“– Пішли зі мною! У мене зараз двір без собаки. Будеш хорошим сторожем – не ображу! Сів на велосипед і поїхав до села. Дорогою дід Федір озирнувся не раз і не два… Але ніхто за ним не біг

Вона була “нелюдимим” собакою… Ось як про людей говорять “нелюдимий”… Вона була такою ж…

Колись дуже давно, багато років тому, дід Федір, вирушивши в ліс за лісовими горіхами, знайшов цуценя – підлітка. Одному Богу відомо, як ця дитина опинилася в глухому лісі.

Вона просто мовчки бродила серед лісу. Вона навіть не була прив’язана… Маленьке, мокре після дощу щось… Дід Федір насупився і підійшов ближче.

Незграбна, не дуже гарна… Але все ж таки… На нього глянули карі очі… Очі не підлітка… Очі мудрого звіра… Дід Федір замислився.

– Пішли зі мною! У мене зараз двір без собаки. Будеш хорошим сторожем – не ображу!

Сів на велосипед і поїхав до села. Дорогою дід Федір озирнувся не раз і не два… Але ніхто за ним не біг. Федір уже й забув про цю лісову зустріч.

Порався по господарству. А господарство у родини було не маленьким: три кабанчики, свиня з десятьма поросятами, корова Мілка, з десяток курей, шість качок з каченятами, та кіт Плутон…

Дід Федір скрутив самокрутку… Ну ось не любив він ці магазинні, відчинив хвіртку і зібрався нарешті розслабитися і посидіти на лавці біля будинку. Як раптом обімлів…

На нього дивилися карі очі… Дивилися так уважно…. І так дивно, що дід не знав, що йому робити.

– Ну пішли у двір?… – Після великої паузи щеня позадкувало назад і зникло в темряві.

Так тривало не день і не два… Карі очі дивилися на нього щовечора, ніби оцінювали його, ніби шукали в ньому рідну душу…

І ось одного разу, коли дід Федір сидів на лавці біля будинку і крутив самокрутку до нього підійшла “вона”… Обнюхала його і вляглося біля ніг…

Дід Федір не був таким вже ласкавим мужиком, до живності звик ставитися швидше споживче… Та й не порахувати, скільки на його віку було забито свиней, корів, курей та інших тварин…

Ну а собака потрібна для охорони, коти – мишей ловити… Він уже й згадати не міг, скільки собак не стало на його пам’яті. Кого отруїли, хто сам від хвороб різних здох… От і зараз будка на подвір’ї стояла порожня.

На початку літа Грім душу богу випустив… Ветеринар сказав кліщі… Та й не сумував особливо ніхто Громом. Дід Федір – мужик суворий, скупий на сльозу…

А жінка його Катерина була ще міцніша… Ох і характер бабця має. Все село досі згадує, як теля кулаком між очей одним ударом забила, тільки за те, що бавився та бодався, коли напувати прийшла…

Дід Федір затягнувся самокруткою і подивився на цуценя, що лежало біля його ніг. Карі очі уважно стежили за ним…

– Ну що, звірю, схоже ти вирішив залишитися жити в мене? Тоді слухай… Годувати буду два рази на день, чим Бог пошле… Але ображати не буду. Будка є. Тепла. Відпускати іноді буду на волю ночами, на кілька годин… З тебе охорона двору! Щоб ніхто чужий повз двір без страху не пройшов!… Якщо згодна, пішли зі мною!

…Ось так і почалося її нове життя… Дід Федір назвав її Стеллою. Вже де він почув таке гарне і милозвучне ім’я, залишається для нас загадкою… Тепер у Стелли була тепла будка, велике господарство і ланцюг…

Час минав, і з незграбного підлітка вона перетворилася на величезного красивого могутнього собаку, якого побоювалося все село. Ходили навіть розмови, що в роду у Стелли точно були вовки…

Така вона була страшенно гарна і незвичайна… Та й звички в неї були зовсім не собачі. Ніяких запобігливих вилянь хвостом, жодних облизувань рук…

Коли до неї наближався дід Федір, його дружина чи його рідні, Стелла просто спокійно лежала та уважно дивилася на них своїми розумними очима.

