Дядечку .. врятуйте мого песика! Він там! Я не знайшов його!

– Дядечку .. врятуйте мого песика! Він там! Я не знайшов його! – Розмазуючи сльози на брудному обличчі й слізно дивлячись на Олексія, повторював він

Рятувальник Олексій вибрався із задимленого будинку, та зняв маску.

– Начебто всіх знайшли… – сказав він.

Вони тільки-но загасили вогонь, і вже згортали пожежні рукави, а тут раптом хлопчик з’явився у дворі.
Він плакав і просив урятувати свого песика.

– Дядечку .. врятуйте мого песика! Він там! Я не знайшов його! – Розмазуючи сльози на брудному обличчі й слізно дивлячись на Олексія, повторював він.

-Тільки не реви! – Сказав він, – зараз знайдемо твого друга! – Він, прихопив протигаз, і побіг знову всередину будинку.

– Олексію! Ти куди? – гукнув йому хтось із хлопців, – ми ж усіх вивели!

– Та ні! Тут одного друга не знайшли, – на бігу крикнув Льошка і, одягнувши протигаз, забіг у димний будинок.

– Друга? Якого друга? – хлопець здивовано дивився йому услід.

Льошка швидко оглянув кімнату, потім перейшов до спальні.

– Та де ж ти? – шепотів він, придивляючись крізь дим. Зазирнув під ліжко і, нарешті, знайшов маленьку собачку, яка лежала без руху, мабуть, наковтавшись диму.

– Ось ти куди забрався… – він підхопив пса і побіг назад.

Песик в його руках висів, як ганчірочка з висунутим язиком, але Олексій відчував, що серце билося.

– Надихався диму, бідолаха .., – знімаючи маску і прикладаючи її до мордочки песика, він прошепотів, – давай, мій хороший, дихай, оговтуйся!

– Льоша, ти знову собак рятуєш? – поряд з ним, згортаючи пожежний рукав, стояв усміхнений Сашко, його друг дитинства, – собачий рятувальник.

Льошка втомлено посміхнувся.

– На те ми й рятувальники, щоб усіх рятувати, – сказав він, масажуючи тільце пса, що лежав перед ним, – він же живий і в нього он господар є, який переживає! Дихай, милий, дихай..

Хлопчик напружено дивився на собачку переляканими очима і розмазував сльози по щоках.

– Дядечку, він живий? – прошепотів він.

– Не хвилюйся, живий! Твій друг? – Олексій глянув на хлопчика, потім на собачку, песик почав дихати під кисневою маскою.

– Ага! Я його шукав, коли з’явився дим у хаті, а він кудись сховався, налякався, мабуть, – хлопчик не зводив очей із песика.

І песик, нарешті, задихав, розплющив очі й коли побачив хлопчика, злегка вильнув хвостом.
Хлопчик зрадів і кинувся обіймати його.

– Живий! Дякую, дядечко! Ви справжній рятівник! – Сказав він і притис його до себе.

Олексій дивився на руденького пухнастого песика і йому згадався той самий, перший випадок, коли він врятував точно такого ж симпатичного руденького песика з грязьової ями.

Це сталося давно. Йому тоді було дев’ять. Був останній місяць канікул. Льошка глянув на календар.

– Дідько! Вже серпень! – Пробурчав він, – знову незабаром до школи.

Виявляється, три місяці канікул, це не так уже й багато, і для Льошки їх, мабуть, мало, щоб нагулятися. Йому не дуже хочеться знову йти до школи.

Це ж знову домашні завдання, сидіти на уроках, а потім настане осінь з дощами й день стане коротеньким… коротше, один розлад. Але поки ще серпень і можна гасати з пацанами до самого вечора.

-Льоша! Вставай, та йди снідати! – це мама кличе його.

Він підскочив і побіг умиватися.

– Мамо, я піду, погуляю, – сказав Льошка після сніданку.

– Щоб до обіду був, – відповіла вона, і Льошка побіг взуватись.

