Коли Соломії було шість, її дитинство раптово закінчилося.

Звичайного вечора батько мовчки зібрав речі й пішов. Не у справах, не по хліб — він вийшов із дому назавжди. Тоді дівчинка ще не розуміла, що таке «розлучення». Вона просто перестала чекати його поцілунку на добраніч і більше ніколи не чула слів: «Я з тобою, не бійся».

Здавалося б, типова історія. Таких — безліч. Але для маленької Солі це був обвал усього світу. Вона вирішила: тато пішов через неї. Бо вона їсть. Бо потребує нових черевиків. Бо ось-ось — школа. А мама залишилася без роботи, і тато просто не витримав цього тягаря.

— Мамо, якщо я їстиму тільки в садочку, він повернеться? — шепотіла вона із надією, заглядаючи мамі в очі.

Жінка обняла доньку так міцно, ніби хотіла захистити її від усього болю світу. Але батько не повернувся.

Минув рік. Перше вересня. Соломія — першокласниця. Біла сорочка, чорна спідниця, акуратний піджачок і два великі банти. Вона стояла перед дзеркалом і думала: Тато би пишався мною. Побачив би — і обов’язково прийшов би назад.

Мама тримала її за руку, в іншій — букет для вчительки. Дівчинка озиралася, шукала в натовпі знайоме обличчя.

— Не хвилюйся, я з тобою, — шепотіла мама.

Та Соля не боялася. Вона чекала. Вірила.

Після святкової лінійки вона бігла додому, наче навздогін надії. Відчинила двері — і зустріла лише тишу. Лише тоді заплакала.

Мама намагалася пояснити — робота, зайнятість… Але вона вже знала: він не прийде. Навіть коли вона сама поїде до нього й скаже:

— Вона дуже чекає… Прийди хоча б раз.

— Прийти? — відмахнеться він. — Потрібно щось принести, а я без копійки…

— Щоб ти захлинувся цими грошима, — скаже тоді мати, стримуючи сльози.

Соломія дорослішала. Тихо. Без слів. Без істерик. Лише вчилася, старалась, мовчки вірячи, що якось він дізнається: донька — відмінниця. І прийде. Посміхнеться. Обійме.

— Мамо, давай просто запросимо його на мій день народження. Мені не треба подарунків…

Але він не прийде. Вона знала це. І щоразу плакала нишком, зачиняючись у кімнаті.

Випускний. Золота медаль. Сукня. Фото. Але за кілька годин до свята — вона стоїть біля будинку, де жив її батько. Хоче сказати, що пробачила. Що пишається собою. Що хоче, аби і він пишався.

— Тату, це я! Соломія!

— Виросла… — сухо кине він.

— Я закінчила школу з медаллю. До університету вступаю…

— Не маю грошей.

— Я не за цим… Просто хотіла запросити…

— Навіщо? Що мені там робити?

І вона втече. Вперше відчує, що дитинство лишилося позаду. Без повернення.

Соломія закінчить університет. Повернеться — бо мати захворіє. Знайде хорошу роботу, зустріне Ярослава. Вийде заміж, народить дітей. І назавжди викреслить слово «тато» зі свого словника.

Сьогодні їй — тридцять. Субота. У квартирі сміх, аромати пирога, діти бігають по кімнаті, мама сміється.

А на сходах стоїть чоловік. Слухає все це крізь двері. І лише тепер розуміє: ті двері, які він колись зачинив — більше ніколи не відкриються.