– І що вона тобі відповіла? – Герда Василівна поставила перед дочкою тарілку із гарячим борщем.
– А що вона може відповісти? – Аля з досадою поклала телефон на стіл. – Мовчить, у вічі не дивиться. Ходить така задоволена своїм величезним будинком.
– Уявляєш, мам, шість кімнат! Шість! А у нас із тобою лише дві. У неї шестикімнатний будинок порожній стоїть, а я щодня по три години в електричках трясусь!
– Та вже ж, – Герда Василівна підібгала губи, – пощастило дівчинці зі спадщиною. І будинок, і квартира. А наш Мишко?
– Саме так! – Аля відсунула тарілку. – Брат одружився, а що одержав? Нічого! У неї своя квартира, власний будинок, а він хто? Приймак?
– Не кажи так, – Герда Василівна сіла поряд. – Мишко її кохає.
– А вона його? – Аля підняла брови. – Щось не схоже. Нормальна дружина хіба чоловіка без майна залишатиме? Он Машка з третього поверху вийшла заміж, так її чоловік відразу половину квартири на неї записав. А ця?
– Я намагалася з нею поговорити, – зітхнула Герда Василівна. – Натякала акуратно, мовляв, Кірочко, ви ж тепер родина, може, варто й на Мишка щось оформити?
– І?
– Відповіла, що це її особисте майно. І взагалі, каже, чому це дружина має чоловіка забезпечувати? Зазвичай, мовляв, навпаки, буває.
– Яке нахабство! – Аля стукнула ложкою по столу. – А сама! Отримала все задарма, просто так звалилося! Ні копійки своєю працею не заробила!
– Тихіше, тихіше, – Герда Василівна похитала головою. – Не кип’ятись. Я ось думаю, може спробувати по-іншому підійти?
– У якому сенсі?
– Ну, якщо в неї будинок такий великий, може, запропонувати тебе там поселити? Все-таки ти сестра її чоловіка. А то змучилася зовсім із цими поїздками в університет.
Аля замислилась.
– А це ідея. Що, прямо взяти й попросити?
– А чому ні? Місця там багато, кімнат порожніх повно. Чим ти гірша? Рідна сестра чоловіка таки.
– Знаєш, мамо, – Аля посміхнулася, – а спробуймо. Зрештою, що я втрачаю? Відмовить – то хоч точно знатимемо, що вона за людина.
Герда Василівна подивилася на дочку з ніжністю:
– От і правильно. Я з нею ще раз поговорю. Може, зрозуміє дівчинка.
Через тиждень Герда Василівна зібралася в гості до сина та невістки. Одягла свій улюблений бежевий костюм, взяла пиріг із яблуками.
– Михайле, синочку! – Герда Василівна розкрила обійми, щойно син відчинив двері.
– Мамо? Ти чого без дзвінка? – здивувався Михайло.
– А що, матері не можна відвідати рідного сина? Ось, пиріг спекла. Кіра вдома?
– Вдома, – Михайло відступився, пропускаючи матір. – На кухні.
Кіра справді була на кухні – розкладала по контейнерах щойно приготовані котлети.
– Доброго дня, Гердо Василівно, – Кіра витерла руки рушником. – Сідайте. Чай будете?
– Буду, Кірочко, буду. Я тут пиріжків принесла до чаю.
Вони сіли за стіл. Михайло ввімкнув чайник, і дістав кухлі.
– Гарно у вас тут, – Герда Василівна оглянула простору кухню. – Такий будинок великий, світлий. Скільки, кажеш, кімнат?
– Шість, – відповіла Кіра.
– І всі порожні стоять?
– Чому порожні? В одній у нас спальня, в іншій – кабінет, у третій вітальня.
– А решта?
– А що решта? – Кіра напружилася, відчувши каверзу.
– Ну як же, Кірочко, – Герда Василівна посміхнулася. – Три вільні кімнати виходить. А моя Аля щодня мучиться, в університет електричкою їздить. Півтори години туди, півтори назад. Так стомлюється, бідна.
– Куди ви хилите, Гердо Василівно?
– А туди, що могла б ти сестрі свого чоловіка дати притулок. Все-таки рідня. Та й хата велика, місця всім вистачить. У тебе і будинок, і квартира в місті, а ми з донькою тісно тулимося, – додала вона, багатозначно піднявши брову.
Кіра подивилася на чоловіка. Той старанно розмішував цукор у кухлі, вдаючи, що його це не стосується.
– Ні, Гердо Василівно, – твердо сказала Кіра. – Не можу.
– То чому ж? – У голосі свекрухи з’явилися металеві нотки.
