– Мамо, ти маєш звільнити квартиру до завтра! – Байдуже промовила дочка

Чайник тихо посвистував на плиті, поки Олена перебирала пакетики з чаєм. Ромашковий, м’ятний, чорний з бергамотом…

Віка привезла їх з останнього відрядження в Лондон. Олена посміхнулася, згадавши, як дочка урочисто вручала їй цю квартиру п’ять років тому.

– Тепер, мамо, ти матимеш свій куток, – сказала тоді Віка, простягаючи ключі. – Жодних більше орендованих кімнат.

Стара кухня давно стала її улюбленим місцем. Тут все дихало затишком: потерта клейонка на столі, горщики з геранню на підвіконні, навіть тріщина на кахлі біля плити здавалася рідною. Олена збиралася налити собі чаю, коли у  двері подзвонили.

На порозі стояла Віка – у діловому костюмі, з ідеальним укладанням, та абсолютно крижаним виразом обличчя.

– Мам, нам треба поговорити.

Олена відійшла, пропускаючи дочку. Щось у її голосі змусило серце стиснутись.

– Проходь, люба. Я якраз заварила чай. Твій улюблений, що ти привезла.

– Ні, дякую, – Віка залишилася стояти посеред кухні. – Я ненадовго. Мамо, ти маєш звільнити квартиру! До завтра.

Олена завмерла з чайником у руках. Здалося, що вона не дочула.

– Що, вибач?

– Квартиру потрібно звільнити. Завтра. Я більше не можу зволікати.

Гарячий чай пролився на руку, але Олена навіть не відчула болю.

– Віка, я не розумію. Це ж мій куток. Ти сама…

– Це просто квартира, мамо, – Віка дістала телефон, швидко перевірила щось на екрані. – Ти пожила тут, але я не можу більше утримувати тебе.

– Утримувати? – Олена нервово засміялася. – Мила, я ж сама плачу за комуналку, прибираюся.

– Мам, давай без цього, – Віка скривилася. – Рішення ухвалено. Ключі залиш на столі.

Вона повернулася до виходу, але Олена схопила її за руку:

– Стривай! Хоч би поясни – чому? Що сталося?

– Нічого не сталося. Просто бізнес, мамо. Квартиру можна здавати дорожче.

Двері зачинилися, і Олена залишилася одна. У вухах дзвеніло. Вона повільно опустилася на табурет, дивлячись на калюжку розлитого чаю. У відображенні її поверхні танцювали відблиски вечірнього сонця.

Як уві сні вона встала, і пішла в кімнату. На стіні висіли фотографії: ось Віка на випускному, мов наречена у білій сукні.

А тут вони удвох на морі – донька будує замок з піску, а Олена сміється, намагаючись захистити його від хвиль, що набігають.

Тоді вона щойно продала дачу, щоб сплатити доньці навчання. Але хіба це було жертвою? Ні, просто… коханням.

– Доню, – прошепотіла Олена, проводячи пальцем по фотографії. – Як це так?

Вечір повільно переповзав у ніч. Олена механічно складала речі в стару валізу, постійно зупиняючись, щоб подивитися на знайомі деталі квартири.

На фарбу, що облупилася в кутку, тепле світло улюбленої настільної лампи, тінь від герані на стіні… Кожна дрібниця раптом стала нестерпно дорогою.

Десь у глибині душі жевріла надія, що вранці задзвонить телефон і Віка скаже, що то була помилка. Дурний жарт. Що завгодно.

Але телефон мовчав, а стрілки годинника невблаганно відраховували останні години у місці, яке вона вважала своїм будинком.

Перша ніч видалася теплою. Олена сиділа на лавці в парку, притискаючи до себе потерту валізу, і дивилася на зорі. Десь там, у теплих квартирах, люди спали у своїх ліжках, а вона… Господи, як же до такого дійшло?

Ключі вона залишила на кухонному столі, акуратно протерши їх серветкою. Чомусь здавалося важливим, щоб вони блищали. Можливо, Віка помітить і згадає, як мама завжди дбала про дрібниці.

