— Скажи чесно, де це тебе так нагодували, що від моєї їжі верне?

— Ну, ти скажеш, Люба: «верне». Ситий я, ось і все. У Коляна повечеряли, у нього дружина наготувала, як у ресторані.

— Ой, можна подумати, ти по ресторанах щодня ходиш. Гаразд, Петрику, зрозуміла, що вечеряти не будеш. Я вже місяць, як помічаю: як побуваєш у свого нового приятеля, так ситий.

— Ну, чого ти, Любо, я ж не винен, що у Кольки Наталя готує смачно. Уяви, двом голодним мужикам стіл накрили…

— Ну-ну, до дому дотерпіти значить не можеш…

— Та чого ти завелася?

Люба замовкла, не хотілося їй із чоловіком сваритися. Більше двадцяти років живуть. Донька в місті навчається, син молодший на спортивні збори в район поїхав, а сам Петро на роботі гарує, жнива почалися.

Це був час 80-х, коли в районах усі сили кидали на збирання врожаю. І Петро в цю гарячу пору познайомився з Миколою Кравченко. Жив Микола з сім’єю в сусідньому селі, і дорогою часто кликав нового знайомого додому повечеряти.

Спочатку Люба намагалася не помічати похвали чоловіка на адресу невідомої їй Наталії (начебто їхні з Петром ровесниці). І млинці в Наталі смачні, і якісь там нові страви, про які дружина Петра й не чула.

А в Люби що? У Люби все просто, від бабусь, від матері навчена готувати, по-селянськи, одним словом.

— Любо, а чого ти фіранки нові не повісиш, а то все по-старому в нас. – Петро наступного дня переключився на вишиті фіранки в кухні. Он у Кольки, як у місті, і диван новий нещодавно купили, а ми село – селом.

— Так ми і є село, у селі ж живемо. – Люба відповіла байдуже, і так само байдуже поставила картоплю на стіл. Спочатку вона старалася; як похвалить Петро смачну вечерю в нових знайомих, так Люба наступного дня стоїть біля плити, здивувати хоче… а все марно, слова доброго не скаже. Вночі прокинеться, подивиться на чоловіка: ось він, поруч сопе, причепитися ні до чого.

Наступного дня Петро приїхав із роботи раніше, ніж зазвичай. – Любо, ти знаєш, кого я зустрів? – Він підійшов до умивальника, у голосі відчувалася радість: – Пам’ятаєш, я тобі розповідав про свого старого друга, земляка? Любо, ну ти чого мовчиш?

— Не пам’ятаю, Петрику, у тебе багато друзів.

— Ну, звідки багато? Я тобі про Вітьку Івасюка розповідав, разом служили…

— Ну і що?

— Так от: він, виявляється, у сільгоспінституті працює викладачем. Уявляєш?! Молодець який! Я й не знав. Приїхав до нас у район, біля адміністрації зустрілися, щось там із передачі досвіду.

— Рада за твого друга.

— Любо, я його в гості до нас покликав, у п’ятницю ввечері заїде, треба б приготувати щось смачне.

— Нехай приїжджає, голодом не залишу.

— Ага, добре. Чуєш, Любо, а фіранки ти поміняй, Вітька ж міський житель. Та вже й не Вітька тепер, а Віктор Іванович.

— Петрику, знаєш що, – Люба, зовні спокійна, стиснула в руках рушник: ти повчи ще мене фіранки міняти…

— Ну, гаразд, не заводься, маю право підказати.

***

До появи «важливого» гостя залишалося три дні. Люба окинула поглядом грубку, вікна… дістала вапно, розвела й підбілила піч. Зняла фіранки, випрала і знову повісила.

Увечері Петро приїхав додому не на робочій машині, а на Жигулях. За кермом сидів незнайомий чоловік. Люба вже накрила на стіл, і ще не встигла зняти фартух, як на порозі з’явився чоловік. – Зустрічай, дружино, гостя, це Віктор Іванович, мій товариш…

— Та можна просто Віктор, – високий худорлявий гість злегка зніяковів. Русяве волосся, зачесане назад, сірі очі, блакитна сорочка і піджак темно-сірого кольору, – начебто все просто, скромно… і поводився він якось по-свійськи.

