Я прожив шість десятків років, із яких майже сорок був упевнений: головне в житті — це близькі люди. Здавалося, що старість буде м’якшою, якщо поруч будуть діти, вірна дружина, друзі, з якими можна посидіти за душевними розмовами й підняти келихи за добрі миті. Думав, що варто лише берегти стосунки — і самотність ніколи не наздожене. Але все виявилося інакше — зрештою я залишився один. Не в одну мить, звісно. Як у багатьох: син створив власну сім’ю, має трьох дітей, свій ритм і турботи. Дружина стала «колишньою». Друзі — хтось пішов із життя, хтось переїхав, хтось змінився до невпізнання. Так буває, і саме в цьому — головний урок старості.
Сиджу на кухні, переді мною горнятко чаю, в кімнаті тихо, телевізор вимкнений. За вікном — двір, знайомий до найменших деталей. І раптом розумію: у похилому віці важливі не ті, кого прийнято вважати близькими. Значно цінніші чотири зовсім інші речі.
Перша — вміння бути наодинці й не сприймати самотність як нещастя.
Йдеться не про відчуження від людей, а про внутрішню незалежність від їхньої присутності. Пам’ятаю двоюрідну тітку Ліду, яка прожила все життя одна: школа, потім бібліотека, ні чоловіка, ні дітей. У молодості я дивувався — як вона дає собі раду? Та їй і не було самотньо. Щовечора — чай з лимоном, класична книжка, тихе радіо «Орфей» і в’язання. Вона вміла наповнювати тишу собою й залишалася цілісною особистістю. Я сам почав цьому вчитися лише після шістдесяти: став гуляти парком, пити каву наодинці, зустрічати світанок без тривожних думок і відчуття, що «про мене забули». Зрозумів, що усвідомлена самотність — це не порожнеча довкола, а наповненість власним життям.
Друга — упорядкований побут.
Не показний затишок із глянцевих фото, а проста впорядкованість, коли все на своєму місці й усе справді потрібне. Я позбувся половини речей, перестав зберігати «про запас», замінив зношене на зручне й робоче. Виявилося, що чим менше мотлоху навколо, тим легше дихати. Бачив у знайомої три шафи з непотрібним одягом, шухляду з ґудзиками, поламану люстру, що чекає «свого часу». Але той час не настає, а в її голосі — втома. Упорядкованість — це вміння відпустити зайве й жити з тим, що приносить користь і радість.
Третя — байдужість до чужих оцінок.
Це окрема мудрість. Якось на дачі сусід сказав: «Чого ж ти все один? Ні дружини, ні борщу». Я промовчав, знаючи, що в нього вдома щоранку — сварки, а син із онуками приїжджає раз на рік. Є велика різниця між картинкою для чужих очей і справжнім життям. Спокій до чужої думки приходить тоді, коли розумієш цінність мовчання й права бути собою. Я живу в старому будинку, де скрипить підлога, ходжу в улюбленому піджаку — просто тому, що мені зручно. Я нікому нічого не доводжу й не виправдовуюся. Запам’ятав слова Танідзакі: «Найчистіша гідність — у мовчазній згоді бути собою».
Четверта — потрібність самому собі.
Це тиха, але основоположна опора. Коли в тебе є справа не заради грошей чи похвали, а заради самого руху життя. На моєму балконі ростуть помідори — я доглядаю їх не заради врожаю, а заради процесу. Пишу нотатки в зошит, роблю ранкову зарядку. Це задає ритм, наповнює дні. Якось племінниця сказала: «Дядьку Вітю, ти все робиш так, ніби життя тільки починається». І вона має рацію — а чому б і ні? Я бачив жінок, які, навіть залишаючись удома, фарбуються, варять каву в турці, читають уголос вірші, розмовляють із кішкою — і вони живуть насправді. А є інші, в яких начебто все є — чоловік, діти, подруги, але немає найголовнішого — власної потрібності самій собі.
Висновок простий: у старості, всупереч звичним уявленням, важливі не стільки люди поруч, скільки те, що є в тобі самому. Близькі — це чудово, але вони можуть піти. А вміння бути наодинці, упорядкований побут, спокій до чужих слів і власна потрібність собі — це ті справжні опори, які залишаться завжди.
