– Хто така Інна?
Тимур завмер із філіжанкою кави в руці. На екрані його телефону світилося повідомлення: “Коханий, чекаю на тебе сьогодні о сьомій. Інна”.
Карина стояла навпроти, – спокійна, зібрана. Тільки руки трохи тремтіли.
– Карино, я…
– Хто вона?
– Колега.
– Колеги не пишуть “коханий”.
– Поговорімо.
– Давай. Скільки це триває?
– Три місяці.
Карина сіла. Ноги не тримали, хоч зовні вона залишалася спокійною. Десять років шлюбу. Десять років, які тепер здавалися обманом.
– Чому?
– Не знаю. Само якось…
– Само? Ти сам у її ліжко впав?
– Карино…
– Не треба. Просто скажи – ти її кохаєш?
Тимур мовчав. Дивився у стіл.
– Я кохаю тебе.
– Але спиш із нею.
– Це помилка. Дурниця. Я припиню.
– Припиниш? Так просто?
– Так. Якщо ти пробачиш.
– Подзвони їй.
– Що?
– Подзвони при мені. Скажи, що все скінчено.
– Зараз?
– Зараз.
Тимур набрав номер. Увімкнув гучний зв’язок – Карина мовчки показала на динамік.
– Алло, коханий! – голос молодий, дзвінкий.
– Інно, нам треба поговорити.
– Щось сталося?
– Ми не можемо більше зустрічатися.
Пауза.
– Вона дізналася?
– Так.
– І що тепер?
– Тепер все. Вибач.
– Тимуре, почекай! Мені треба тобі щось сказати…
Він скинув виклик. Карина кивнула.
– Добре. Тепер слухай мене. Один шанс, лише один. Ще раз дізнаюся – піду без розмов!
– Не буде більше. Присягаюся.
– І переведися в інший відділ. Не хочу, щоб ти з нею працював.
– Зроблю.
Наступні тижні були важкими. Карина намагалася забути, Тимур – загладити провину. Квіти, подарунки, увага. Як на початку стосунків, тільки тепер все здавалося фальшивим.
На роботі Карина поринала з головою. Неонатологія – складна спеціальність. Рятувати недоношених, боротися за кожен грам ваги, за кожен подих. Це відволікало від думок про зраду.
За місяць зателефонував невідомий номер.
– Карино Сергіївно?
– Так.
– Це Інна. Нам треба зустрітись.
– Нам нема про що говорити.
– Я чекаю на малюка.
Телефон мало не випав із рук.
– Від Тимура?
– Так. Восьмий тиждень.
– І що ви хочете від мене?
– Нічого. Просто вирішила, що ви маєте знати.
Карина скинула дзвінок, та сіла прямо у коридорі лікарні. Медсестра злякано запитала:
– Карино Сергіївно, вам погано?
– Ні. Все нормально.
Але нормально не було. Увечері вона сказала Тимуру, він побілів.
– Не може бути.
– Вона бреше?
– Не знаю. Можливо.
– Перевіримо. Нехай покаже УЗД, аналізи.
Інна не брехала. Принесла документи. Вісім тижнів все збігалося за термінами.
– Що робитимеш? – спитала Карина.
– Не знаю.
– Вона хоче цього малюка?
– Так.
– І що? Аліменти? Визнання батьківства?
– Карино, я…
– Що ти? Кинеш мене і підеш до неї?
– Ні! Ніколи!
– Тоді що?
– Я не можу покинути дитину. Це моя дитина.
Карина кивнула. Звісно, не може. Тимур завжди мріяв про дітей. А в них не виходило. П’ять років спроб, аналізів, процедур. Лікарі розводили руками – обидва здорові, але щаслива мить не наставала.
– Добре. Визнавай батьківство. Плати аліменти. Але житимеш тут.
– Ти серйозно?
– А що мені робити? Вигнати тебе? Розлучитися? Може, й варто. Але я люблю тебе, недолуга.
– Карино…
– Не треба. Просто пообіцяй – жодних зустрічей із нею. Лише через юристів, лише з приводу дитини.
– Обіцяю.
Місяці тяглися болісно. Інна іноді дзвонила Тимуру, розповідала про свій стан. Карина намагалася не слухати ці розмови, йшла в іншу кімнату.
На сьомому місяці Інну поклали на збереження. Загроза передчасного терміну.
– Вона просить мене приїхати, – сказав Тимур.
– Ні.
– Карино, їй же страшно.
– У неї є батьки, подруги. Ти їй ніхто. Просто донор.
Жорстоко? Так. Але інакше Карина не могла.
На тридцять другому тижні все почалося, – екстренно, стрімко. Карина саме була на чергуванні, коли її привезли.
– Прізвище?
– Волкова Інна Дмитрівна.
Оперативне втручання йшло тяжко. Масивна втрата плазми, гіпоксія плода. Дитину дістали синьою, без ознак життя.
– Реанімація!
Карина схилилася над крихітним тільцем. Хлопчик. Кілограм вісімсот. Інтубація, адреналін, непрямий масаж серця.