Вранці у них збір в їхньому штабі на занедбаному будівництві. Серед навалених плит пацани обладнали собі затишне містечко, і збиралися там щодня, де обговорювали, куди побіжать сьогодні за пригодами.

Уночі пройшов теплий дощ. Льошка кулею вилетів з під’їзду і всіма грудьми вдихнув тепле вологе повітря.

– Краса! – хмикнув він. Настрій підійнявся до небес, і він помчав до «недобуду», як називали мешканці покинуте три роки тому будівництво, де планувався великий універмаг.

Але будівництво зупинили, і майданчик так і стояв, обнесений огорожею, що не заважало хлопцям там лазити.

Льошка мчав, як козлик, спритно перестрибуючи калюжі.

Добігши до огорожі, він злодійкувато озирнувся на всі боки, і прошмигнув у дірку в паркані.

А далі, перескакуючи через купи сміття і наваленої цегли, порослої травою, пострибав до їхнього штабу.

Коли до пункту призначення залишалося зовсім небагато, Льошка спритно стрибнув і якось невдало приземлився.

Нога поїхала мокрою глиною, і він з космічною швидкістю на п’ятій точці скотився в яму, між купами сміття, яка на половину була заповнена рідким брудом.

– Ну, дідько! – опинившись до пояса у всьому цьому грязьовому басейні, буркнув Льошка і почав озиратися і прикидати, як би вибратися.

Яма була не така глибока, але після дощу, стіни блищали мокрою глиною, і вибратися було не так просто.

Льошка почав шукати хоч якийсь корінь, або ще якусь зачіпку, і тут раптом у всьому цьому бруді він побачив грудочку з очима, – це хто ще?

Він трохи злякався, але придивившись, зрозумів, що це песик, причому маленький. Мабуть, вона, впала сюди, чи її хтось спеціально викинув.

Пес був уже без сил, щоб скавчати, й просто дивився на Льошку зляканими очима. Вони блищали, як дві намистинки. Пес був – суцільна грудка бруду, й побачити його зверху було неможливо.

Зустрівшись очима з Льошкою, він тихо заскиглив.

– Як же ти сюди потрапив? – Льошка, повільно, намацуючи дно ями ногою, підійшов до нього. Підхопив тремтяче тільце на руки, й песик заскиглив голосніше.

Льошка притис його до себе, забруднивши футболку, – байдуже, вдома виперу, – пробурчав Льошка, глянув вгору і з усієї сили закричав – Саааняяяя!! Генкааааа! Пацанииии! Допоможіть мені! Я тут в яяямііі!!

Штаб був недалеко, і хлопчики почули його репетування.

– Бігом! – Скомандував Сашко, – Льошка в яму впав! Потрібно було там дошки покласти… от же блін! Мотузку не забудьте!

Усі четверо рвонули зі свого укриття.

Вони знали цю яму. Там завжди стояв рідкий бруд, а після дощу взагалі накопичувалася брудна вода. Проходити через цю ділянку завжди було небезпечно, особливо після дощу.

Хлопці давно хотіли там покласти пару дощок, але все ніяк не виходило, й ось вам результат.

Вони заглянули в яму, де стояв Льошка, притискаючи песика.

– Льоха! Ну як ти так? – Сашко розмотував мотузку.

– Та послизнувся я .. – сказав Льошка, – пацани, тут хтось маленьку собачку викинув, – він підняв пса і показав, – так що я не один … як вибиратися?

Хлопці замислились.

– Знаю як, – рішуче сказав Саня, – зашморг зробимо, ти на пояс його одягнеш, і ми тебе витягнемо!
Сказано – зроблено.

Льошка сяк-так натяг на себе спущений зашморг, притримуючи песика, і спільними зусиллями його витягли нагору. Льошка був худенький і сам ще упирався ногами в стінку ями, допомагаючи хлопчикам.

– Оце так! – Сказав Сашко, дивлячись, як Льошка стоїть, а з нього стікає бруд, – мамка тобі точно прочуханки дасть … та ще й з собакою …

– Нічого! Треба тільки ноги трохи обмити, а то слизько всередині капців, – сказав Льошка, роззуваючись, – треба калюжу, щоб обмити ноги, а то вдома натопчу …

Пацани дивилися на нього і, якби можна було, то посміялися б з його вигляду, але проблема і справді, була великою. Льошка весь був брудний.

