— Олечка, так не можна, все ж мати це рідна..

— Олечка, так не можна, все ж мати це рідна…

— Мати?! Це слово до неї не підходить зовсім! Запам’ятай, будь ласка, у мене немає матері. Немає. Її не стало під час пологів.

— Оля… — ахнула Софія Борисівна. — Що за страшні слова ти говориш?!

Але Ольга вже швидким кроком пішла до передпокою, щоб поїхати додому.

Вона поспіхом зав’язувала шарф і застібала куртку. Руки у неї тремтіли, і тому блискавка на куртці ніяк не хотіла застібатися.

Софія Борисівна дивилася на онуку і витирала сльози, що текли по щоках. Що вона могла зробити? Минулого не повернути…

… — Іди, мала, іди! Все життя мені зіпсувала, — похмуро бурмотіла Валя, відсуваючи від себе маленькі худенькі ручки дочки, яка хапалася за матір, як потопаючий за соломинку. — Все одно піду, хоч реви, хоч не реви.

П’ятирічна Оля билася в істериці. Їй було дуже страшно перебувати вдома самій. Особливо вночі.

Але матір це не хвилювало. Її взагалі нічого не хвилювало, крім випивки. А ще кохання. Зовсім недавно у неї було це кохання.

Олександр… Сашко… При згадці про нього у Валі тепліло на душі, проте ненадовго. Мозок швидко повертав її до реальності: його більше немає.

Коханий чоловік загинув у бійці. Саме так. Обставини його відходу, напевно, і не могли бути іншими.

Все його життя складалося із суцільних бійок, він був дуже запальний і навіть побував у в’язниці саме через те, що колись не стримався і сильно відгамселив людину — свого напарника по роботі. Працював він в автосервісі автомеханіком.

Після піврічного ув’язнення він довго не міг влаштуватися на роботу, в той складний для себе час Олександр і зустрів Валю.

Вона його обігріла і прихистила. Олександр до цього жив у кімнаті в гуртожитку, умови там були, звичайно ж, не такі, як у Валі.

Вона жила з матір’ю в трикімнатній квартирі з роздільними кімнатами і великою кухнею, і тому він вирішив не втрачати свій шанс.

Через пару місяців вони одружилися. Валя працювала касиром у будівельному гіпермаркеті, і туди ж взяли Сашу прибиральником на підлогомийній машині. На короткий час їхнє життя налагодилося, і у пари народилася дочка Оля…

Першим дитячим спогадом маленької Олі була сварка матері з бабусею, яка не пускала дочку на чергову п’янку-гулянку.

Оля закрила ручками міцно заплющені від жаху очі, коли мати занесла кулак над головою бабусі.

Потім були стуки, гуркіт, крик і нарешті, гучний звук зачинених вхідних дверей. Мати все-таки пішла.

Оля, яка ховалася на кухні за холодильником, обережно відкривши очі, побачила бабусю, яка сиділа на табуретці і прикладала пачку вершкового масла з морозилки до своєї щоки, на якій стрімко розпливався синець.

Бабуся плакала і голосила:

— Як соромно! Рідна дочка на матір руку піднімає… До чого дожила…

Побачивши тремтячу Олю, яка вилізла з-за холодильника і тихо, навшпиньки йшла до неї, Софія Борисівна відклала пачку масла і міцно обійняла онуку.

Оля жаліла бабусю і гладила по теплому боці. А ще вона думала про те, що добре, що мати пішла, тепер вона більше нікого не вдарить.

Але мати повернулася, пізно ввечері, як і завжди. Однак більше рук не розпускала, тому що Софія Борисівна пригрозила їй, що вижене з дому і змінить замки, якщо хоч раз подібне повториться.

З тих пір, як не стало Олександра, Ольга, немов з ланцюга зірвалася.

Вона стала багато вживати, постійно бути відсутньою вдома і іноді навіть прогулювати роботу.

Софія Борисівна працювала диспетчером вахтовим методом. Вона жила вдома тільки два тижні на місяць.

На інші два тижні вона їхала в сусіднє місто. Саме під час її відсутності Валя вперше прийшла до будинку Олександра.

Софія Борисівна з кожним своїм від’їздом все більше хвилювалася за онуку.

