Марина притиснула долоні до скла й дивилася у двір, де сусід Григорій Петрович поливав троянди, які посадив на клумбі біля під’їзду. Краплі води блищали на листі, і їй здавалося, що весь світ за вікном живе якимось правильним, розміреним життям. А вона застрягла в цій задушливій квартирі, де кожен предмет нагадував про чуже життя — про життя свекрухи Зінаїди Іванівни.

Вона жила тут уже сім років. Сім років слухала, як та бурчить на кухні — то плита брудна, то чашку не туди поставили. Сім років Марина мріяла про власний дім, де могла б дихати на повні груди, не ходити навшпиньки й не просити вибачення за кожен крок.

— Андрію, — покликала вона чоловіка, який лежав на дивані з телефоном. — Давай поговоримо про квартиру.

Він навіть не відірвав погляду від екрана.

— Про що говорити? Грошей немає. Відсотки за іпотекою шалені.

— У мене майже мільйон накопичено. Якщо продати спадщину…

— Яку спадщину? — нарешті відірвався він від телефону, і в його голосі з’явилося щось схоже на зацікавленість.

Марина сіла на край дивана. Андрій мимоволі посунувся, ніби її близькість стала йому неприємною. Коли це почалося? Коли вони перестали обійматися вранці? Коли його рука перестала тягнутися до неї уві сні?

— Тітка Ліда залишила мені будинок у Броварах. Маленький, але ділянка непогана. Рієлтор каже, можна продати за півтора мільйона.

— А! — знову втупився у телефон. — Ну продавай, якщо хочеш. Тільки врахуй — на нормальну квартиру цього все одно не вистачить.

Марина стиснула кулаки. Як завжди. Він завжди знаходив спосіб остудити її ентузіазм, зробити її мрії нереальними.

— А якщо додати мої накопичення…

— Твої накопичення, — хмикнув він. — Знаєш, Марин, іноді мені здається, що ти живеш у якомусь своєму світі. Так, економиш, збираєш… Пам’ятаю, як ти торік нові чоботи не купила — казала, що на квартиру відкладаєш. А мені що, жити як жебраку?

У його голосі прозвучала така явна злість, що Марина відчула, як щось усередині стиснулося. Невже він справді вважає її жадібною? Невже не розуміє, що вона відмовляла собі в усьому — в новому одязі, в посиденьках із подругами, у відпустці — тільки для того, щоб у них був власний дім?

— Андрію, я ж не змушую тебе жити як жебраку. Просто…

— Просто що? — Він різко сів. — Просто ти вирішила, що твоя мрія про квартиру важливіша за все інше? А може, мені теж хочеться іноді в ресторан сходити? Або куртку нову купити?

— Ти купуєш куртки, — тихо сказала Марина. — І з друзями на риболовлю їздиш. І смартфон у тебе новий…

— Боже, ну почалося! — Андрій встав і підійшов до вікна. — Ти що, тепер мені все згадуватимеш?

Марина дивилася на його спину й думала, як колись вона здавалася їй надійною. Він був вищий за неї, плечистий, і коли вони щойно познайомились, вона почувалася поруч із ним захищеною. А тепер…

— Ні, — сказала вона. — Я просто хочу зрозуміти, чому моя мрія про власний дім для тебе не має значення.

Андрій обернувся. В його очах промайнуло щось схоже на роздратування, змішане з втомою.

— Мені й тут непогано, — сказав він. — Мама готує, прибирає. Комуналка копійчана. Навіщо щось міняти?

— Навіщо? — Марина встала. — Бо я втомилась жити як гість у чужому домі! Бо хочу повісити на стіну свою картину, а не слухати, що вона не підходить до інтер’єру! Бо хочу готувати те, що мені до смаку, а не щодня з’ясовувати, що можна, а що ні!

— Ти перебільшуєш, — втомлено сказав Андрій. — Мама не така вже й страшна.

— Не така вже й страшна? — Голос Марини затремтів. — Андрію, вона вчора зробила мені зауваження за те, що я занадто голосно зачинила дверцята шафи. О пів на десяту вечора!

— Ну і що? У неї чутливий сон.

Марина зрозуміла, що розмова знову заходить у глухий кут. Як завжди. Андрій не бачив проблеми, а значить, не бачив і сенсу її вирішувати.

— Добре, — сказала вона. — Тоді я вирішуватиму це питання сама.

