“– Я вже була доброю і мало не опинилася на вулиці! – Обурено сказала Яна

“– Я вже була доброю і мало не опинилася на вулиці! – Обурено сказала Яна

У двері подзвонили рівно о дванадцятій годині дня, у суботу. Яна навіть не стала дивитись у вічко, вона знала, хто стоїть з того боку дверей, тому одразу відчинила і, нічого не кажучи, пішла на кухню. Мама скинула туфлі та пройшла за нею.

Поки Яна ставила чайник, діставала кухлі та вазу з цукерками, мати сиділа мовчки.

А коли дочка сіла навпроти, заговорила:

– Яна, так не можна.

– Як?

– Так, як ти робиш.

– Чому не можна? Де написано, що я зобов’язана поселити у своїй квартирі людей, які не мають до неї жодного стосунку?

– Віка – твоя сестра, а Микита – її чоловік.

– Микита – чоловік Віки, а не мій! Для мене він – зовсім чужа людина! Чому я маю пустити його у свою квартиру? – знову запитала Яна.

– А де їм жити? Під мостом? На вокзалі? – намагалася достукатися до Яни мати.

– Мамо, Віка та Микита – дві дорослі людини. Вони обидва старші за мене. Чому я маю розв’язувати їхні проблеми?

– Тому що ви – рідня!

– Микита теж має рідню. Наприклад, – його батьки. Вони живуть із молодшою дочкою у просторій трикімнатній квартирі. Чому б їм не дати притулок синові та його дружині? – поцікавилася Яна.

– Ти ж чудово знаєш, що Микита позичив у батьків триста тисяч і не зміг вчасно віддати. Вони посварилися, і батько наказав йому не з’являтися на очі, доки не поверне борг.

– Знаю. Я навіть більше знаю: ви з татом теж повірили в його марення про те, як легко можна “зрубати бабки”, і віддали їм усі свої накопичення. Скільки віддали? Двісті тисяч? Двісті п’ятдесят? – Запитала Яна.

– А ти не повірила, й грошей не дала, – сказала мама.

– Тому, що я чудово знала, чим це скінчиться, і, як показало життя, я не помилилася.

– Не хотіла тобі нагадувати, дочко, але доведеться: це ж не твоя квартира, її купили ми з вашим батьком. Для вас – для тебе, та Віки. А зараз ти поміняла замки та зайняла тут кругову оборону.

Яна встала, вийшла з кухні, а за кілька хвилин повернулася з червоною шкіряною текою.

– Мамо дивися: «Вулиця Лугова, будинок сімнадцять, квартира сорок три. Власник: Зав’ялова Яна Миколаївна».

…Сім років тому.

– Дівчата, дивіться, яка гарна квартира – світла, простора, тепла, – говорила мати, показуючи квартиру Вікторії та Яні. – Дві кімнати. У кожної буде своя, нарешті ви не сперечатиметеся.

– Чур, це буде моя кімната! – Вигукнула старша сестра – Віка. – Тут балкон є.

Яна заперечувати не стала, зайняла другу кімнату, трохи меншу, з вікнами, що виходять на двір.

Віка вже закінчила другий курс, вона два роки жила в гуртожитку, а Яна щойно вступила до університету. Ось батьки і вирішили продати бабусин будинок, додати свої накопичення та купити донькам двокімнатну квартиру.

Оформили одразу на них двох, у частках, щоб дівчата могли самі вирішувати всі питання, пов’язані з квартирою.

Сестри жили мирно. Обидві були акуратні, вміли готувати. Гроші, які надсилали їм батьки, ліворуч – праворуч не розкидали, і на твоє – моє не ділили.

Віка закінчила університет і влаштувалася на роботу, Яна ще вчилася. І ось тут між сестрами стався перший конфлікт – Віка привела у квартиру свого молодого чоловіка і сказала сестрі, що Микита житиме з ними.

Почався розділ. Спочатку поділили полиці у холодильнику – цього вимагала Яна після того, як Микита, якому Віка дала ключ від квартири, з’явився сюди зі своїми друзями, і вони за вечір знищили тижневий запас продуктів.

Потім повісили на холодильник графік чергування.

– Чому я мушу прибирати два тижні поспіль, а ти лише один? – Запитала Віка.

– Тому що я живу тут одна, а ви з Микитою вдвох. Будь ласка, ти прибирай один тиждень, а Микита нехай другий прибирає, – пояснила Яна.

Але найзапекліші суперечки починалися, коли треба було оплачувати “комуналку”. У Віки найчастіше не було грошей – Микита постійно скакав з одного місця роботи на інше, ніде не затримуючись понад два-три місяці.

А зарплати Вікторії вистачало лише на продукти, одяг, взуття для неї та Микити. Причому, хлопець не надто стискав себе в витратах.

Яні це набридло, і вона запропонувала Микиті з’їхати.

– Хочеш із ним зустрічатися – будь ласка. А в квартиру його не приводь, – сказала молодша сестра і пригрозила викликати поліцію.

Микита на місяць зник із квартири, але потім знову з’явився. Прийшов з великою валізою та сумкою.

– Ми одружилися, – заявила Віка, показуючи сестрі свідоцтво про шлюб. Тепер Микита – мій чоловік, тому він має право жити у цій квартирі.

А тут ще й мама із селища зателефонувала:

– Яна, ну, ви вже якось домовтеся з Вікою, все-таки ви рідні сестри. І Микита тепер – член нашої родини.

Після цього атмосфера у квартирі стала ще гіршою. Віка та Микита поводилися, як одноосібні господарі квартири, а Яна почувала себе квартиранткою, яка тулиться тут на пташиних правах.

