Галина бігла пероном, ледве переводячи подих під вагою важких сумок, боячись запізнитися на останню електричку. Вона буквально застрибнула у майже порожній вагон на ходу, сіла на лаву і ще довго намагалася прийти до тями. Діставши маленьке люстерко з сумочки, критично поглянула на себе.
«Ох і вигляд! Зморшки всюди, мішки під очима, а ця невдала хімія з пережженими кінчиками… Справжня бабуся! Ось до чого мене довів колишній чоловік, хай йому грець!»
Їхати було довго – понад півтори години, тому жінка заплющила очі й поринула в спогади, які й досі не давали їй спокою.
Хто були її батьки і звідки вона родом, Галя не знала. У п’ятирічному віці її знайшли міліціонери на вокзалі – заплакану, голодну, яка благала перехожих про шматочок хліба. Поруч не було жодного дорослого. Вона лише пам’ятала, що звати її Галя, а ні прізвища, ні адреси не знала. Коли правоохоронці розшукали її рідних, виявилося, що ті навіть не помітили зникнення доньки – були в черговому п’яному угарі. Відмовилися від неї без жодних вагань.
У дитбудинку дівчинку довго лікували – у неї був важкий бронхіт, воші, короста. Підстригли коротко, як хлопчика, і дали прізвисько «Галка» – через гостренький носик, худеньку шийку, чорне мов смола волосся та схожість із цією пташкою. Вона зовсім не пам’ятала своїх батьків і не сумувала за ними, а нянечки берегли її від цих спогадів, щоб не травмувати дитячу психіку.
Життя в інтернаті було не з легких. Діставалося і від жорстоких однолітків, і від вихователів, які за найменшу провину могли замкнути на ніч у комірчині з пацюками. Почуття постійного голоду переслідувало її ще довго після виходу з дитячого будинку.
За законом вона мала отримати від держави житло, коли стане повнолітньою, але на ділі їй дісталася напівзруйнована кімнатка з дірками в стінах і розбитими вікнами. «Ось, тримай, звикай, дорога!» – кинув їй чоловік, що вручав ключі. Але жити там було неможливо – гуртожиток визнали аварійним і незабаром знесли. Пообіцяли надати нове житло, але обіцянки так і залишилися на папері.
Галя опинилася на вулиці. Потрібно було якось виживати, і вона влаштувалася прибиральницею в дешевий мотель, оселившись там же – в комірчині без вікон. Робота важка, платили копійки, але іншого варіанту не було – без досвіду та освіти її нікуди не брали.
Дівчина сподівалася, що хоча б у шлюбі їй пощастить, що зустріне чоловіка своєї мрії. Адже зовні вона була дуже навіть привабливою – невисокого зросту, струнка, з привітною посмішкою.
Одного разу, допомагаючи знайомій клеїти шпалери, Галя засиділася до пізнього вечора. Дорогою назад, вирішивши скоротити шлях, вона пішла через темні провулки. Саме тоді до неї причепився незнайомець.
– Дівчино, ну постривай, давай познайомимося! – наполягав він, сиплючи компліментами.
Галя прискорила крок, але чоловік наздогнав її біля самого мотелю, різко розвернув до себе і поцілував! Дівчина вирвалася й закричала:
– Ти що, ненормальний?! Відпусти мене! Люди! Допоможіть!
Незнайомець знітився й відступив, але на прощання вигукнув:
– Все одно ти будеш моєю, чорнява! Дуже ти мені сподобалася!
Галя всю ніч не могла заснути. Від його поцілунку в неї аж ноги підкосилися, а голова пішла обертом.
«Який нахаба! Маніяк якийсь! Але ж як же він цілується…»
Наступного дня, прибираючи хол, вона почула голос подруги з ресепшена:
– Галю, мерщій сюди! До тебе кавалер прийшов!
Дівчина здивувалася:
– Який ще кавалер? У мене їх зроду не було!
Внизу її чекав той самий незнайомець – тепер тверезий, гладко поголений і з букетом квітів. Він усміхнувся і підморгнув:
– Привіт, чорнява! Пробач за вчорашнє. Я – Коля. Це тобі! Від щирого серця. Може, ввечері прогуляємось?
Галя зашарілася:
– Дякую… Я – Галина. Але я з незнайомими хлопцями не гуляю! Чого ти до мене причепився?
Коля розсміявся:
– А я ж тобі сказав – ти будеш моєю! І крапка. Все, біжи працювати, чекаю на цьому ж місці о дев’ятій вечора. Бувай, чорнява!
Так і закрутився їхній роман. Коля виявився веселим жартівником, душею компанії. Він казав, що футболіст і скоро потрапить до збірної. Галя не помітила, як закохалася. Незабаром вони розписалися й оселилися в Колиній хрущовці.