Наступні два тижні минули у дивному напруженні. Марина зустрічалася з рієлторами, вивчала пропозиції, прораховувала можливості. Андрій же, здавалось, не помічав її активності. Як і раніше, він повертався з роботи, вечеряв, дивився телевізор і лягав спати, не цікавлячись, як просуваються справи з квартирою.

А вона продовжувала накопичувати. Продовжувала відкладати кожну копійку, продовжувала вірити, що ось-ось їхнє життя зміниться на краще.

У суботу ввечері Андрій раптово підвівся з дивана і попрямував до дверей.

— Куди? — здивувалася Марина.

— Сміття винесу, — буркнув він.

Вона проводила його поглядом. Відро було наполовину порожнє, та Андрій зазвичай чекав, поки вона не попросить його винести сміття. Щось було не так у його поведінці — якась нервозність, поспіх.

Марина підійшла до вікна й випадково побачила, як він зупинився біля під’їзду і витягнув телефон. Говорив він неголосно, але у дворі було тихо, і його слова долинали до другого поверху.

— …так, розумію, важко чекати… — У його голосі звучали ті самі нотки, які вона пам’ятала ще з початку їхніх стосунків. Ніжність. Тепло. Турбота. — Але потерпи трохи. Я розлучусь, коли вона купить квартиру. Тоді отримаю половину.

Марина відчула, як земля йде з-під ніг. Вона сперлася на підвіконня, намагаючись подолати запаморочення.

— …ні, вона нічого не підозрює. Все йде за планом. Вона зараз продає будинок, всі свої накопичення вкладе… — Андрій засміявся, і цей сміх прозвучав для Марини як ляпас. — Звісно, люблю тебе. Скоро все буде інакше.

Марина відійшла від вікна і сіла на диван. Її руки тремтіли. Думки плуталися. Як же вона була наївна! Як сліпо вірила! Усі ці місяці вона збирала гроші, мріяла про власний дім, а він… він планував забрати у неї половину всього, що вона заробила.

Коли Андрій повернувся, вона сиділа на тому ж місці — на краю дивана, зі складеними на колінах руками.

— Щось сталося? — запитав він, і в його голосі звучала звичайна байдужа ввічливість.

— Андрію, — сказала вона і здивувалася твердості власного голосу. — Я хочу розлучення.

Він завмер. Потім повільно сів у крісло навпроти.

— Що? Чому? Що сталося?

— А як ти думаєш? — Марина подивилася йому в очі й побачила там розгубленість, змішану зі страхом.

— Марин, я не розумію… — Він нахилився вперед, простягнув руку, ніби хотів торкнутися її коліна. — Ми ж нормально живемо. У нас усе добре.

— Добре? — Вона відсунулася. — Андрію, коли ти востаннє сказав мені щось добре? Коли востаннє цікавився моїми справами? Моїми мріями?

— Але я… я ж тебе кохаю! — У його голосі з’явилися панічні нотки. — Марина, що сталося? Давай поговоримо спокійно.

Вона дивилася на нього і бачила, як він судомно шукає слова, як намагається зрозуміти, що пішло не так у його плані. Невже він справді думав, що зможе прикидатися до кінця?

— Ти мене кохаєш? — тихо запитала вона.

— Звісно! — Він встав і зробив крок до неї. — Марин, ми стільки років разом. Так, можливо, я не завжди показую свої почуття, але…

— Але що?

— Але я звик до тебе. Ти — частина мого життя. Я не уявляю себе без тебе.

— Звик, — повторила вона. — Як до старих меблів.

— Не говори дурниць! — Андрій сів поруч, і вона відчула запах його одеколону — того самого, який він собі купував, коли вона на всьому економила. — Послухай, якщо тобі так важлива ця квартира — купуй. Я не проти.

— Не проти? — Марина встала. — Як щедро з твого боку.

— Та що з тобою сьогодні? — У його голосі з’явилась злість. — Ти якась дивна. Може, на роботі щось сталося?

— На роботі в мене все добре, — сказала вона. — На відміну від родини.

Андрій теж встав. Тепер вони стояли один навпроти одного, і Марина бачила, як у його очах борються розгубленість і роздратування.

— Добре, — сказав він нарешті. — Добре, якщо ти вважаєш, що в нас проблеми, давай їх вирішувати. Але не треба одразу говорити про розлучення.