А коли вона скаржилася батькам, вони просили її не конфліктувати, й жити із сестрою «дружно».

Яна почала працювати відразу після третього курсу – спочатку на пів ставки, а коли закінчила навчання – перейшла на повну.

У неї була мета – купити собі окрему квартиру, та з’їхати від сестри, тому вона не відмовлялася від зайвих змін, якщо треба було – виходила і у вихідні дні, їздила у відрядження.

Яна дуже економно готувала, обіди брала з собою на роботу у контейнерах, щоб не витрачати гроші у кафе. Після того, як Микита кілька разів з’їв те, що приготувала для себе Яна, вона купила маленький холодильник і поставила у своїй кімнаті.

Віка посміювалася з сестри:

– Янко, ти, як той Кощій, над кожною гривнею чахнеш. Дивись, життя повз мине.

Віка та Микита жили легко, за принципом – то густо, то порожньо. Були гроші – обідали у кафе чи замовляли вечерю додому, не було – перебивалися локшиною швидкого приготування.

Микита «шукав себе», Віка працювала.

Якось сестра зайшла в кімнату Яни і сказала:

– Послухай, Янко, Микита з приятелями одну вигідну справу хочуть зробити. Схема – проста до неподобства. Я взагалі дивуюся, чому до цього ще ніхто не здогадався.

– Єдине – треба одразу чимало вкластися, зате через три місяці – прибуток у двісті п’ятдесят відсотків.

– Віка, я нікуди вкладатися не збираюся. І вам не раджу. Напевно, афера якась.

– Не афера! Микита пояснив усе своєму батькові, і той йому дає триста тисяч. І наші батьки також нам обіцяли. Але цього замало. Потрібно два мільйони. В тебе ж є гроші – я знаю, ти на квартиру накопичуєш.

– Так, накопичую. Але, якби я мала два мільйони, я б давно від вас з’їхала.

– Добре, тоді я пропоную інший варіант – можна взяти у банку кредит під заставу квартири, – сказала Віка.

– Беріть, – відповіла Яна.

– Ми вже ходили в банк. Річ у тім, що там потрібний твій підпис, – сказала Віка. – Вони відмовляються брати у заставу частку у квартирі, тільки всю квартиру цілком.

– Ти розумієш, що кажеш? – обурилася Яна. – Ви наробите дурниць, банк забере квартиру, а я за компанію з вами залишусь на вулиці? Ні! Я нічого підписувати не буду!

Через кілька днів Віка повідомила Яну, що вона збирається продавати свою частку, щоб дати Микиті гроші на організацію бізнесу.

– Потім не ображайся, сестро, ми тобі сусідів вибирати не будемо – хто більше дасть, тому і продамо, – сказала Віка.

– Ви повинні спочатку запропонувати мені купити цю частку, – повідомила їй Яна. – Причому ціну не задирайте, бо, якщо я відмовлюся, ви повинні будете іншим продати за тією ж ціною.

– А що, в тебе є півтора мільйона? – Запитала Віка.

– Ви мені, будь ласка, офіційну пропозицію зробіть. Хочете рекомендованим листом відправте, хочете – через свого юриста, якщо він у вас є. А я розгляну вашу пропозицію, – відповіла Яна.

На те, що сталося далі, Віка та Микита не очікували: отримавши офіційну пропозицію купити частку Віки, Яна пішла в банк і подала заяву на іпотеку. У неї були накопичення – шістсот тисяч, тому їй схвалили кредит у мільйон.

Віка отримала півтора мільйони, а Яна стала єдиною господаркою квартири.

Сестра з чоловіком в очікуванні мільйонних надходжень винайняли кімнату в гуртожитку.

Через три місяці стало ясно, що жодного прибутку «бізнес» Микити не принесе, а два мільйони кудись зникли разом із його «партнером».

Господиня кімнати зажадала, щоб Віка та Микита, або заплатили за житло, або з’їхали, і «великі комбінатори» опинилися на вулиці в буквальному значенні цього слова: вони стояли у дворі, оточені сумками та картонними коробками з домашнім скарбом.

Подітися було нікуди, і вони вирішили повернутися у квартиру, де жили до цього.

А Яна їх не пустила. Вона наперед змінила замки і поставила квартиру на сигналізацію, про що і попередила Віку.

Микиті та Вікторії нічого не залишалося робити, як звалитися на голову батькам Віки. Коли вони дісталися селища, було вже за північ.

А вранці мама з’явилася у квартирі Яни.

– Доню, не будь такою черствою! Це ж твоя сестра! Пусти їх хоча б тимчасово, поки вони не встануть на ноги і не зможуть якось влаштуватися самі, – попросила мама.

– Якщо я їх сюди пущу, вони ніколи на ноги не встануть, – відповіла Яна.

– А що їм робити?

– Те саме, що роблять мільйони інших людей: влаштуватися на роботу, та винайняти квартиру, – відповіла дочка.

– Значить, ні? – Запитала мама.

– Ні!

– Шкода. Я думала, що ти добріша.

– Та я вже була доброю, мамо, і мало не опинилася на вулиці! – Відповіла Яна.

Мати більше нічого не відповіла, тільки невдоволено грюкнула дверима. З того часу родичі припинили з Яною спілкуватися, – образилися.

А їй навпаки, краще живеться, бо ніхто більше не сидить на шиї, та не псує настрій. Можливо, нарешті, і своє життя впорядкує, – для цього у неї є все: улюблена робота, молодість, квартира, – і навіть залицяльник…

Як вважаєте, слушно вчинила Яна? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”