Спочатку вони жили скромно, але дружно, усе робили разом. Та з часом почали з’являтися перші тривожні дзвіночки. Чомусь Колю так і не взяли до жодної збірної, роботу він шукати не поспішав, а от випити з друзями любив, інколи навіть не знаючи міри.
Галя спочатку лише бурчала, намагалася поговорити з ним, переконати взятися за розум, але Коля лише віджартовувався:
— Ой, не пиляй, Галю, і так голова тріщить. Кажу ж, це востаннє! Все, з понеділка – жодної краплі! Та й на роботу піду, просто трохи зачекай!
Але роки минали, а нічого не змінювалося. Галя працювала за двох, тягнула весь дім на собі, а Коля безтурботно жив за її рахунок, не докладаючи жодних зусиль.
У родині почалися серйозні сварки, справа йшла до розлучення. Галя потайки стала відкладати гроші на власне житло, розуміючи, що рано чи пізно їм доведеться розійтися.
Зрештою, за п’ять років їй вдалося зібрати достатню суму, щоб придбати невеличкий будиночок або хоча б кімнату. Але одного далекого від ідеального дня вона полізла в шафу, де ховала свої заощадження… і не знайшла їх.
У Галі всередині все похололо, а ноги стали ніби ватні. Вона почала гарячково переривати всі речі, сподіваючись, що гроші просто випали або вона їх не там залишила. Але марно. Заощаджень не було. Як, втім, і чоловіка, який останнім часом взагалі не піднімався з дивана.
Їй одразу все стало зрозуміло. Це Коля! Він украв її гроші!
Жінка чекала його всю ніч, сподіваючись, що він ще не встиг їх витратити. Але чоловік з’явився тільки під ранок — п’яний до нестями. Галя схопила його за плечі, трясла, кричала, намагалася добитися відповіді, де її гроші, але той просто завалився на підлогу в коридорі й захропів, не реагуючи ні на що.
Вранці вибухнув страшний скандал.
— Коля! Навіщо ти взяв гроші?! Де вони?! Я ж їх тяжкою працею заробляла! Хотіла нам будинок купити!
Чоловік тільки злобно розсміявся їй в обличчя:
— Нам? Думаєш, я в це повірив? Це ти вирішила втекти від мене! А тепер — облизня спіймай! Я вчора чудово погуляв, а що залишилося — добре сховав. Проп’ю пізніше, якраз до свят!
Галя була приголомшена такою нахабністю. Вона кричала, не стримуючи сліз:
— Негідник! Підлий зрадник! Я подаю на розлучення і йду від тебе! Ти зруйнував мені життя! Тільки й знаєш, що пиячити! Жодного дня нормально не працював! Чим я заслужила все це?!
— Ну й котись геть з моєї квартири! Кому ти потрібна без власного кутка? Знову в підсобку переселишся? От і добре!
Галя в істериці зібрала речі та, грюкнувши дверима, вибігла з квартири. Вона довго блукала містом із сумкою в руках, не знаючи, що робити далі. На останні гроші винайняла крихітну кімнату на околиці та почала виживати сама.
Їй було так боляче й образливо: «Яка ж я дурепа! Стільки років витратила на цього мерзотника! Працювала, як кінь, день і ніч, собі в усьому відмовляла! І що тепер? Ні житла, ні дитини… І виглядаю, як стара! Не берегла себе, не шкодувала! Як жити далі?»
Грошей ледь вистачало на їжу, комуналку та оренду кімнати. Вона щодня переглядала оголошення про роботу. Одного разу їй на очі потрапило цікаве оголошення: «Догляд за літньою людиною в обмін на будинок у селі з проживанням.»
Вона вчепилася за цей шанс, як за рятівну соломинку! Самій купити житло вона не могла навіть у далекій перспективі, а мотатися по чужих кутках, коли тобі вже за сорок, усе важче.
Галя зателефонувала та домовилася про зустріч.
Приїхавши за вказаною адресою, вона побачила старенького дідуся, доброго, мов Божий одуванчик, років вісімдесяти. Він провів її на кухню, налив чаю та почав розповідати про себе:
— Мене звати Василь Іванович. Я з Оріхівки, це кілометрів вісімдесят звідси. Все життя працював трактористом, господарство тримав, город великий мав. Колись була й сім’я, і син, усе, як у людей. Та не думайте, що я якийсь буркотун! Дружина моя, Євдокія, давно померла, залишила мене одного, а син зник безвісти, поїхав до столиці та пропав. Уже десять років ні слуху ні духу.