Вихователька вже двічі погрожувала поскаржитися в опіку, коли Софія Борисівна була на вахті, а Оля допізна сиділа в саду. І тільки після дзвінка, Валя з’являлася за дочкою не зовсім у тверезому стані.

Правда вранці вона, як багнет, рівно о восьмій нуль-нуль приводила дівчинку в садок свіженькп, тільки трохи пом’ята.

А ще вихователька якось чула, як Валя вичитувала Олю, що вона їй зв’язала руки. І нікуди через неї не вирватися. А краще б її не було зовсім.

Одного разу, коли Софія Борисівна була вдома, щойно приїхала з вахти, Валя влаштувала матері істерику, в результаті якої мати дізналася шокуючі новини.

— Мене вигнали, так… — розмазуючи сльози, заявляла Валя. — Ні за що. Ну, пропустила пару разів зміну… Олена ж за мене відпрацювала, кому від цього погано?

Ні, розлютилися, йди, мовляв, більше терпіти тебе не мають наміру. А те, що у мене травма душевна, нікого не хвилює!

У мене коханий чоловік загинув! Не можу я працювати, все з рук валиться, душа болить… Сенс життя втрачено!

Тільки коли п’ю, мені легше стає… Знеболювальне це для моєї душі, зрозуміло?!

Валя сиділа на дивані і ридала.

— У тебе є дочка! Ось твій сенс життя, — заявляла Софія Борисівна.

— Ненавиджу її! Навіщо вона мені? Вона навіть на Сашку зовсім не схожа! Весь час з нею треба возитися! Не хочу! Від душі відвертає…

Відводжу її швидше в садок, щоб очі мої не бачили. А у вихідний… У-у-у! Задушила б!

Софія Борисівна сумно похитала головою і подумала про те, що добре, що Оля в дитячому садку і не чує, що про неї говорить мати.

Раптом Валя витерла сльози і, гикнувши, цілком чітко заявила:

— Кредити я взяла, матір, не знаю, як тепер розплачуся. Давно я вже не працюю… Просто не казала тобі.

Друзі Саші мені адресу підказали. Ходила я до одного чоловіка.

Потрібно було тихонько прибирати в одному будинку і годувати кішку під час відсутності господаря: мужик часто в відрядження мотався. А жив він один.

Тільки не заради роботи я це робила. Потрібно було сфотографувати дещо в ньогт вдома… Що? Неважливо.

Тобі це знати не потрібно. Я зробила знімки, а за роботу мені не заплатили, та ще й пригрозили, що якщо я проговорюся, то мене здадуть, адже мене там неодноразово бачили.

А потім мене почали шантажувати. Якийсь чоловік дзвонив і говорив, що знає, хто причетний до вбивства того відрядника з кішкою, натякав на мене, погрожував розповісти слідству…

Зажадав космічну суму. Я пішла і взяла кредит у двох банках під шалені відсотки, ледь вистачило розплатитися з вимагачем.

А потім я випадково дізналася, що не вбили його, чоловіка, до якого я ходила, а навпаки він зараз під слідством, сам темні справи прокручував, а той, хто мене наймав, мабуть, копав під нього.

А з мене, дурепи, просто гроші взяли…

Софія Борисівна застигла з відкритим ротом.

— Скільки ж грошей ти тепер винна?

— Багато… — тихо сказала Валя і знову почала вити і голосити.

Потім кинулася до ніг матері і стала клястися, що пити більше не буде.

Буде працювати, щоб розплатитися з боргами. І благала матір допомогти їй у цьому.

Продавати з майна їм не було чого, крім квартири. Софія Борисівна потай зраділа, що дочці належала тільки половина квартири, і взяти під заставу своєї частки гроші дочка могла тільки з її згоди.

Софія Борисівна прийняла таке рішення: вона взялася за другу роботу вахтою (їй давно пропонували), склавши графік так, щоб два тижні перебувати на одній роботі, а два — на другій.

А з дочки взяла слово обов’язково влаштуватися на роботу, не кидати Олечку, не ображати і піклуватися про неї.

Після від’їзду Софії Борисівни Валя на якийсь час заспокоїлася. Влаштувалася касиркою в супермаркеті біля будинку і майже не гуляла.

Майже. Вистачило її ненадовго, і одного разу вона пустилася у всі тяжкі. Знову кинула роботу і стала йти з дому вечорами, а іноді і на кілька днів.

