Валю, цей новенький знову плаче і маму кличе? – спитала Алла, нічна нянечка в дитбудинку, прийшовши на зміну

– Валю, цей новенький знову плаче і маму кличе? – спитала Алла, нічна нянечка в дитбудинку, прийшовши на зміну.

– Вовка? Ні, начебто заспокоївся. Навіть додому тікати припинив, як раніше. Тепер увесь у собі – зосереджений став, – посміхнулась її колега. – Сьогодні у їдальні всі котлети з’їв до останньої.

– Йому ж уже сім, організм вимагає. Якщо матір його прав позбавили, то не до їжі там було.

– Ось що мене завжди вражає, за що вони тих матерів так люблять? І карають їх, і кидають, а вони все чекають, – пробурмотіла Валентина з докором.

Вовка жив у дитбудинку вже тиждень. Його забрали прямо з дому, коли мати спала під дією хмільних парів. Він і не здивувався – тверезою він її жодного разу не бачив.

Відразу ж вирішив тікати назад, до неї. З обіду прихопив у їдальні хліб та котлети, акуратно склав у пакет, сховав у тумбочку. Навіть мило з собою приготував, адже вдома мила немає.

Першу спробу втекти він зробив одразу в день прибуття. Спіймали. З того часу став готуватися серйозно.

Жили вони на першому поверсі. Хлопчаки з групи нерідко вистрибували у вікно під час ігор, і він зрозумів – так і втече. Чекав, коли стемніє і нянька покине кімнату.

Як тільки настав вечір і в будівлі стихло, Вовка взяв свій пакет, тихенько відчинив вікно і шмигнув у кущі. Пробрався через дірку у паркані й пішов, куди очі дивляться.

Довго тинявся, доки не зрозумів – не знає, де він і куди йти. Темніло. Побачив старшу дівчину, підійшов:

– Тітко, а де тут зупинка?

– Яка я тобі тітка? Я в десятому класі, – пирхнула вона, – за тим будинком.

Він пішов, за будинком справді була дорога та зупинка. Зачекав трохи. Холодно. Підійшла доросла жінка, здивовано на нього подивилася.

Поки вона збиралася щось сказати – під’їхала маршрутка. Не його номер, але чекати більше не хотілося.

Зайшов слідом за жінкою – знав, так можна безплатно проїхати: водій подумає, що він із нею. Сів на сидіння, було тепло, та затишно.

Пасажири один за одним виходили. Водій мовчки поглядав на нього, потім не витримав:

– Гей, хлопче, ти куди їдеш?

– У селище Чукалівку.

– То я туди не прямую. Тобі потрібна п’ятдесят п’ята. Зараз висаджу тебе на зупинці, зачекаєш на потрібну.

– Я додому, на вулицю Січових стрільців…

– Ну, давай, виходь.

– Дядьку, у мене грошей немає, – сказав Вовка тихо.

– Ох, біжи вже! – махнув він рукою.

Зупинка виявилася не знайомою. Вітер, темрява, все тіло тремтіло. Під’їхала маршрутка, але не та. Вовка вирішив зачекати. Тут на зупинку вийшов великий злий собака. Він підійшов, і почав обнюхувати.

Вовка завмер. Потім зрозумів – він нюхає не його, а пакет. Взяв шматок хліба, простяг. Пес проковтнув на льоту. За мить з’явилася потрібна маршрутка. Двері відчинилися. Він уже підвівся, але водій гукнув:

– Гей, ти куди зібрався?

– Мені на вулицю Січових стрільців. Там мій дім.

– Батьки… – буркнув водій. – Сідай уже.

Усередині автобуса знову стало тепло. Очі злипалися. Перед очима – мама, квартира…

– Хлопчик! Твоя зупинка, виходь! – гукнув водій.

– Дядечку, грошей немає, – знову прошепотів Вовка.

– Біжи! – і  двері відчинились.

Він добіг до під’їзду, натиснув кнопку домофона. Тиша. Ще раз. Ніхто не відчинив. Він відійшов і підняв голову – у вікнах темно.

– Що, не пускають? – почувся ззаду голос. То був сусід із під’їзду.

– Ні…

– Ну, твоя матуся й дивує, – чоловік дістав ключ. – Ходімо.

Вони піднялися на другий поверх, Вовка кинувся до своїх дверей, а сусід пішов далі.