Останнім часом мені стало дуже важко, руки трясуться, ледве чашку до рота підношу. Ноги теж не слухаються, навіть з палицею важко пересуватися. Старість – страшна річ, особливо коли нікого немає поруч, навіть води подати.
От добрі люди й допомогли: зняли мені тут квартиру та розмістили оголошення. А там, у селі, будинок мій пустує. Сам уже не впораюся, сил нема. Хочу дожити віку в спокої, мені ж недовго залишилося, я відчуваю.
А за це я перепишу на вас будинок, усе чесно. Як, згодні доглядати за старим?
Галя, не роздумуючи, відповіла:
— Із задоволенням! Бачу, ви людина неконфліктна. Я теж, тож, думаю, уживемося. А-то після розлучення я взагалі на вулиці залишилася. Отака вона, доля… Віддала все життя мерзотнику, а він мене вигнав, ще й гроші вкрав, які я на житло збирала.
Мене, до речі, Галина звати. Будемо знайомі. Дітей у мене немає, тож я теж самотня. Мені навіть буде приємно хоч за кимось доглядати. Завтра звільню кімнату і відразу переїду до вас.
А поки що, давайте я вам щось приготую. Дивимось, що тут у холодильнику… Ох, небагато… Значить, спершу збігаю в магазин, а потім готуватиму. Іде? Що хочете на вечерю?
Галя приготувала густі щі та молочну кашу. Дідусь їв із величезним задоволенням. Вона допомогла йому роздягтися, поклала в ліжко, зашторила вікна й сказала:
— Ну все, Василю Івановичу, відпочивайте. До завтра. Я побігла збирати речі.
Старий блаженно посміхнувся:
— До завтра, Галочко! Дуже чекатиму. Давно так смачно не їв… Чесно!
Час минав, і Галя жила з Василем Івановичем душа в душу. Вона сумлінно виконувала всі свої обов’язки, але роки брали своє — старенькому ставало дедалі гірше. Він майже не вставав із ліжка, повільно згасав і тієї осені тихо помер.
За всі ці роки вони так зблизилися, стали рідними людьми. Галя щиро сумувала: з ким тепер поговорити по душах? Для кого готувати обід? Вона взяла на себе організацію скромного похорону й поминального обіду, адже рідний син Василя Івановича так і не дав про себе знати, а інших родичів у старого не було.
Згодом Галя вступила в право спадщини, і будинок офіційно перейшов у її власність. Ось і сьогодні вона поверталася після роботи в Оріхівку на вихідні, адже настав час приводити свій новий дім до ладу.
Однак, підійшовши ближче, вона все більше втрачала настрій. Паркан повністю прогнив і завалився. Двір та город поросли бур’янами й кущами. Галя з великими труднощами відкрила заржавілий навісний замок і зайшла всередину. У будинку було темно, сиро й пильно.
Але вона не з тих, хто здається перед труднощами. Швидко одернула себе: «Так, досить хандрити! Треба негайно переодягатися й поки не стемніло — спробувати відремонтувати паркан!»
Засукавши рукава, Галя взялася до роботи з великим завзяттям. Але справи йшли, м’яко кажучи, не дуже. Без чоловічої сили й вправності тут явно не обійтися. Випадково вдарила себе молотком по пальцю, розідрала ногу об гнилу дошку, вся забруднилася, а паркан так і залишився лежати на землі.
Жінка сіла на лавку, витерла піт із чола й зітхнула: «Як не крути, а доведеться шукати когось на допомогу. Самій мені це не осилити…»
На вулиці швидко насувалася гроза. Вітер ставав усе сильнішим, і раптом, ніби з відра, хлинув дощ! Галя поспішила в дім, запалила кілька свічок, як раптом почула гучний і настирливий стукіт у вікно.
Вона навіть злякалася: «Хто це може бути? Я ж тут ще нікого не знаю… Та ще й у таку негоду.»
Нашвидкуруч накинувши куртку, Галя вийшла у двір і відкрила хвіртку. На порозі стояв незнайомий чоловік у куртці кольору хакі з капюшоном, що закривав половину обличчя. Він був похмурим, небритим і страшенно виснаженим. За плечима мав старий, потертий рюкзак.
Жінка насторожено запитала:
— Добрий вечір. Ви до кого? Ми, здається, не знайомі.
Чоловік подивився на неї благаючими очима й тихо промовив:
— Прошу вас… Пустіть переночувати. Не женіть. Мені нікуди йти. Дощ закінчиться — і я вранці тихенько піду.
Розум підказував Галі, що це ризиковано. Хто знає, що у цього чоловіка на думці? Та й виглядав він, якщо чесно, не дуже довірливо… Але серце не дозволило їй відмовити.
Вона мовчки відійшла вбік, пропускаючи його в дім.