– Доброго вечора, – пролунав поруч хрипкий голос. Олена здригнулася. Якийсь бородатий чоловік у пошарпаній куртці сів на інший кінець лави. – Не бійтеся, я просто сяду. Теж ночуєте?

Олена машинально притиснула валізу ближче.

– Ні, що ви, я просто гуляю.

Чоловік хмикнув:

– О третій ночі? З валізою?

– Так, уявіть собі, – Олена спробувала посміхнутися, але губи тремтіли. – Люблю нічні прогулянки.

– Ясно, – він дістав з кишені яблуко і простяг їй. – Будете? Чисте, щойно помив у фонтані.

Олена похитала головою, але шлунок зрадливо забурчав. Вона не їла з учорашнього ранку.

– Мене, до речі, Семен звуть, – чоловік відкусив яблуко. – Три місяці вже на вулиці. Дружина вигнала. А хто вас?

– Дочка, – тихо відповіла Олена, і сама здивувалася відвертості.

– Хм, – Семен похитав головою. – Діти, вони зараз… Інші якісь зростають. У мене он син в Америці, другий рік дзвінка чекаю.

На ранок похолодало. Олена дрімала, притулившись до спинки лави. Семен давно пішов, залишивши їй друге яблуко, та адресу Львівського центра для безхатьків. “Там тепло, – сказав він, – і годують”.

Коли розвиднілося, вона підвелася, розминаючи ноги, що затекли. Куди ж іти? У нічліжку вона не готова, ні. Можливо… Ганна? Сусідка завжди була привітна, іноді заходила на чай.

Дзвінок у знайомі  двері на п’ятому поверсі дався нелегко. Олена кілька разів підіймалася, та опускала руку, перш ніж наважитися.

– Оленка? – Ганна з’явилася на порозі у квітчастому халаті. – Господи, що трапилося? На тобі немає обличчя!

– Ганнуся, – голос зрадливо здригнувся. – Можна в тебе пару днів пожити?

У маленькій кухні Ганни приємно пахло. Вона пекла булочки – вранці любила побалувати себе свіжою випічкою.

– Оце так, – хитала вона головою, слухаючи плутану розповідь подруги. – А я завжди говорила – розпестила ти її. Пам’ятаєш, як вона тобі хамила на дні народження? А ти все «дочка, доню»…

– Не треба, Ань …

– Треба, Олено! – Ганна стукнула чашкою по столу. – Скільки можна обманювати себе? Вона завжди такою була. Пам’ятаєш, як ти їй на весілля усі заощадження віддала? А вона навіть дякую не сказала!

Олена дивилася у вікно, де повільно прокидалося місто. Десь там поспішали на роботу люди, які мали будинок, родину, впевненість у завтрашньому дні.

– Ти встанеш з колін, Олено, – Ганна поклала руку їй на плече. – Ти завжди трималася.

Три дні пролетіли непомітно. Олена намагалася бути корисною – готувала, прибирала, навіть полагодила Ганні зламаний кран. Але з кожним днем ​​все гостріше почувалася тягарем.

– Володимир! – раптом згадала вона, гортаючи стару записну книжку. Старий друг сім’ї колись працював з її чоловіком. Кілька років тому пропонував допомогу.

Набрати його номер було страшно. А що, як не згадає? Ще гірше – згадає, але відмовить?

– Алло, Володю? Це Олена… Так, Олена Петрова…

Через годину вона вже сиділа в його кабінеті – невеликому, заваленому паперами закутка при міському центрі для безхатьків, де Володимир працював завідувачем.

– Значить, кажеш, донька виставила? – він постукував по столу олівцем. – Знаєш, у нас якраз кухарка у їдальні звільнилася. Тимчасово, звичайно, але все ж таки. Готувати вмієш?

– Та я все життя, – Олена зам’ялася. – Тільки жити де?

– А тут і житимеш, – Володимир посміхнувся. – Кімната є службова, маленька, правда, зате своя. Ти сильніша, ніж думаєш, Олено. Впораєшся.