Оля, якій наступного року вже належало йти до школи, чіплялася за матір, не пускаючи її, але та була абсолютно байдужа до її благань і сліз.

Після того, як дівчинка вперше, не дочекавшись матір, лягла спати одна і від страху не заплющила очей ні на хвилину, від того, що їй все уявлялося і чулося, незважаючи на увімкнене світло у всіх кімнатах, найстрашнішим її кошмаром було залишитися однією саме вночі…

Вихователь дитячого садка в опіку все ж поскаржилася, коли Оля зовсім перестала з’являтися в саду, а у відповідь на дзвінок матері, вихователь почула незрозуміле мукання.

Сусіди підтвердили, що дівчинка довго буває одна, а іноді в квартирі перебувають неблагонадійні особи, які допізна шумлять і порушують порядок.

Олю відправили в дитячий будинок. Там їй жилося непогано.

Дівчинка, нарешті, перестала з жахом думати про те, що в черговий раз витворить мати, і навіть трохи заспокоїлася, стала спати ночами і їсти.

Зовсім нещодавно вона майже нічого не могла проковтнути від постійного нервового напруження.

Та вона дуже сумувала за бабусею, яка, дізнавшись, що онука потрапила в дитячий будинок, змогла відпроситися з роботи і відразу ж до неї приїхала.

Софія Борисівна пояснила, що взяти її до себе поки не може, адже навіть якщо кинути другу роботу, вдома вона все одно буває тільки пів місяця. А розплачуватися за кредити потрібно було ще довго.

Софія Борисівна думала про те, що, напевно, в їхній ситуації, в дитячому будинку онучці буде дійсно краще.

Коли Оля вчилася в п’ятому класі, бабуся її все-таки забрала, оформила опіку: Софія Борисівна вийшла на пенсію, оселилася вдома і жила одна.

На той час вони розплатилися з кредитами, а Валя, яка, послухавшись благань матері, все-таки кинула свою погану звичку, буквально відразу пішла жити до якогось чоловіка.

— Знову злодій і шахрай, — сердилася, розмовляючи сама з собою Софія Борисівна. — По його пиці видно.

І що вона в них знаходить? Не те щоб на Сашка схожих шукає, бідолашна…

Обличчя того шахрая, та й самої Валю, їй побачити не довелося. Дочка зникла на довгі-довгі роки.

Одного разу вона написала матері, що у неї все гаразд. Живе з одним чоловіком, не розписана, Олю знати не бажає, як і раніше. Нічого не змінилося.

Минав час. Олю виховувала бабуся. Про матір дівчинка запитала лише один раз у дванадцятирічному віці і, почувши, що та жива-здорова, живе десь далеко і бачитися з нею не хоче, замкнулася і всю ніч проплакала.

Софія Борисівна вирішила, що, напевно, краще Олі дізнатися правду, ось і сказала.

Краще вона один раз переплаче, ніж буде весь час сподіватися і чекати матір.

На ранок дівчинка заявила, що більше про матір знати нічого не бажає. Ніколи.

Оля виросла, закінчила навчання, вийшла заміж, народила дочку.

Спочатку вона жила у чоловіка, а потім вони взяли в іпотеку квартиру. З бабусею Ольга дуже часто бачилася, приїжджала, відвідувала.

І правнучку, яку Софія Борисівна дуже полюбила, вона теж бачила часто і проводила з нею багато часу.

Від Валі довгі роки не було ні слуху, ні духу, а одного разу Софія Борисівна зателефонувала і попросила Олю приїхати до неї в гості. Одну. Для важливої розмови….

На кухні у бабусі сиділа незрозумілого вигляду пошарпана худа тітка з сірим обличчям і сивим волоссям, зібраним у рідкий пучок. Олі й на думку не могло спасти, що це її мати.

Як тільки бабуся сказала їй про це, вона відразу ж розвернулася, маючи намір негайно поїхати назад додому. Але тітка повелася дивно.

Вона кинулася обіймати Олю і плачучи, говорити, як вона її любить і сильно кається.

Оля ледве встигла добігти до раковини. Від огиди її вивернуло навиворіт. Розгублена Софія Борисівна безпорадно дивилася на онуку, яка, тремтячи всім тілом, вмивала обличчя холодною водою, намагаючись прийти до тями.

— Не підходь до мене! — заявила вона матері, яка знову спробувала доторкнутися до дочки.