Потім тихо сказала:
— Вибачте, тут не прибрано, я сама тут перший день. Зараз щось приготую вам поїсти й постелю в сінях на розкладачці. В дім не кличу, не ображайтеся. Мене Галина звати. А вас як? Звідки ви? Ви явно не місцевий. Що привело вас у село в таку годину?
Чоловік тихо відповів:
— Михайло я. Ви праві, я з далекої дороги. Геолог… так склалося. Потім якось розповім. А нічого страшного, я і в сінях переночую. Дякую вам… що не прогнали.
Галина заварила чай і швидко приготувала бутерброди. Вони поїли мовчки і лягли спати. Добре закривши двері в свою кімнату, Галина на всяк випадок підперла ручку стільцем, сподіваючись, що якщо незнайомець спробує увірватися, стілець впаде і розбудить її. Лише під ранок вона змогла заснути, сон остаточно взяв верх.
Галина прокинулася від гучних ударів, ніби щось важке падало за вікном. Вона різко підскочила на дивані, озирнулася: стілець на місці, значить, ніхто не намагався увірватися до неї. Вона обережно відсунула стілець і пішла в сіни. Михайла не було видно, але його рюкзак стояв на місці. Вийшовши на вулицю, вона застигла від подиву. Чоловік, вправно працюючи з молотком і пилкою, закінчував лагодити паркан. Робота йшла так швидко і без зусиль, що Галина навіть посміхнулася і пішла готувати сніданок.
— Михайле, доброго ранку! Біля сарая є бочка з водою, умивайся і йди снідати. Я вже майже все приготувала.
— Доброго, йду вже!
Михайло мовчки, але з великим апетитом їв яєшню з ковбасою та оладки. Наприкінці трапези він лаконічно подякував:
— Дякую, дуже смачно. І за ночівлю теж дякую. Можна залишитись ще на пару днів? Допоможу вам тут. Ваша робота і так важка для жінки, молоток — це не для вас. Якщо не хочете, скажіть, я піду.
Галина задумалась, а потім відповіла:
— Це вам дякувати, так вправно ви забор починили! Залишайтеся, не заважатимете. Мужська сила тут точно стане в нагоді! Тільки дивіться, без дурниць! Ви ночуєте в сенях!
Після сніданку вони разом боролися з бур’янами у дворі, працюючи до пітних спітнілих спин. Михайло нарубав дров і натопив баню. Галина попарилася першою, а потім пішла накривати на стіл. Коли гість пішов вмиватися, господиня хотіла перенести його одяг зі стільця і помітила нашивку. Придивившись, вона ахнула! Це була тюремна нашивка! Паніка охопила її: «Ти що, дурепа! Ти прийняла втікача! Боже мій… що тепер буде? Точно або задушить, або заріже! Але, з іншого боку, якби хотів, то вже б уночі це зробив! Та й що у мене брати? Немає багатства в домі. От чому він мовчить і мало що розповідає! Ось так я влипла в історію!»
З бані вийшов чоловік, чисто виголений, рожевий і посвежілий. Він тихо сказав: «Яка ж це насолода! Давно такого не відчував.»
Галина уважно подивилась на Михайла: середнього зросту, приємний на вигляд, як з’ясувалося, з кучерявим волоссям і ямочкою на підборідді. Але найголовніше — це були його очі, у яких була така туга і безнадія, як у звіра, загнаного в пастку!
Михайло лише глянув на свою одежу, яка лежала не так, як він її залишав, і все зрозумів. Придивившись до Галі, у неї затремтіли коліна, і він запитав:
— Побачила? Я так і знав. Не переживай, я ж не за вбивство сидів! Так, я зек. І ще й втікач. Це чиста правда. Перший раз ще в малолітці сів, коли машини вмів красти, але швидко попався. Нас було троє. Друзі вмовили мене взяти все на себе. Мовляв, за малолітку не так багато дадуть, я і погодився. Потім вийшов, думав, що все, більше не буду, але це замкнуте коло. З папером про відсидку на роботу не беруть, а жити ж якось треба, і ти знову потрапляєш у ті самі схеми. П’ять років тому я сів вдруге. Тоді я вже добре вмів це робити, мене роками не могли зловити. Я тільки багатих мажорів грабував, у яких гроші — як пил. Для них не страшно, все одно не з заробітної плати купували. Мені залишалося сидіти рік. Дурень я, що піддався на спокуси друзів і погодився на втечу. Збіжати нам вдалося, на диво, але далі наші шляхи розійшлися. Вони мене знову кликали в те саме — машини красти, номери перебивати. А я вирішив, що все, більше не можу! Мені набридло це життя! Думаю, краще згинути, як собака, ніж знову красти. Так ось я і ховався по лісах, у пустих дачах ночував. Що далі, не знаю. Ось такі справи. Тепер ти все знаєш, так що, мабуть, я піду. Все розумію, кому потрібен втікач у домі.