– Бо це мій дім. І я хочу жити в ньому лише з чоловіком.
– Яка ти, однак. – Герда Василівна підібгала губи. – У тебе і будинок, і квартира, і все тобі мало. Треба на Михайла хоч квартиру переписати, ви ж чоловік та дружина, не чужі люди. Ти про інших подумала? Про рідного чоловіка?
– До чого тут рідня? Це моє особисте майно.
– Саме так! – Герда Василівна підвищила голос. – Твоє особисте! А чоловік у тебе хто? Ніхто? Чому на нього нічого не переписуєш?
– Мамо, – подав голос Михайло. – Давай не будемо.
– А чого не будемо? Правду не говоритимемо? Дружина твоя має два об’єкти нерухомості, а ти хто? Приймак? Без роду, без племені?
– Гердо Василівно, – Кіра підвелася. – Ви перегинаєте палицю. Я нікому нічого не винна. Ні переписувати, ні пускати до себе жити. Це моя спадщина від моїх рідних. І розпоряджатися нею буду я сама.
– То ось як? – Герда Василівна теж підвелася. – Отже, своїх рідних ти любиш, а чоловіка – ні?
– Мамо! – Михайло стукнув кулаком по столу. – Досить!
– Що досить? Ти подивися на свою дружину! Ні сорому, ні совісті! Ми в тісноті живемо, Аля мучиться, а вона хоромами володіє!
– Мамо, я прошу тебе піти,- тихо сказав Михайло.
– Що? – Герда Василівна здивувалася.
– Зараз же йди. І не приходь, поки не попросиш вибачення у Кіри.
– У неї? Вибачення? – Герда Василівна схопила сумку. – Не дочекаєтеся! Вона нас усіх посварила! Усю родину розвалила!
Коли за свекрухою зачинилися двері, Кіра подивилася на чоловіка:
– Дякую.
– За що?
– За те, що заступився.
– А як інакше? – Михайло обійняв дружину. – Ти моя дружина. І це твій дім. Твоя спадщина. Ніхто не має права вказувати тобі, що з ним робити.
Але на цьому історія не закінчилась. За кілька днів Кіра випадково почула, як Аля скаржиться подрузі телефоном:
– Уявляєш, яка жадібна! У неї величезний будинок пустий стоїть, а мені відмовила! І квартиру на брата не переписує! А сама на всьому готовому!
– Жодного дня не працювала, тільки спадщину отримала – і одразу багачка! А я щодня по три години в електричках трясуся!
Кіра не стала розповідати чоловікові про підслухану розмову. Навіщо засмучувати його? Але неприємний осад залишився. Вона завжди вважала, що родина чоловіка – інтелігентні люди. А тут таке.
Наступного тижня було весілля двоюрідної сестри Михайла. Кірі зателефонувала тітка чоловіка:
– Кіро, люба, тож чекаємо на вас з Мишком!
– Дякую, але, – Кіра зам’ялася, – ми не прийдемо.
– Як це? Чому?
– Мені незручно. Герда Василівна тут здивувала.
– Ой, та кинь ти! – перебила тітка. – Ми всі знаємо цю історію. Герда на всіх сімейних посиденьках розповідає, яка ти жадібна. Але ти не хвилюйся – ми ж не маленькі, розуміємо, що до чого.
– У якому сенсі?
– У прямому. Я тобі по секрету скажу: не така вже Герда і бідна, як прикидається. Має ще трикімнатну квартиру, між іншим. І здає її, та гроші одержує. Є де жити! Просто Герда одну кімнату у своїй двокімнатній племінниці пообіцяла. Тому й тисне на тебе.
Кіра присіла на стілець.
– Як племінниці? Якій?
– Ну, Тамарі, доньці її сестри. Та в місто перебирається, от Герда й пообіцяла їй кімнату. А тепер не знає, як викрутитись.
– От і придумала: а давайте ми Алю до Кіри переселимо! І Тамарці кімнату звільнимо, і перед сестрою не зганьбимося.
– Тому вона так наполягає!
– Ну, звичайно! А що ти думала? Герда ніколи просто так не діє. Вона завжди має свій інтерес.
– А чому ви це мені розповідаєте?
– Бо набридло! – Тітка зітхнула. – Скільки можна інтриги плести? Ми всі втомилися від цих підкилимних ігор. Приходьте на весілля. Подивимося, як Герда викручуватиметься.
У суботу Кіра з Михайлом приїхали в ресторан. Герда Василівна, побачивши їх, зблідла. Аля демонстративно відвернулася.
– О, Кіро! – радісно вигукнула Тамара, дочка сестри Герди. – А я саме про тебе думала! Тітка Герда каже, у тебе такий чудовий будинок!