Увечері вона вперше переступила поріг цього центру, вже як працівник. Запах борщу змішувався із запахом хлорки. У їдальні гули голоси – тут збиралися різні люди.

Інтелігентного вигляду старий у потертому піджаку, щось захоплено розповідав молодій жінці з дитиною. Семен (це ж треба, яка зустріч), допомагав накривати на столи.

– Олено Сергіївно! – гукнула її жінка середнього віку. – Я Тамара, вас вводитиму в курс справи. Не хвилюйтеся, всі ми через щось пройшли.

У маленькій службовій кімнаті було чисто та, несподівано, затишно. Олена сіла на ліжко, дістала телефон. Палець завмер над номером Віки… Ні. Не зараз.

– Ну що, – сказала вона своєму відображенню у вікні, – життя продовжується?

Три місяці пролетіли, як один день. Олена втягнулася в роботу несподівано легко – виявилося, що готувати на велику компанію навіть веселіше, ніж на двох. А від постійної зайнятості менше часу залишалося на гіркі думки.

– Олено Сергіївно, – Тамара зазирнула на кухню, – там нова прийшла, зовсім дівчисько. Може, чайку їй зробите?

– Зараз, хвилинку, – Олена витерла руки, й дістала з верхньої полиці приховану пачку печива.

У їдальні сиділа худенька дівчина років двадцяти, та нервово смикала рукав розтягнутого светра.

– Будеш чай? – Олена поставила перед нею чашку. – З бергамотом. З Лондона.

Дівчина підняла заплакані очі:

– Дякую. А ви давно тут?

– Три місяці, – Олена сіла поряд. – Знаєш, я теж думала – кінець світу. А виявилося – початок чогось нового.

Вечорами вона почала писати. Спочатку просто записувала думки в старий зошит, потім почали складатися вірші. Невмілі, наївні, але такі чесні, що Тамара, якій вона ризикнула показати, розплакалася.

– Пишіть, Олено Сергіївно, – сказала вона. – У вас душа співає.

Одного вечора Олена дістала чистий аркуш паперу, і написала: «Доброго дня, Віка». Лист вийшов довгим. Вона розповіла дочці все: про ніч у парку, про яблуко від бездомного Семена, про страх та самотність. І про те, як потім навчилася жити наново.

Ти завжди будеш моєю дочкою, – писала вона, – але я більше не житиму тільки заради тебе. Знаєш, я почала писати вірші.

Пам’ятаєш, як у дитинстві читала тобі свої перші спроби? Ти сміялася і казала, що я, як Леся Українка. Тепер я пишу для себе. І живу для себе. Сподіваюся, якось ти зрозумієш, що це правильно».

Лист вона не відправила, але полегшало. Ніби відпустила щось, що тримало її весь цей час.

– Олено Сергіївно! – Тамара влетіла на кухню, розмахуючи якимось папірцем. – У мене для вас новина! Пам’ятаєте Марію Степанівну, яка до нас на літературні вечори ходить? Вона здає кімнату, недорого. Каже, ви їй подобаєтеся – і готуєте добре, і вірші пишете…

За тиждень Олена перевозила свої нечисленні речі у світлу кімнату на другому поверсі старого будинку. Марія Степанівна, худорлява жінка з розумними очима, допомагала їй розвішувати фіранки.

– Знаєте, – сказала вона, подаючи Олені цвяхи, – я теж через таке пройшла. Чоловік вигнав після тридцяти років одруження. Думала, не переживу. А потім… потім почала картини писати. Уявляєте?

Увечері Олена стояла біля вікна, дивлячись, як падає перший сніг. Пухнасті пластівці кружляли у світлі ліхтарів, вкриваючи місто білою ковдрою. Десь там, в іншій частині міста, була Віка. Може, вона теж дивиться зараз у вікно?

На столі лежав розкритий зошит. “Я не тримаю образи”, – написала Олена. І вперше за довгий час це була правда. Життя справді тривало – і тепер воно точно знала, що житиме. Не заради когось, а заради себе!..