Знайшли калюжу, де він помив ноги, сполоснув капці, надів їх і побіг додому, хлюпаючи на ходу. За ним тягнувся мокрий слід.

– Ох і влетить йому! – підбив підсумок Генка, дивлячись на друга, що віддалявся, – точно покарають.. та й собака …

Вони ще постояли й побрели всі додому. Ну, а як інакше? Друг потрапив у біду, і вони переживали за нього.

Льошка промчав двором, і заскочив у під’їзд, буквально злетів на другий поверх, і благо що йому ніхто не зустрівся.

Відчинив вхідні двері й навшпиньки прослизнув у ванну, залишивши в коридорі мокрий брудний слід.

– Синку! Це ти? – Почув він голос мами, – ти чого повернувся? Щось трапилося? – вона визирнула в коридор, і звичайно ж, одразу побачила мокрі брудні сліди!

– Я не зрозуміла. Льоша! – Вона прочинила двері у ванну і застигла в німому здивуванні.

А там.. у ванній стояв брудний Льошка і дивився на неї насупившись.

– Мамо! Я все сам виперу… – поквапився він, прикриваючи брудну “грудку” у ванні ногами, але “грудка” раптом заскиглила.

– А це хто? – Мама підійшла до ванної й дивилася на те, що ворушилося і дивилося на неї чорними очима.

– Мамо! Розумієш… його хтось кинув у яму, а там вода і він мало не потонув… а я… я зістрибнув, щоб його врятувати… – Льошка брехав чесно, навіть не моргнувши.

– Господи! – Мама сплеснула руками, – свиня точно бруд знайде, а наш син – пригоди! Роздягайся, горе-рятівник.. одяг у тазик і.. – вона глянула на затихлого песика, – і це замурзане створіння треба терміново відмити, тільки в чому?

Вона витягла з-під ванни великий таз.

– Давай його сюди! Відмиватимемо і подивимося, що там за звір!

Коли всіх відмили, мама, загорнувши собачку в старий рушник, забрала до кімнати, щоб добре витерти від води.

Після всіх процедур виявилося, що це не цуценя, а нормальна, доросла псина, дуже кудлата, рудого кольору, з дуже симпатичною мордочкою. Було видно, що собачка домашня, але без нашийника.

– Ой! У моєї подружки, Людки, така сама, тільки біла! Назва в неї якась химерна… якийсь шпіц, чи що! – Усміхнувшись, сказала мама.

– Слухай! Вони ж дуже породисті й, до речі, дуже дорогі. Моя Людмила його за великі гроші купила! Це хто ж таке утнув із таким милим створінням? Красень який!

Пес лежав на дивані й уважно слухав, що кажуть. Потім, як ні в чому не бувало, зіскочив із дивана і побіг на кухню.

– Мамо, по-моєму, він хоче, їсти, – сказав Льоша, який вже переодягнувся, сидів на дивані та допомагав мамі витирати песика.

– Точно! Чого це я розговорилася? – Вона встала і пішла на кухню, – тільки, чим їх годують, я не знаю.

– Ти тітці Люді подзвони, – підказав син, – я думаю, він зараз хоч що з’їсть! – На що песик дзявкнув, – бачила! Він ще й розумний!

Тим часом мати набрала подружці.

– Людо, привіт! Мій рятівник тут песика приніс, з ями вивудив, і після миття він сильно схожий на твого Анрі, тільки руденький..

– Що? Фото надіслати? Зараз.. та постривай ти.. їх чим годують? Він же голодний, стільки в ямі просидів…

– Ага… тобто кашу можна? Все.. та надішлю зараз! До речі, може хто з ваших собачників втратив і шукає? Ти попитай! – Вона натиснула відбій.

– Ну, мамо! Давай його собі залишимо. – Льошка слізно дивився на неї.

