– Як ноги розсувати, ви можете. А як на себе відповідальність взяти, то краще від дитини відмовитися

Дитина у Ліди з чоловіком була перша і жадана. Чоловік дев’ять місяців її оберігав, зустрічав та проводжав в інститут.

Особливо в ожеледицю з дому виходити забороняв. А перед самими пологами його у відрядження послали. Міг би й відмовитись. Все одно звільнятися збирався, щойно дитина з’явиться на світ. Адже не діло це по вахтах мотатися, а Ліда одна з дитиною вдома.

Перейми почалися, щойно Женя поїхати встиг. Мало того, що болі неймовірні, то ще й чоловіка немає поруч. Загалом, не про це вона мріяла, не так первістка зустрічати мали.

Наче й дитина здорова з’явилася, тільки зовсім їй не хотілося чоловікові про таку подію розповідати. Поїхав, хай тепер від чужих людей дізнається.

Ліда оглянула палату. Навпроти, лежала жінка років сорока. На ліжку поряд молода дівчина розмовляла телефоном. А біля дверей жінка плакала, відвернувшись до стіни.

Після неймовірної праці, яка випала Ліді щойно у залі, вона впала на синю подушку з трикутним штампом і провалилася в глибокий сон. Ніби нічого довкола не існувало.

– Дитину годуватимемо? – Почула Ліда крізь сон. Вона радісно обернулася.

Медсестра стояла біля жінки, яка плакала, відвернувшись до стіни.

– Що мовчиш? Візьми хоч до рук. Подивися, яка красуня в тебе. – Жінка завмерла, але не обернулася.

– Як ноги розсувати, ви можете. А як на себе відповідальність взяти, то краще від дитини відмовитися. – Медсестра, ще трохи потоптавшись, вийшла.

Першою заговорила жінка років сорока. Наталя не стримувала емоцій:

– Ти що думаєш, я цю дитину хотіла? Та мені вже сорок три роки, син одружений. У мене скоро внучка буде, а тут таке… . Що ж робити? Тепер вже як вийшло. Дитина не винна. Якби ти не хотіла, не залишала б. Що дотягла? А тепер дитя по дитбудинках поневірятися буде? Ти про неї подумала, як їй жити, коли відразу після появи на світ зраджують?

Аня заплакала ще більше. Тепер уже не приховуючи сліз, вона голосно, ридала, наче прорвало її.

– Чого ревеш? Хіба цим допоможеш? – не вгамувалася Наталя. – Бери дитину, годуй і не будь дурепою.

– Може, її зґвалтували? – припустила Альбіна, відклавши нарешті телефон. – Або дитина від рідної людини чи там… вітчима?

Ліда слухала розповідь Ані та переживала, ніби це її вина у тому, що так склалося. Ось вона така щаслива, чоловік її за ручку водить, батьки люблять. А вона все одно знаходить привід для поганого настрою.

А тут живе людина, яка нікому не потрібна. І той, який нещодавно лише на цей світ з’явився. Людина, яка, ні в чому ще не завинила, а вже теж не потрібна нікому.

Виросте дівчинка, озлоблена на все життя. Бо в її матері батьки п’ють. Або тому, що зрадив її чоловік, якому вона повірила, і який одружитися з нею обіцяв. Той, хто має її оберігати, кинув їх, як тільки про дитину дізнався.

Ні кульок у дитини не буде на честь її появи, ні квітів для її матері. Мамі й одній йти нікуди, а з дитиною зовсім.

І соромно стало і шкода цих нещасних і донедавна незнайомих людей, що вона запитала:

– А якщо буде куди йти, забереш дитину?

Аня подивилася на неї, як на божевільну:

– Звичайно, тільки так не буде ніколи, – вона прийняла ці слова за глузування, знову відвернулася до стіни та більше не вимовила жодного слова.

А через пару годин Ліда урочисто промовила:

– Ви з дитиною у гуртожитку жити будете. Моя мама комендант. Будеш там підлоги мити, а вони кімнату тобі виділять.

– Ой, – а в мене новий конверт для виписки є, – відірвалася від телефона Альбіна. – Зараз я чоловікові зателефоную. У нас два, навіщо нам стільки?

– А я речі принесу, – Наташа сказала, – від моєї дочки залишилися, вони не нові, але дуже хороші. Я їх випрала і попрасувала. Вони нам не потрібні, у мене ж син. А онукам все нове куплять. Їм такі речі не потрібні.

Наступного дня почали з інших палат жінки підходити, пропонувати речі. Хтось прикотив візочок, хтось ліжечко, ковдру.

– Ой, а в мене нічого немає, – сказала молода жінка з іншої палати, – можна я куплю суміш. Раптом молока не вистачатиме.

Аня в голос розридалася, тепер уже не від безвиході, а від щастя, що несподівано звалилося на неї.

– Я віддам, я зароблю, – бурмотіла вона. А матусі погладжували її по плечу і казали:

– Віддаси комусь, хто потребуватиме.

Пізно ввечері, засинаючи, Ліда думала, як чудово все вийшло. Все буде гаразд в Ані. Зустріне вона ще гідну людину.

І в дочки її буде все гаразд. Вона тепер із мамою житиме. А що ще потрібне.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, чи траплялись на вашому життєвому шляху такі диво історії?