— А що потрібно?

— Потрібно бути розсудливою! — Він провів рукою по волоссю. — Марин, ти розумієш, що буде, якщо ми розлучимося? Ти залишишся сама. Тобі вже тридцять чотири. Думаєш, легко буде знайти когось нового?

Марина відчула, як щось холодне підіймається в неї в грудях.

— Що ти зараз сказав?

— Я сказав правду, — його голос став жорсткішим. — Ти вже не дівчинка, Марин. І, чесно кажучи, виглядаєш не дуже. Коли ти востаннє ходила до спортзалу? Коли до перукаря? Думаєш, чоловіки вишикуються в чергу за тридцяти чотирирічною жінкою, яка виглядає на всі сорок?

Кожне його слово било, як ляпас. Але дивно — замість болю вона відчула якесь дивне полегшення. Нарешті він показав своє справжнє обличчя. Нарешті скинув маску.

— Ти вважаєш мене старою і негарною, — спокійно сказала вона.

— Я вважаю тебе реалісткою, — відповів він. — Або ти повинна бути реалісткою. Ми з тобою підходимо одне одному. Ми звикли. Навіщо ламати те, що працює?

— Те, що працює? — Марина засміялася, і сама здивувалася звуку власного сміху — він був якийсь легкий, звільнений. — Андрію, а ти знаєш, що таке любов?

— Звісно, знаю. Це коли…

— Це коли хочеться зробити людину щасливою, — перебила його Марина. — Коли готовий пожертвувати чимось заради її добробуту. Коли її мрії стають важливими для тебе.

— Ну і що? Я ж не проти твоєї квартири.

— Ти не проти, бо плануєш отримати свою частку.

Андрій поблід.

— Про що ти говориш?

— Про те, що я все чула.

Він довго мовчав. Потім тяжко опустився в крісло.

— Марин…

— Не треба, — сказала вона. — Не треба нічого пояснювати. Я і так усе зрозуміла.

— Це не те, що ти думаєш.

— А що тоді?

— Я… — Він підвів голову й подивився на неї. — Так, є одна жінка. Але це несерйозно. Це просто… захоплення.

— Захоплення, — повторила Марина. — І заради цього захоплення ти був готовий обібрати мене?

— Я не збирався тебе оббирати! — Андрій схопився з крісла. — За законом мені належить половина спільно нажитого майна!

— Спільно нажитого? — Голос Марини став крижаний. — Андрію, ти хоч копійку відклав на цю квартиру? Ти хоч раз відмовив собі в чомусь заради наших спільних цілей?

— Я працюю! Я приношу гроші в сім’ю!

— Які витрачаєш на себе.

— А ти що, не витрачаєш?

— Я заощаджую, — сказала вона. — Сім років заощаджувала на наш спільний дім. А ти планував цей дім забрати.

Андрій мовчав. Потім раптом сів назад і закрив обличчя руками.

— Я не планував нічого забирати, — сказав він глухо. — Я просто… я втомився, Марин. Втомився від цього життя. Від того, що ми як сусіди по комуналці. Від того, що в нас немає нічого спільного, крім звички жити разом.

— Тоді чому не сказав про це раніше?

— Бо боявся, — він підвів голову. — Боявся залишитися один. Боявся починати спочатку.

— І тому вирішив дочекатися, поки я куплю квартиру, а потім розлучитися й забрати половину?

— Я… так. Так, хотів так зробити. Але не тому, що хотів тебе образити. Просто… просто мені потрібні були гроші для нового початку.

Марина кивнула. Дивно, але вона більше не відчувала злості. Лише втому і якесь сумне розуміння.

— Знаєш, Андрію, — сказала вона. — Мабуть, ти правий. Ми справді стали як сусіди. І, мабуть, нам обом потрібно щось змінювати.

— Тобто ти згодна не розлучатися?

— Ні, — похитала головою Марина. — Я згодна з тим, що нам потрібно розійтись. Але чесно. Без обману і без спроб нажитися одне на одному.

— Але квартира…

— Квартиру я куплю на свої гроші та на гроші від продажу спадщини. І жити в ній буду сама.

— А як же закон? Спільно нажите майно…

— А як же совість? — спитала Марина. — Ти ж розумієш, що ця квартира куплена виключно на мої заощадження?

Андрій мовчав.