– Льоша, ну сам посуди, може, хто втратив свого улюбленця і зараз плаче, а ти собі! Так не можна! Мені взагалі-то й рятувальників вистачає, окрім врятованих! – Вона тихо засміялася.

– А врятованих сказали, можна і кашею поки погодувати … а! Фото! – Вона взяла телефон і сфотографувала песика.

Льошка сидів з похмурим обличчям і дивився, як пес хряпає кашу та облизується.

– Такий гарний .. – Прошепотів він.

– І дуже дорогий – додала мама.

– Ну то й що? Я ж його врятував, і він… – Льошка вже хотів привести важливий аргумент на користь себе, як у мами задзвонив телефон. Дзвонила тітка Люда.

– Олю! Знайшла! Я знайшла господиню … – радісно повідомила тітка Люда. – Виявляється, Чарлі у неї вкрали й зараз вимагають викуп … там якісь божевільні гроші … але його самого їй не показують і обіцяли передзвонити! Ми зараз приїдемо до вас!

За пів години у квартирі пролунав дзвінок, і Ольга пішла, відчиняти двері.

– Ну ось, і господиня … – Сказала вона, відчиняючи вхідні двері. І тут у квартиру просто увірвалася пані.

– Де він? Де мій Чарлі? – Закричала вона, але її відразу зупинив обурений погляд Ольги.

– Тихо, будь ласка, – сказала вона, вставши в неї на шляху, – дитину налякаєте і собачку вашу теж!

– Вибачте, – пані зніяковіла, – вибачте ще раз! Я так зраділа, що Чарлі знайшовся … пробачте!

Почувши знайомий голос, з кухні, з вереском стрімголов вискочив пес і кинувся до господині.

– Господи! Чарлику! – Вона підхопила його на руки й притиснула до себе, потім почала обнюхувати його – фуу! Ти чим так пахнеш?

– Ну, вибачте! – Сказала Ольга, – помили чим було, звичайним шампунем! Він був весь у багнюці!

– Нічого! Вибачте! – Знову почала перепрошувати жінка. Людмила стояла у дверях і безпорадно розводила руками. – Що я вам винна? – Запитала пані.

– Нічого, – різко відповіла Ольга, а жінка отримала тичок ззаду від Людмили.

– Я зрозуміла, вибачте ще раз, – винувато дивлячись на Ольгу сказав вона, – просто я хочу віддячити тому, хто врятував мого Чарлика!

І тут з-за Ольги вийшов Льошка.

– Це я, – сказав він і відразу отримав стусан від мами. – Ну чого! – насупився Льошка, – я що не маю рації? Я ж його витяг із ями!

– Ти просто молодець! – Сказала пані, – я тобі потім зателефоную і ми з тобою поговоримо! – Вона розвернулася і, не попрощавшись, швидко вийшла з квартири, притискаючи до себе Чарлі.

Людмила знову тільки розвела руками й побігла за нею.

Ольга глянула на Льошку.

– І чого ти виступив? Рятівник! – Ольга зачинила двері й пішла на кухню, – і не здумай просити в неї нічого!

– Не дуже й хотілося, – сказав Льошка. Хоча він, звісно, хотів, але передумав.

Та господиня йому так і не подзвонила, натомість мама купила йому морозиво і сказала, що він молодець.

Льошка згадав цю історію і посміхнувся.

– Точно! Потрібно купити морозива! – тихо сказав він

– Льоха! Усіх урятував? Молодець!! – До нього підійшов усміхнений Саня. – Поїхали на базу!

Льошка потріпав песика по голові.

– Одужуй, Чарлі, – сказав він.

– Це Фелікс! – хлопчик усміхнувся. Він притискав його себе. А песик, мабуть, на подяку за свій порятунок, лизнув Льоші руку.

Льошка зі своїм другом Сашком служить у МНС.

Вони рятували всіх, кому потрібна їхня допомога, іноді бувало і ціною свого здоров’я. Така у них професія.

Як казала мама Льоші:

– У нашого Льошки це з дитинства, рятувати всіх! – На що Льошка тільки посміхався, мабуть, знову згадав про ту яму.

Ось така історія… Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.