чекати вже ніколи.

— Ну то забирайте. Ось він, стоїть. Зараз речі його зберу — і вперед! — з іронічною усмішкою відповіла Надя.

— Надю, та перестань ти… Я ж тобі все пояснив. Зараз ця жінка піде, — розгублено бурмотів Віталій.

— Ага, зараз! — навіть не глянувши на нього, продовжила Віка. — Як це “забирайте”?! А де ми жити будемо з дитиною?

— А це вже не мій клопіт. Де ви там житимете й як, мене більше не стосується. Прийшли по Віталія — забирайте, я не заперечую, — спокійно сказала Надя.

— Як же так! — обурилася Віка. — Він же мені казав, що це його квартира, що ви з донькою тут взагалі ніхто! Що він купив її задовго до весілля. І що на машину й дачу ви теж не претендуєте, бо все оформлено на нього. Хіба не так, Віталію? Чому ти мовчиш? Скажи вже своїй “колишній”, щоб звільнила квартиру!

Віталій мовчав. Він розумів, що остаточно вляпався.

— Доведеться вас засмутити, Віко, — спокійно сказала Надя. — Чоловік вам дістанеться без усього. Так-так, не робіть таке здивоване обличчя! У нього нічого немає й ніколи не було. Він із села приїхав просто сюди, в цю квартиру, де я жила з батьками, скільки себе пам’ятаю. Батьки тепер на дачі, а ми — тут. Машину, до речі, теж подарували мені, оформили на мене. Тож і з цим не склалося. Але ви не засмучуйтесь. Зате у вас буде чоловік, який прикриє ваш стан, до якого він, між іншим, жодного стосунку не має. Дуже підприємлива ви особа, Віко. Молодець! Захоплююся вашою винахідливістю!

— Як це “жодного стосунку”? — закричала Віка. — Що ви таке кажете?! Адже в нас із ним було! І не раз! Віталію, чому ти мовчиш? Скажи ж ти їм, що було!

Віка обурено дивилася на Віталія, не розуміючи, чому він мовчить і не стає на її бік.

— А отак — не має він до цієї дитини жодного стосунку, — холодно відповіла Надя. — І те, що він із вами мав стосунки, не робить його батьком. Батька доведеться пошукати десь в іншому місці. Але чоловіка я вам віддаю. Він мені більше не потрібен.

— Це наклеп! У мене більше нікого не було! Віталій — батько моєї дитини, ясно вам? Це ви так кажете, щоб мене образити! — майже кричала Віка.

— Віталій не може бути батьком жодної дитини. Здоров’я не дозволяє. Це офіційний висновок лікарів після п’яти років нашого лікування, — рівно відповіла Надя.

— Як це — не може мати дітей?.. — розгублено прошепотіла Віка. — А ваша донька? Звідки вона тоді взялася?

— По собі судите? — гірко усміхнулася Надя. — Ні. Маша — прийомна. Я на це зважилася, бо дуже любила свого чоловіка. Але всьому приходить кінець. Зрадники мені тут не потрібні. Забирайте його сміливо, я не проти.

Надя розвернулася й пішла в кімнату, щоб зібрати речі Віталія. У нього ж попереду — нове, цікаве життя з молодою дружиною і немовлям. А можливо, і самотність. Бо за все в житті доводиться платити. Особливо за зраду й образу, яку відчувають близькі люди.

— Обманщик! Все придумав! Де ми тепер з дитиною житимемо і на що? — почула Надя крики з передпокою. Потім грюкнула дверима.

Жінка винесла Віталію сумку з речами.

— А що, красуня, не дочекалася? Ну, поспіши, можливо, ще наздоженеш. На розлучення подам сама, завтра. Прощавай!