Галина помовчала, потім тихо сказала:
— Твоя доля ще гірша за мою. Я сама все життя мучуся. Виросла в дитбудинку, потім половину життя провела з алкоголіком, нічого не бачила хорошого, а потім доглядала за дідусем, і він мені цей будинок залишив. Така добра людина була. Ми з Василем Івановичем так ладнали, він мені, як рідний був. Він все переживав за сина, який зник, і ніяких вісток. Та й зараз не мед. Працюю знову прибиральницею в мотелі, вже сил немає, живу там, в маленькій кімнаті. Думаю, привести будинок до ладу і поїхати звідси назавжди. Може, на фермі працюватиму чи дояркою. Тут легше дихати, більше свободи. Я не прогоняю тебе, залишайся ще трохи. Ти мені справді допомагаєш!
Вихідні пролетіли, як один день, Михайло став усміхненим і розмовним. Він виявився хорошим співрозмовником, не лаявся і не використовував тюремний жаргон. За ці два дні Галина і Михайло багато чого зробили по господарству. Галина мала повертатися на роботу. Вона зібралася і на прощання сказала:
— Ну все, я їду. Приїду в п’ятницю на постійно. Розрахуюсь на роботі і перевезу всі речі.
Михайло здивувався:
— І ти отак мене тут одного залишиш і поїдеш? Знаючи, що я зек? Не боїшся? Ого, яка ти відчайдушна… Я ще таких не зустрічав.
Жінка важко зітхнула і махнула рукою:
— Боюсь, якщо чесно. Не буду брехати. Але з іншого боку, що тут красти? Я сама живу бідно, сподіваюся, все буде добре, і ти мене не підведеш. А що дурна, довірлива, то я сама знаю, але вже не зміню себе. Через це завжди страждаю.
Усю тиждень Галина не могла знайти собі місця, постійно думала про Михайла і свій будинок. Вона лаяла себе: «Може, приїхати раніше? Ось я й довірлива, дурна! Знову вірю в людей, а потім мені доведеться знову все втратити…»
Врешті-решт, в п’ятницю вона покинула роботу і поспішила до села. Коли вона підходила до дому, відчувала хвилювання і насторожено оглядалася навколо. Але на її здивування, все було в порядку! Більше того, в домі була чистота, на плиті смажилася картопля, а Михайло складав дрова в сараї. Він був так захоплений роботою, що не відразу її помітив.
Галина радісно сказала:
— Привіт, Михайле! Та ти молодець, яка чистота навколо! Прямо казка, даремно я переживала.
Мужчина посміхнувся і відповів:
— Привіт-привіт! Та ти що, не перебільшуєш? Це я так, щоб від нудьги не померти. Вдвох-то веселіше, а самому тут зовсім сумно. Добре, що ти назавжди. Підемо вечеряти? Я там щось приготував!
Пройшло ще кілька днів. Галя ловила себе на думці, що їй дуже добре і зручно з Михайлом, наче вони чоловік і жінка, і все життя разом прожили. Михайло нічого зайвого не дозволяв собі, але дивився на неї так, що жінка, яка так давно не відчувала тепла чоловіка, буквально танула. Адже з чоловіком-алкоголіком у них уже давно не було близькості.
Але все це обірвалося в один момент, коли до Галі додому увірвалися поліцейські і швидко схопили Михайла! Той навіть не опирався і тільки подивився на жінку з докором, думаючи, що саме вона повідомила все співробітникам. Галя миттєво зрозуміла і відчайдушно крутнула головою:
— Михайле, ти не подумай на мене! Це не я!
Поліцейський на місці пояснив, що інформацію про місцезнаходження Михайла дав сусід Ігор, неприємний тип, який випадково підслухав розмову того дня. Більше того, він впізнав у ньому сина колишнього господаря, Василя Івановича, адже сусід знав його з дитинства. А оскільки Галина відмовила Ігорю і рішуче відсікла всі спроби залицяння, він затаїв злість на неї і вирішив помститися таким чином. Поліцейські давно знали Ігоря, він був у них надійним інформатором і завжди розповідав про те, що відбувається навколо.
Галя зі сльозами на очах проводжала Михайла:
— Напиши мені хоча б рядок! Де ти і як! Я до тебе приїду, чуєш? Вір мені!
— Дякую тобі за твою доброту, Галочко, ніколи не забуду!