Стіл Люба накрила звичайний, як знала, як уміла, так і зробила. Спеціально протопила піч у кухні й гаряче на плиті приготувала, знала, що так смачніше. А напередодні піч у хаті топила, спекла хліб і свої коронні пироги. Петро переживав, що ковбаси не вдалося купити. Люба замість ковбаси дістала домашню тушонку в скляній банці, з нею і тушкувала картоплю. Ну а овочі городні самі на стіл просяться.

— Вітю, може, для зігріву щось? – Петро підморгнув.

— Ні вже, Петрику, я ж за кермом.

— Ну як знаєш, а я вдома… Любо, подай, там у столі стоїть.

— Вікторе Івановичу, а ви їжте, все своє, домашнє, – Люба щиро намагалася нагодувати гостя.

— Не обов’язково по батькові, можете запросто: Віктор. – Чоловік їв з апетитом, згадуючи службу. – Так-аа, пам’ятається, ми з Петром перлової каші в армії наїлися, пам’ятаєш, Петрику?

— Ну як же не пам’ятаю?! Таке хіба забудеш?

Чоловіки захопилися розмовою, і Віктор зовсім не був схожий на важливого гостя. Люба відтанула, перестала хвилюватися, прибирала порожні тарілки і ставила нові.

— Пізно вже, – Віктор подивився у вікно, – пора мені їхати. – Він піднявся. Як старі товариші Віктор і Петро обійнялися. – Ну, думаю, не востаннє бачимося, надумаєте в місто, ласкаво прошу, адресу знаєш. – Гість підійшов до Люби: – Дуже радий, дуже радий був познайомитися. Але ж я пам’ятаю, як Петька листа від вас чекав. Переживав, якщо листа не було, а я казав йому: «добре все буде, дочекається тебе твоя Любонька». – Він узяв жінку за руку: – Спасибі, господине, давно такої смачної сільської їжі не їв, хіба що в бабусі в дитинстві. Дуже, дуже все смачне, справжнє, – він окинув поглядом кімнату: – І взагалі, затишно у вас, – він нахилився і зовсім несподівано для Люби й Петра поцілував господині будинку руку: – Дякую за теплий і смачний прийом!

Щоки Люби спалахнули від збентеження. – Ну що ви, просто частування, від усієї душі…

— Ось саме: душевно посиділи, – сказав гість.

***

Проводивши гостя, Люба взялася мити посуд (не хотілося залишати на ранок). Петро приніс води, поставив на плиту. – Любонько, може допомогти чим?

Люба посміхнулася. – Ти й так мені допоміг. Хороший у тебе товариш, добре що запросив у гості. Ти, Петрику, все розмовами зайнятий був, наївся хоч?

Петро сів на стілець, закинувши руку на спинку: – Любо, ти в мене ось така господиня!

— Ну так, коли для “зігріву” заклав за комір, одразу про господиню згадав!

— Та що, Любонько, я чесно кажу… тільки не вмію, як Вітька… ручку цілувати, – Петро піднявся і підійшов до дружини.

— Слухай, дай посуд домити…

— Разом помиємо…

— Ага, відчуваю, до ранку йому стояти, а вранці рано тобі на роботу.

— Та нічого, висплюся…

— Слухай, Петрику, я ось думаю про твого нового знайомого, у якого ти частенько вечеряєш, може нам їх у гості запросити, ну Миколу цього з дружиною Наталею? А то вони тебе пригощають, може відповімо своїм частуванням?

— Любонько, та я теж думав, добре, що нагадала.

—Тільки, Петрику, я там усілякі вигадливі страви готувати не вмію, як ця Наталя…

— Ні-ні-ні-ні, ти роби, як знаєш, ти в мене господиня….

— Отож бо, милий мій чоловічок, господар мій. Треба цінувати, те що маєш!

Ось так, завдяки своєму товаришу Віктору, Петро зробив переоцінку цінностей!  І Любині страви заграли новими відтінками смаків! І нічого що все по-простому, зате з душевним теплом, а це головне!