Цього тижня наш дім наповнився радістю – мій єдиний син, Олексій, нарешті одружився! У свої 28 років він вже давно заслужив на це щастя, а ми, батьки, щиро його чекали. Святкування вирішили влаштувати по-домашньому, у сільському клубі, адже зараз не до пишних гулянь.

За два місяці до весілля до нас з Італії завітала моя сестра Таня. Я була в захваті, адже думала, що вона розділить з нами цю знакову подію. Одразу ж поділилася новиною, навіть до того, як розіслали запрошення. Проте реакція Тані була, м’яко кажучи, дивною. Вона не привітала, а лише заявила, що весілля не входить у її плани, оскільки вона приїхала робити ремонт у будинку. Я спершу не сприйняла це серйозно – зрештою, вона ж тітка, як так можна?

Коли Олексій з коханою нарешті розіслали запрошення, сестра, на моє здивування, запевнила, що обов’язково буде. Ми, звісно, замовили й для неї місце, адже кухар ретельно розраховував порції, щоб ніхто не залишився голодним. Одне місце обійшлося нам щонайменше в тисячу гривень – для нашого бюджету це значна сума.

Несподівана Хвороба та «Чарівне» Одужання

Підготовка до весілля поглинула нас цілком, останні дні були надзвичайно напруженими. І ось, напередодні свята, немов грім серед ясного неба, дзвінок від Тані:

— Я не зможу прийти на весілля, захворіла, – пролунав її голос у слухавці.

— Що? Як так? – від здивування я ледь не впустила телефон.

— Ну, я ж не можу всіх наражати на небезпеку. Мені й ходити по хаті важко, так погано…

— Який жах! Може, швидку викликати? Я прийду! – злякалася я, уявляючи найгірше.

— Та ні, просто треба полежати кілька днів. А сімейній завтра подзвоню, – відрізала вона.

Ця ситуація мене дуже засмутила. Але врешті я заспокоїлася, подумавши, що тисячу гривень за місце сестри якось знайду. І все ж у глибині душі сподівалася, що конверт від тітки вона все ж передасть.

Гіркий Післясмак Свята

Весілля вдалося на славу! Гості були в захваті, гуляли до самого ранку. Наступного дня, як водиться в селах, ми запросили всіх на “поправку”. Зранку я вирішила бігти на ринок по свіжу полуницю. І раптом, серед торгових рядів, побачила Таню – жваву, усміхнену, жодних ознак хвороби!

— То ти вже одужала? – не втрималася я.

— Ой, мені нікого було просити, в хаті їсти нічого. Але мені ще дуже зле, – з неприхованою фальшю відповіла вона.

— Щось я тобі не вірю, – твердо сказала я, – ти зовсім не виглядаєш хворою. У голові не вкладається, як ти могла так вчинити. Ми ж не чужі люди!

— А що ти хочеш? Я не для того так важко в Італії гарую, щоб гроші тут роздавати. І це ж мала б нести не тисячу гривень. Ви ж від мене єврики чекаєте? Краще я на ці гроші дах перекрию. Ви ж мені з тим не допоможете?

— Та не заради грошей ми тебе запросили! – кинула я й пішла геть, відчуваючи огиду до всього цього.

Як же тепер спілкуватися з сестрою? Чи 

пробачили б ви таке?