Михайла забрали, і Галя знову залишилася одна. Внезапно стало так самотньо і сумно. Руки опускалися. Вона впала на диван і розплакалася: «Ну чому я така невдачлива? Як тільки зустрічається якийсь чоловік, до якого тягне душа, то або алкоголік, або зек втікач? Ну звідки цей сусід взявся, хай він буде проклятий! Хотілося б ще трішки пожити з Михайлом і відчути себе жінкою! Так, вже з усіма! Видно, моя доля — одній і старість свою доживати!»
І вона взялася за роботу, адже в сільському житті простою не буває. Пройшло п’ять місяців, і раптом Галя отримала листа від поштарки!
Вона кричала з порога:
— Галка! Твій коханий письмо тобі прислав! Значить любить, не забув! Але ти дивись, не обманюйся, вони всі такі, пишуть жінкам з тюрми, щоб потім жити на чужий рахунок, я по телевізору бачила!
Жінка відмахнулася від поштарки, наче від настирливої мухи, і тремтячими руками відкрила конверт. Почерк був трохи нерівний, але видно, що чоловік дуже старався писати розбірливо:
— Здравствуй, мила, дорога Галочко. Довго думав і все ж вирішив тобі написати. Мені додали термін за втечу. Ти краще забудь мене, непутнього дурня! Не приїжджай! Не ламай собі життя! Хочу сказати тобі щось дуже важливе, тому і написав! Знай, ти для мене залишишся в пам’яті як найщасливіший і світлий момент мого жалюгідного, розбитого життя! Ти навіть не розумієш, яка ти чудова і неперевершена жінка. Тебе на руках носити треба! Таку розумницю і господиню в наш час не знайти. Шкода, що ми не зустрілися раніше! Сподіваюся, що тобі ще попадеться гідний тебе чоловік без тюремного минулого. Прощавай, моя хороша, міцно тебе обіймаю! Не поминай лихом!
Галя прижимала лист до себе і відчайдушно ридала: «Значить, пам’ятає, не забув! Чому все так?! Як я за ним сумую!»
Ще тиждень Галя вагалася, коливалася, а потім вирішила: «Поїду до нього на побачення! Можливо, пустять? Хоч одним оком на нього ще раз подивлюся! Розумію, що це дурість, але серце рветься до цього нещасного, хай навіть помру!»
Вона довго оббивала пороги різних інстанцій і через півроку все ж вибила довготривале побачення з Михайлом. Весь цей час вони переписувалися, Галя чекала кожного листа з тріпотінням серця!
Сусіди та односельчани осуджували її і відмовляли від цього необачного кроку:
— Галка! Не дурій! Навіщо тобі цей зек? Він навіть батька рідного не поховав, усе по таборах сидів. Яка з ним життя? Тільки проблем набудеш! Тобі що, мало нормальних мужиків? Малахольна, ей Богу!
Нарешті жінці дозволили зустрітися з ув’язненим. Галя зібралася в далеку подорож. Купила все, що можна було передати Михайлу, і поїхала. Їм виділили окрему кімнату під охороною. Галя накрила стіл і нервово поправляла зачіску перед дзеркалом. Все переживала: «І що він в мені знайшов? 45-річна баба, зі слідами невдалої особистого життя на обличчі! Нічого привабливого. Фігура теж вже давно не така, як у дівчини.»
Через півгодини привели Михайла. В тюремній формі і з виголеною головою він виглядав ще молодше і беззахисніше. А очі на худому, змученому обличчі стали ще виразнішими.
Коли за конвоєм захлопнулася двері, він підійшов до неї, міцно обняв і сказав:
— Ну здрастуй, Галчонку! Приехала таки! Як я щасливий! Мене ніхто й ніколи так не любив! Вообще! Іди до мене, моя хороша!
І вони поринули в море пристрасті. Він ніби не помічав її зморшок, цілував кожну і шептав їй ніжні слова! Господи, колишній чоловік за все життя стільки слів любові не сказав, скільки Михайло за ці добу! Вони не могли розпустити обійми ще довго. Потім багато говорили про життя, про майбутнє. Галя пообіцяла, що обов’язково його чекає! І що їй ніхто інший не потрібен. А Михайло обіцяв, що більше не буде займатися крадіжками, знайде роботу в селі, і вони неодмінно одружаться, стануть жити великою і дружною родиною. Їхню ідилію перервав строгий конвоїр і повідомив, що побачення закінчено. Він теж дивився на Галю, як на блаженну, з осудом і докором і щиро не розумів, чому жінки їдуть за тисячі кілометрів до зеків? Адже це не рідкість. І добре б молода та дурна, а так вже й у віці, а все одно!