– Треба якось у гості напроситися. А то я в місто переїжджаю, буду в тітки жити в одній кімнаті. Вона мені давно обіцяла.
Герда Василівна похлинулася червоним.
– У якій кімнаті? – голосно спитала Аля. – У тій, де я живу?
– Ну так, – простодушно відповіла Тамара. – Тітонька Герда сказала, що ти до невістки переїдеш, в той великий будинок. А я займу твою кімнату.
Повисла тиша. Всі гості завмерли, переводячи погляди з Тамари на Герду Василівну, з Герди на Алю, з Алі на Кіру.
– Мамо, – тихо сказала Аля. – То он навіщо тобі треба було, щоб я до Кіри переїхала?
– Аля, доню…
– Не треба! – Аля встала з-за столу. – Значить, ти мене вирішила виставити з дому? А я думала, ти про мене дбаєш! Про те, як я втомлююся в електричках їздити! А ти просто місце для Тамарки визволяла?
– Я все поясню!
– Нема чого пояснювати! – Аля схопила сумочку. – Ти мене продала! Проміняла на гроші! Думала, я до Кіри переїду, а ти будеш і з Тамарки гроші брати, і перед тіткою Світланою вислужишся?
– Аля, стривай! – Герда Василівна кинулася за дочкою, але та вже вибігла із зали.
Кіра перезирнулась із чоловіком. Михайло похитав головою:
– І це моя мати. Піду, наздожену Алю.
Він підвівся з-за столу. У залі стояв приглушений гул – гості обговорювали те, що сталося.
– Негарно вийшло, – зітхнула тітка Свєта, сестра Герди Василівни. – Я ж просила тебе, Гердо, спершу з дочкою поговорити.
– А що я мала робити? – Герда Василівна витирала сльози. – Ти ж сама просила допомогти Тамарі з житлом!
– Просила! Але не так же! Не шляхом рідної доньки!
– А яким шляхом? – Герда сплеснула руками. – У Кіри цілий будинок порожній стоїть! Шість кімнат! Невже не могла Алі дати притулок?
– А чому вона повинна? – подала голос тітка Свєта. – Це її будинок. Її спадок. З якого дива вона повинна розв’язувати наші проблеми?
– Саме так! – Підтримала її двоюрідна сестра Михайла. – Ти, Гердо, спочатку доньці своє житло організуй, вижени орендарів з трикімнатної, а потім уже про племінницю думай.
– Як же я організую, а гроші де я буду брати? – зітхнула Герда. – Ви думаєте, легко двох дітей підіймати? Михайло хоч інститут закінчив, роботу знайшов. А Аля ще вчиться! Я ледве кінці з кінцями зводжу!
– Неправда! – пролунав голос від дверей. Там стояла Аля, за її спиною маячив Михайло. – Ти здаєш квартиру! Гроші отримуєш!
– А мені всі вуха продзижчала – яка Кіра жадібна, як вона нас не любить, як з брата знущається! А що сама? Сама мене з дому хотіла вигнати!
– Алечко, я ж, як краще хотіла! – Герда зробила крок до дочки. – Думала, поживеш у Кіри, у добрих умовах.
– Ні, мамо, – Аля похитала головою. – Ти не про мене думала. Ти думала про себе. Про свою вигоду. І Кіру брудом поливала, щоб свої справи провернути.
– Аля має рацію, – сказав Михайло. – Мамо, ти ж усю родину посварила. Навіщо? Заради грошей?
– Мишко, синку.
– Ні, мамо. Досить. Ти маєш вибачитися. Перед Кірою – за те, що паплюжила її за спиною. Перед Альою – за те, що намагалася нею маніпулювати. Перед усіма нами за брехню!
Герда Василівна озирнулася. З усіх боків на неї дивилися осудливі очі родичів.
– Вибачте, – тихо сказала вона. – Я справді не мала рації.
– І? – Михайло вичікувально дивився на матір.
– Кіро, – Герда повернулася до невістки. – Вибач мені. Я заздрила. Злилася, що ти маєш те, чого немає у моїх дітей. Хотіла одержати частину твого майна. Це було підло.
Кіра мовчала, дивлячись на свекруху. Потім повільно промовила:
– Я приймаю ваші вибачення, Гердо Василівно. Але довіру доведеться заслуговувати знову.
– Я розумію, – кивнула Герда. – Аля?
– А я поки що не готова, мамо, – Аля відступила на крок. – Мені треба подумати. І я поживу поки що у подруги. Мені потрібен час!
Схаменулася мати, але не так легко виявилося вибачити її. Знала, що робила, нехай чекає!
Залишити відповідь