Хвилина. Дві. Три.
Серцебиття.
– Є! Тримається!
А Інна… Інну врятувати не вдалось.
Карина вийшла з операційної за чотири години. Тимур сидів у коридорі – хтось із медсестер зателефонував йому.
– Як вона?
– Інни більше немає в живих. Дитина жива.
Тимур опустив голову. По щоках текли сльози.
– Чи можна його побачити?
– Він у реанімації на штучній вентиляції легенів. Критичний стан.
– Але живий?
– Поки що.
Карина повела його до реанімації новонароджених. За склом – кувез, усередині крихітний чоловічок, обплутаний проводами та трубками.
– Мій син, – прошепотів Тимур.
– Так.
– Він виживе?
– Не знаю. Шанси є. Я робитиму все можливе.
– Ти? Але, як ти можеш…
– Я лікар. А він – пацієнт.
Наступні тижні Карина практично жила у лікарні. Хлопчик – його назвали Микитою – боровся. Сепсис, пневмонія, крововилив у мозок. Щодня – битва.
Тимур приходив щовечора. Сидів біля кувеза, розмовляв із сином.
– Навіщо ти це робиш? – спитав він якось Карину.
– Що?
– Рятуєш його. Він же… він від неї.
– Він – дитина. Ні в чому не винна дитина!
– Але ж ти могла…
– Що? Дати не вижити? Ти думаєш, я монстр?
– Ні. Гадаю, ти свята.
– Не свята. Просто лікар.
За два місяці Микиту перевели з реанімації. Він дихав сам, почав набирати вагу. Батьків у Інни не було – покійні давно. Інших родичів також.
– Що буде з ним? – Запитав Тимур.
– Будинок малюка, – відповіла Карина.
– Ні. Я заберу його.
– Куди?
– Не знаю. Винайму квартиру.
– І що? Будеш один ростити недоношену дитину з проблемами здоров’я?
– А що мені робити? Це ж мій син!
Карина мовчала. Дивилася на Микиту – він спав, такий маленький, беззахисний.
– Забирай додому.
– Що?
– До нас додому. Будемо виховувати разом.
– Карино, ти серйозно?
– Серйозно. Він же твій син. А я – твоя дружина. Виходить, – будемо сім’єю.
– Але, як ти зможеш? Він же постійно буде нагадувати…
– Буде. І що? Він не винен у наших дорослих безглуздях. Йому потрібна хата, батьки. Я не зможу подарувати тобі дитину. Але зможу полюбити його.
– Ти впевнена?
– Ні. Але спробую.
Микиту виписали за три місяці. Карина сама несла його до машини. Легкий, як пушинка – три кілограми всього.
Вдома було готове ліжечко. Тимур купив заздалегідь, поки Карина чергувала.
– Сподіваюся, не проти?
– Нормально. Де стоятиме?
– Думав, у спальні. Щоб чути, коли заплаче.
– Давай.
Перша ніч була пеклом. Микита плакав щогодини. Карина вставала, годувала, міняла підгузки. Тимур намагався допомогти, але плутався, нервував.
– Дай я, – забирала Карина.
На ранок обидва не спали. Сиділи на кухні, пили каву.
– Може, няньку?
– Упораємося. Спочатку завжди важко.
– Карино, чому ти це робиш?
– Що?
– Дбаєш про нього, наче про рідного.
– Не знаю. Мабуть, бо він твій, а ти – мій. І ще… Коли я його реанімувала, коли він не дихав… Я зрозуміла, це доля. Ми з ним пов’язані тепер.
– Дякую.
– Не дякуй. Просто більше ніколи… ніколи не зраджуй.
– Ніколи. Присягаюся.
Минув рік. Микита наздогнав однолітків, проблеми зі здоров’ям залишилися позаду. Веселий, усміхнений малюк. Маму кликав Кариною – вона не наполягала на іншому.
– Може, офіційно всиновимо? – Запропонував Тимур.
– Навіщо? Ти й так батько.
– Щоб ти була мамою. За документами.
– Я мама й так. За фактом.
І то була правда. Карина любила Микиту. Не одразу, поступово. Перша усмішка, перший зуб, перший крок. Кожне досягнення робило його ріднішим.
Іноді вона думала про Інну. Про жінку, яка зруйнувала і водночас створила її сім’ю. Якби не зрада – не було б Микити.
Дивна арифметика долі. Мінус на мінус дає плюс.
– Мамо, дай! – Микита тягнув ручки до Карини.
Вона підійняла його, пригорнула до себе.
– Що дати, сонечко?
– Ам!
– Хочеш їсти? Зараз, мій хороший.
Тимур дивився на них із дверного отвору. На дружину, яка вибачила неможливе. На сина, який став їх спільним.
– Я вас люблю.
– І ми тебе, – відповіла Карина. – Правда, Микитко? Ми любимо тата?
Микита засміявся, заплескав у долоні.
Сім’я. Дивна, що склалася через біль та втрати. Але справжня.
Як виявилося, й таке буває…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
Залишити відповідь