З важким серцем Галя їхала додому, так не хотілося прощатися і знову опинитися в порожньому домі. Але тепер у неї з’явилася надія! Вона вірила, Михайло не підведе, не обдурить! Він по-справжньому любить її, це відчувалося! І нехай її осуджують, нехай сміються в обличчя, скільки завгодно! А їй з ним добре, і все тут!
Через кілька місяців після того важливого побачення Галя почала відчувати дивне нездужання. Її постійно нудило, вона не мала бажання робити нічого, лише спати. Спершу вона списувала все на вік, переживаючи через погіршення здоров’я, але коли в животі стало відчуватися чітке штовхання, вона почала підозрювати щось серйозне. Обстеження на УЗД показало, що у неї двійня, і Галя ледве не знепритомніла на кушетці. У її голові лунала думка: «Цього не може бути! Мені ж 45 років! Та й з Мишком ми зовсім мало часу разом! Це правда? Я стану мамою? Ох, як це страшно! Одразу двоє! Як я їх виховаю? Чи вистачить сил і здоров’я? А як сказати Миші? Вірить він в це?»
Але, на жаль, аналізи були дуже погані, лікарі занепокоїлися за її здоров’я і стан дітей, тому Галя була терміново госпіталізована на збереження до самих пологів, навіть не дозволяючи підніматися з ліжка. Це була дуже складна вагітність. Їй було важко, особливо що на відвідування приходила лише добра поштарка Зіна, яка інколи приїжджала в місто по своїх справах. Дні в лікарні тяглися нудно і одноманітно, здавалось, що вони ніколи не закінчаться. Галя сильно рвалася додому, адже там, напевно, панував безлад. Але найголовніше — вона повинна була повідомити Мишу, що він скоро стане батьком двійнят! Як він це сприйме? Галя переживала і дуже тривожилася, адже лікарі не давали хороших прогнозів. Однак відповіді на її кілька листів від Миші не було… Після тижнів очікування Галя нарешті здалася і заплакала: «Ось ти який, Мишо… Тобі не потрібні діти, тим більше сім’я. Люди мали рацію, а я, як дурна, повірила в чисту любов…»
Але Галя не знала правди: нещодавно Михайла перевели в іншу колонію, а листи продовжували йти на стару адресу без відповіді. Мишко теж сильно переживав, коли перестав отримувати листи від улюбленої Галочки: «Що з нею сталося? Вона не могла просто так перестати писати і залишити мене! Але ж, може, їй все ж трапився порядний чоловік, з бездоганною репутацією… Як боляче це чути! Тільки-но почав вірити, що доля до мене повернулася, ось вона, моя щастя, зовсім близько! Але знову крах!»
Він ледь дочекався закінчення терміну ув’язнення і одразу помчав в Орехівку! Михайло обійшов будинок тричі, але все було запущене, двір і город заросли, а на дверях висів ржавий замок. «Куди ж вона поділася? Поїхала? У неї ж немає родичів! Напевно, пішла до когось і знайшла собі чоловіка! Як так? Я ж їй довіряв! І що тепер робити? Як далі жити?» Він сів на лавку і обхопив голову руками. Не знав, куди йти і як далі жити! Галя була його останньою надією!
Тут його помітила баба Маша, що якраз поверталася з магазину. Вона підійшла до нього:
— Ти, мабуть, Галку чекаєш? Так вона в роддомі! Лежала там ще з весни, а Афанасьєвна її провідувала вчора. Кажуть, скоро народить! Біжи швидше, тату! А то не встигнеш! Двійня у неї!
Михайло аж підскочив від радості:
— Не може бути! Така новина! Чому вона мені нічого не написала? Дякую вам! Який роддом, де мені її шукати?
Сердечна бабуся сказала:
— А, ти дивися! Так вона там, бідна, страждала! В такому віці народжувати… А інші вже онуків няньчать! Зараз я їй передачу зберу! Що ж ти, з порожніми руками йти збираєшся? Привіт їй передай від баби Маші, хороша вона, хоч і трохи божевільна. Побувай там, а потім додому йди, прибери все, щоб вона з дітьми повернулась. Зрозуміло? Тільки все правильно зроби, не забувай!
Михайло від щирого серця подякував старенькій і помчав до роддому! У холі його привітали:
— Галина Козлова? Народила, двійня. Хлопчик і дівчинка. Вага: 2,9 кг і 2,5 кг. А ви хто, батько? Давайте запишемо ваші дані! Можна залишити передачу, але до неї зараз не можна. Роди були складними, і в нас строгий режим.
Михайло переживав, що не зможе побачити Галочку:
— А записку передати можна? Хочу хоч пару слів написати! Будь ласка, для мене це дуже важливо! В якій палаті вона і коли можна до неї зайти?