Стук за стуком. Нарешті замок клацнув, і на порозі з’явилася його мати.

– Мамо! – кинувся в обійми.

– Ти звідки взявся? – сонно пробурмотіла вона. Потім згадала. – Вовку ж у дитбудинок забрали?

– Я втік! Я не хочу там бути! З тобою хочу!

– Ну ти даєш, – і раптом ласкаво. – Заходь, давай. Їсти хочеш?

– Я тобі приніс котлет! Смачні! – засяяв він.

– Ну, ходімо подивимося, – і посміхнулася. Вові стало так добре.

Вони попили чай, їли хліб із котлетами, а вона питала:

– Як ти пішов?

– Мамо, я тебе люблю. Я без тебе не можу.

– Пробач мені, синку… Адже я нікчемна. А ти в мене один, улюблений.

– А ти в мене гарна! – Притулився до неї.

Пізно вночі Вовка все розповідав про те, як сумував, як чекав. Заснув лише під ранок.

Розбудив його стукіт. Мати в халаті відчинила двері. Там стояли інспектор та поліціянт.

– Тетяно Анатоліївно, Вова у вас?

– Так…

Він вийшов із кімнати й, побачивши форму, закричав:

– Мамочко, не віддавай мене!

– Вовчику, – тихо сказала інспектор. – Ти маєш повернутися. Мама обов’язково забере тебе, коли зможе.

– Я з мамою хочу лишитися! – ридав він. – Вона гарна!

Інспектор намагалася його одягнути. Мати плакала поруч. Вовка чинив опір:

– Ні! Не хочу! Не піду!

– Потерпи, синку, я обов’язково прийду за тобою! – упала перед ним на коліна мати.

– Заберіть дитину, – тихо сказала інспектор до поліціанта.

Він узяв Вову за руку і повів. Хлопчик озирнувся:

– Мамо! Чекай на мене! Я обов’язково повернуся!

Минула зима. Настала весна.

– Валю, сльота на вулиці неможлива, – бурчала Алла, витираючи ноги.

– Весна ж.

– Як у нас справи з дітьми?

– Вовку нашого усиновити хочуть.

– Бідолаха. Він усе біля воріт виглядав – раптом мама прийде.

– Тепер уже не прийде. Нова сім’я, іграшки, солодощі.

– У неї немає серця?

– Було б, прийшла б.

– Її ж прав позбавили. Все одно зустрічі заборонені.

– Подзвони мені ввечері, розкажеш, як у нього зустріч пройшла.

– Вова, йди, я тебе розчешу, – покликала вихователька. – До тебе гості.

– Хто?

– Побачиш.

Він зайшов до приймальні. Там сиділа ошатна жінка.

– Привіт, Вово.

– Здрастуйте.

– Познайомся! – сказала вихователька і вийшла.

– Я Олена. А ти Вова, так?

– Так, – кивнув хлопчик, подумавши: «А сама знає».

– Ось тобі солодощі, вибирай!

Він узяв одну цукерку, жував мовчки.

– А ще машинка – на батарейках. Пограємось?

Він поганяв машинку по підлозі, але потім поклав пульт.

– Ти хочеш жити у сім’ї? У тебе буде мати, тато.

– У мене мама є. Я на неї чекаю.

Жінка розгубилася. Потім сказала:

– У нас тобі буде добре.

– Я все одно чекатиму маму, – сумно глянув на іграшку і вийшов.

Минуло ще два місяці.

Вовка закінчив перший клас. Їх привезли зі школи автобусом.

– Вова, тебе звуть, – сказала вихователька.

– Не хочу нікого бачити, – пробурчав він.

– Іди. Там тебе чекають.

Він сів у кімнаті, похмуро дивлячись на двері. Ті відчинилася.

– Мама!

– Синочку! – обійняла його жінка. – Я більше не вживаю, я працюю! Я тебе нікому не віддам!

Він повернувся додому. Все було чисто, на кухні порядок.

– Сідай, синку! Картоплю з котлетками розігрію. Ти дуже великий став!

– А ти в мене найкраща! – притулився до неї й усміхнувся.

Дуже шкода, що за живих батьків діти знаходяться в дитбудинках. Але тішить, що деякі з них визнають свою провину, й намагаються все виправити.

Які б не були батьки, для дітей вони завжди найкращі! Не забувайте про це, та намагайтеся заради них, – бо вас люблять…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.