Оля відчайдушно боролася з новим нападом нудоти, який накрив її, ледь мати наблизилася.

Трохи прийшовши до тями, Оля, все ще злегка тремтячи, мовчки одяглася і вийшла з бабусиної квартири.

Бабуся зателефонувала Ользі ввечері. Софія Борисівна розповіла, що Валя живе у неї два тижні, поводиться тихо. Вони багато розмовляли і за цей час вона змогла зрозуміти і пробачити її.

— Кров не вода, онучко. Я пробачила свою непутящу дочку. І тебе Христом Богом благаю, пробач її. Не тримай на серці цей тягар, — просила бабуся.

Оля знову відчула, як до неї підкочується нудота.

— Ні, бабусю, ні! Я не пробачу її. І до тебе, якщо вона там буде, більше не приїду, вибач…

Ольга розповіла про розмову з бабусею чоловікові.

— Що це за мати така, якщо мені в дитячому будинку було краще, ніж з нею?! — обурювалася вона. — Бабуся зовсім з глузду з’їхала на старості років!

Я дуже люблю її, але навіть заради неї не погоджуся пробачити цю дивну істоту, яку називають моєю матір’ю.

Бабуся заявила, що вона, мовляв, виправилася, працює. Ага! А чого тоді приповзла? Напевно, щось знову задумала.

Нічого хорошого від неї не чекаю. А бабуся, мабуть, забула, що мати витворяла! Або вік уже, не знаю…

Але до неї я теж тепер не поїду. І головне! Мати хоче познайомитися зі своєю онукою! Ще чого!

— Заспокойся, Оля. Ніхто не має права втручатися в твоє життя. Ти давно доросла людина, — намагався заспокоїти її чоловік. — Ні, так ні.

— Ти не знаєш бабусю. Вона мені тепер буде дзвонити без кінця, намагаючись переконати.

Заблокувати її номер? Але ж вона виростила мене, я вдячна їй, але те, що вона просить, це… це… ні в які ворота не лізе!

Багато разів Софія Борисівна ще робила спроби помирити онуку і дочку.

А одного разу навіть сердито заявила Олі, що якщо та не пробачить матір, то вона перепише на Валю свою частку житла.

— І зробиш велику дурницю! — заявила в серцях Оля. — Знай, що я дуже люблю тебе, але ту мерзенну жінку в своє життя більше не пущу!

У мене є житло, хоч і іпотечне, але є. Так що мені від тебе нічого не треба.

Ніяких часток бабуся переписати ні на кого не встигла. Вік. Тиск. Вона потрапила до лікарні, та там і пішла у засвіти…

Оля приїжджала і організовувала похорон і поминки. Мати ні на що не була годна. Вона пішла “старою доріжкою”, як тільки Софії Борисівни не стало, і, сидячи на кухні, перекидаючи в себе одну чарку за іншою, твердила, що у неї велике горе.

Оля, поки змушена була перебувати в квартирі бабусі, не помічала її, немов мати була меблями.

Не відразу вона помітила і те, що мати раптом просто тихо сповзла під стіл. Від випитого їй стало зле.

Так в одну мить Оля втратила двох близьких людей. Одну по-справжньому близьку, а іншу лише формально.

Квартиру відремонтували і через пів року продали. Оля не хотіла бачити ті стіни, не те, що жити в них.

Навіть щасливі роки життя з бабусею не змогли затьмарити важких дитячих спогадів.

На могилу до бабусі вона приїжджає. З чоловіком, з дочкою. А до матері не заходила жодного разу.

— Не можу, розумієш? Ноги не несуть, — зізнавалася Ольга чоловікові.

Тільки через роки вона змогла не пробачити, а тільки згадувати про матір без будь-яких емоцій. Священик у церкві, в якому одного разу Ольга сповідувалася, сказав їй:

— Який сенс ображатися на того, хто давно згнив у могилі? Так ти тільки хвороби собі наживаєш і нещастя.

Пробачити, може, відразу і не вийде, іноді на це потрібні роки, але зла не тримай, не треба.

Коли до людини приходить духовна зрілість, тоді і приходить прощення. Само. Адже воно потрібне живим, а не тим, хто пішов від нас.

Оля довго-довго думала над цими словами священика. І пообіцяла собі, що спробує пробачити матір. Заради бабусі.