— Втім, — продовжила вона, — якщо ти хочеш судитися — будь ласка. Але врахуй: я розповім судді про те, як збирала ці гроші, відмовляючи собі в усьому, поки ти витрачав свою зарплату на особисті забаганки.

— Ти мені погрожуєш?

— Я просто викладаю факти.

Андрій встав і підійшов до вікна. Постояв, дивлячись у двір, потім обернувся.

— А що, якщо я скажу, що хочу все змінити? Що готовий стати іншим?

— Пізно, — тихо сказала Марина. — Знаєш, я справді думала, що ми просто… охололи одне до одного. Що таке буває в шлюбі. Але тепер я розумію — проблема не в охололих почуттях.

— А в чому?

— У тому, що ти мене не цінував. Ніколи.

— Це не так!

— Андрію, ти щойно сказав мені, що я стара й некрасива. Ти вважаєш, що маєш право на половину грошей, які я збирала, відмовляючи собі в усьому. Ти сім років дозволяв своїй матері принижувати мене і жодного разу не заступився.

Він мовчав.

— Я подам на розлучення в понеділок, — сказала Марина. — І почну шукати квартиру. Орендну, поки не продам дім і не куплю власну.

— Марин, зачекай…

— Ні, — вона похитала головою. — Я вже достатньо чекала.

У понеділок Марина справді подала заяву на розлучення. Андрій не став заперечувати та погодився на розлучення без поділу майна. Вочевидь, зрозумів, що шансів отримати з неї щось у нього немає.

Дім у Броварах продався швидше, ніж вона очікувала. Покупець виявився серйозним, заплатив без торгу. Додавши до цих грошей свої заощадження, Марина змогла купити однокімнатну квартиру в новобудові на околиці міста.

Вона була маленькою — усього тридцять п’ять квадратних метрів. Але вона була її. Її власна. Вперше в житті в неї був дім, де вона могла робити все, що захоче. Повісити на стіну ту картину, яка подобається саме їй. Готувати те, що хочеться. Слухати музику в будь-який час дня і ночі.

Вранці, п’ючи каву на своїй крихітній кухні, Марина дивилася у вікно на місто, що прокидалося, й думала про те, що попереду в неї ціле життя. Так, вона вже не наймолодша. Так, можливо, виглядає не так, як у двадцять. Але зате вона була вільна. І це було найголовніше.

Телефон задзвонив саме в той момент, коли вона збиралася йти на роботу. Дзвонив Андрій.

— Марин, — сказав він, і в його голосі вона почула щось нове. Розгубленість. — Можна побачитися?

— Навіщо?

— Я хотів вибачитися. І поговорити.

— Андрію, ми вже все сказали одне одному.

— Ні, не все. Я тепер розумію, що зробив помилку. Що був неправий.

Марина мовчала.

— Та жінка… — продовжив він. — Ми розійшлися. Виявилось, що їй потрібні були лише гроші. А коли зрозуміла, що грошей не буде…

— І що ти хочеш мені цим сказати?

— Що я зрозумів: ти була єдиною, хто справді мене любив. Хто будував зі мною плани. Хто…

— Андрію, — перебила його Марина. — Ти пам’ятаєш, що сказав мені того вечора? Що я стара й некрасива?

— Я був злий. Я не те хотів сказати.

— Ти сказав саме те, що думав. І знаєш що? Ти мав рацію.

— Що?

— Я справді не молода. І, можливо, не красуня. Але я зрозуміла одне: мені не потрібна людина, яка бачить у мені лише недоліки. Мені потрібен той, хто буде бачити в мені жінку, яку можна любити й поважати.

— Але я тебе люблю!

— Ні, Андрію. Ти боїшся самотності. Це різні речі.

Вона поклала слухавку й вимкнула телефон. На роботі був важливий проєкт, і вона не хотіла відволікатися.

Увечері, повертаючись додому, Марина зупинилася біля невеличкої квіткової крамнички й купила собі букет жовтих троянд. Просто так. Бо вони були гарними. Бо тепер у неї був дім, де вона могла поставити квіти будь-де.

Підіймаючись сходами до своєї квартири, вона думала про те, що життя, мабуть, тільки починається. І хто знає, що чекає її попереду. Але одне вона знала точно: більше ніколи вона не дозволить собі жити чужим життям, підлаштовуючись під чужі бажання й мрії.

Ключ легко провернувся в замку, і двері відчинилися в її нове життя.