Галя переживала через складні пологи, від яких вона була сильно виснажена. Вона турбувалася за дітей, чула, як лікарі шепотілися, що діти дуже слабкі, і їх забрали в інше відділення. «Нехай все буде добре з ними!» Вона почула крик під вікном і знайомий голос з хрипотою:
— Галочка! Дякую за діток! Я тебе люблю!
Жінка не могла повірити своїм вухам! Це Миша? Він повернувся?
Вона ледве добралася до вікна, скривившись від болю, і помахала йому. Михайло з радістю стрибав на місці, посилаючи їй повітряні поцілунки! Вони обидва плакали від щастя, не в змозі стримати емоцій.
Галя залишалася в лікарні ще три тижні, поки діти не зміцніли, і ось, нарешті, її виписали. На порозі роддому її вже чекав Михайло з сусідом на машині. Він обережно взяв малят на руки, боячись, що вони заплачуть. Він уважно роздивлявся їхні маленькі носики і оченята, не вірячи, що тепер він — батько двійнят, при тому, що їм обом вже по 45 років! Це справжнє диво!
По прибуттю додому Галя була приємно здивована: Михайло зробив чудові дерев’яні ліжечка для малюків, у домі було чисто, двір прибраний, а на столі стояли прості, але смачні страви! Галя ахнула! Вона обняла Михайла і сказала:
— Як ти молодець! Я думала, що будинок буде в повному безладі, адже я так довго не була вдома! І руки в тебе золоті, і серце велике! Я так рада, що ми з тобою зустрілися!
Михайло усміхнувся, але потім трохи сумно додав:
— Шкода, що я дурень був і так марно прожив своє життя! Як тепер знайти роботу, якщо півжиття провів у тюрмах? А як дітям пояснити, що їхній батько — зек? Це ж соромно!
Галя поспішила його заспокоїти:
— Нічого, найголовніше, що ти це зрозумів, і тепер починаєш нове життя! Піди до голови сільради, поговори, може, він щось знайде для тебе. А якщо ні, будемо разом працювати на землі, вирощувати овочі і продавати м’ясо й молоко. Головне, що ми разом!
Галя з Михайлом одружилися і стали справжньою дружною родиною. Сусіди дивувалися і навіть трохи заздрили:
— Подивіться, хто б міг подумати! Сирота і зек таке змогли зробити! Як же Галі вдалося народити в такому віці? Оце молодці!
Дітки у них просто на диво гарні! Розумні, симпатичні! Прямо модельна родина. Як же так буває! Ми вже думали, що Мишка ніколи не зрозуміє, що таке справжня сім’я!
Доходи почали потроху зростати, фермерська продукція якісно продавалася. Галя давно мріяла встановити Василю Івановичу хоча б скромний пам’ятник, тому вирішила провести непросту розмову з Мішею:
— Дорога, я давно хотіла тебе запитати одну річ. Ми ніколи про це прямо не говорили. Чому ти так і не сказав, що ти син Василя Івановича? Того, якого я доглядала? Ти ж ніколи не розповідав про свою родину?
Міша важко зітхнув:
— Все просто, Галочка. Немає жодної таємниці. Просто мені страшно соромно про це говорити. Я жахливий син, сором родини! Адже мама померла саме після того, як дізналася, що я займався крадіжками та потрапив за ґрати вперше! Не змогла вона пережити це, і фактично я винен у її смерті… Тому я розірвав усі зв’язки з батьком, щоб він не дізнався, яким негідником є його син! Я вирішив, нехай краще думає, що я безвісти пропав. Так що ти і тут стала ангелом-хранителем для мого батька і достойно провела його в останній шлях. Дякую тобі, люба. А мені немає прощення…
Галя погладила чоловіка по руці і тихо сказала:
— Тоді давай замовимо твому батькові пам’ятник. Це буде шана. Адже людина була дуже хороша. Як ти вважаєш?
Сльози навернулися на очі Михайлові:
— Яка ж ти розумниця, все-таки! Ось я тупий, не додумався до цього! Звісно, замовимо. Все-таки ти мені, Господь Бог, послав, щоб я одумався і взявся за розум, не інакше! Як же я тебе люблю, моя Галчонок!
Жінка засяяла від таких теплих слів і ще тісніше прижалася до Міші, подумавши про себе: «Нарешті і я, після довгих мук і страждань, знайшла своє, хоча й не ідеальне, щастя! Зовсім нещодавно я була виснаженою життям самотньою розлученою жінкою без дому і перспектив. А тепер у мене є свій дім, люблячий чоловік, двоє чудових малюків і невеликий власний фермерський бізнес! Ну хіба це не щастя? Знати, що вдома тебе чекають, що є кого любити і про кого піклуватися, і головне, що це взаємно!»
Залишити відповідь