На заробітках я вже давно. Виїхала через фінансову потребу — не секрет, ситуація змусила.
Коли син одружився, вирішила підтримати молоде подружжя. На зарплату медсестри багато не назбираєш — самі знаєте, ті гроші — лише на виживання. Нормально харчуватися вже розкіш.
Моя медична освіта неабияк допомогла адаптуватися тут, у Португалії. Влаштувалася доглядальницею до одного літнього чоловіка. Він хворий, майже не пересувається. Доглядала його щоденно. Добре, що дозволив жити разом із ним і гідно оплачував мою роботу. Крім догляду, я ще й готувала та прибирала.
Зустріла тут чимало наших — українок, які теж приїхали працювати. Раз на тиждень ми збираємося — поговорити по душах, поскаржитися на життя, випити кави й знову до праці.
Протягом п’яти років я регулярно надсилала гроші синові. Зрештою він купив квартиру. Щоправда, дорогу. Його дружина з тещею переконали, що інакше не можна.
– Взяли б якусь меншу квартиру — зекономили б, – радила я.
– А як діти будуть? Що їм у тісноті рости? Вам шкода на дітей витратити? – сварилася сваха.
Пані Наталя теж «підтримала» молодих — віддала старі меблі зі своєї квартири, подарувала посуд і постіль.
Я була обурена, але промовчала. Не хотілося сварок і звинувачень у скупості.
Катерина, моя невістка, вибрала житло у новобудові — 120 квадратів і велика тераса.
– Мамо, коли приїдете, у вас буде своя кімната і ванна, – говорила.
– Та навіщо вам такий простір? Ви ж не пансіон відкриваєте! Комунальні ж шалені!
Рік тому іпотеку нарешті погасили. Я не поспішала повертатися — хотілося ще трохи заробити. Поки мене не було, вдома нікого не було, от і нагодилася можливість усе привести до ладу.
За півтора року я зробила чимало: оновила дах, встановила сонячні батареї, збудували мурований паркан, замінили покриття у дворі. На кухні – новий холодильник, у ванній – душова, перепланування. І ще зробила ремонт у спальні й вітальні. Бо хочеться, щоб удома було затишно.
Цього місяця приїхала надовго — у мого сеньйора гостюють діти, тож тимчасово догляд не потрібен. Привезла гостинці, солодощі та іграшки для онуків.
І вирішила відсвяткувати новосілля. Приїхали син із сім’єю, та й сваха нав’язалася — хоча я її не кликала.
Ще не встигли присісти за стіл, як вона почала «оцінювати»:
– Такий холодильник? Це ж дорогущий бренд!
– А ліжко? Навіщо таке велике – сама ж тут!
– Панелі сонячні? Дарма витратились, толку з них ніякого.
Я не люблю, коли лізуть у мої фінанси й вчать мене, як жити.
– Пані Наталю, я чесно працювала. Тому маю повне право хоч пальму тут посадити, хоч фламінго завести – це мій дім і мої гроші!
– Ви такі хороми вибудували! Краще б продали й допомогли дітям!
– А я що, не допомогла? П’ять років висилала кожну копійку. А ви чим допомогли?
– Мамо, пані Наталя має сенс. Може, справді варто продати хату? Купити квартиру в місті… А ми б…
– Ви що?
– Ми б, можливо, машину взяли. Бо нам дуже потрібно…
Я була шокована таким зухвальством!
– Мало вам, шановні гості? То беріть Катю і рушайте разом на заробітки! Тоді зрозумієте, скільки вартує кожне євро!
Усі образилися й поїхали, навіть не скуштувавши їжі. Отаким було моє новосілля. Найбільше прикро за сина… Не думала, що Матвій так легко стане під вплив дружини та тещі.