Ну а чужинців вона готова була порвати… Вона навіть і не гавкала майже…. Вона гарчала… І цей рик був жахливий… Але тільки вдень… Тому її будку навіть перенесли з двору на город, щоб односельці не боялися стукати у хвіртку.

Зате вночі дід Федір іноді відпускав її з ланцюга зі словами:

– Через три години прийду, щоб була тут! Бач, доярки бояться на ранкову дойку йти через тебе!… Щоб нікого не чіпала!!!… Три години!…

Нікого жодного разу не покусала і не злякала… Мабуть, інші в неї були інтереси… Але в певний час, дід Федір завжди знаходив її в будці, за що дуже її поважав… А може… Ні, тоді він ще не вмів…

Треба сказати, що цуценят Стелла приводила регулярно, як і належить за природою. Але найдивніше, що хоч і боялися її на селі, цуценята розліталися, як гарячі пиріжки.

Приїжджали навіть з інших сіл за цуценятами. Бо хоч і боялися Стеллу, але поважали… За просто так горло не рвала… Тільки у справі…

То був звичайний літній день. Після сніданку Стелла спокійно лежала біля своєї будки, грілася на сонечку та одним оком спостерігала, як маленька Марійка грається в пісочниці під тінню величезного дерева біля хвіртки, а іншим оком – як баба Катя шарудить у своєму городі…

Стелла знала вже, що баба Катя прив’язує свою онучку до дерева, щоб нікуди не пішла і йде займатися господарством. Марійці тоді тільки виповнилося три роки, і батьки іноді привозили її до села на вихідні.

І ось ця мала відразу бігла не до кого-небудь, а саме до Стелли, широко розкинувши ручки:

– Теелла!!! Тееелла!

І собаче серце стискалося від радості та любові до цього людського дитинчати! Ось і того злощасного дня Стелла стежила за Марійкою, за бабою Катею… І задрімала…

Прокинулася вона від того, що хтось боляче шкребе її по носі кігтями. Стелла розплющила очі. Кіт Плутон сидів перед її мордою і майже хрипів:

– Зроби щось! Марійка зараз потоне!..

Стелла глянула за паркан. Марійки ніде не було. Ні в пісочниці, ні на гойдалці, ні біля дерева. Стелла подивилася на кота.

– Вона там біля ставка. Там у воді її панамка! Вона лізе за нею! Ну давай же, допоможи їй! Мене ніхто не чує! Ааааааа- ууууу

І Стелла подала голос!.. Вона гавкала і гавкала… Так голосно, як ніколи у своєму житті… Вона стрибала, рвалася, злітала до гори, намагаючись зірватися з ланцюга…

Баба Катя випросталась і озирнулася на собаку.

– Зовсім з розуму вижила, собацюра … – подумала вона і далі заглибилася в капусту.

…І тоді Стелла завила…. І не просто завила… Жахливе вовче виття промайнуло над селом… Настільки гучне і страшне, що у всіх, хто його чув, волосся стало дибки…

А Стелла все вила і вила… І такий біль був у цьому виті, що словами й передати це неможливо…

І тільки-но почувши це страшне виття, баба Катя зрозуміла, що трапилося щось жахливе і кинулася шукати Марійку… І, дякувати Богу й інші сусіди вискочили зі своїх дворів.

Марійку в останній момент виявили та витягли з невеликого ставка, що був неподалік будинків.

Переполох був у селі… Швидка приїжджала… Батьки Марійки… Плакали всі й раділи одночасно…

А ввечері всі заспокоїлися, і прийшла до Стелли ціла делегація: тато Марійки Ілля, його дружина та дід Федір.

Ілля присів перед нею навпочіпки та заговорив:

– Дякую тобі, за те що врятувала мою дівчинку!!! Дякую… Ніколи це я не забуду!… Я прошу тебе, поїхали жити до мене! У мене будинок у місті. У тебе буде великий вольєр. Я буду годувати тебе смачно і багато, буду гуляти з тобою!

Стелла дивилася на нього карими очима… І мовчала. Потім підійшла і поклала свою голову йому на плече… На кілька секунд…

І пішла до свого хазяїна, діда Федора… Підійшла й лягла біля його ніг… А він стояв як укопаний… І не знав, як йому реагувати на ці “ласки”… І тільки скупі чоловічі сльози зрадницьки котилися…

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!