– Мамо, та годі вже! – Олена ляснула долонею по столу так сильно, що підстрибнула цукорниця. – Пройшло стільки років, а ти все за своє!
– Не годі, – спокійно відповіла Лідія Петрівна, не відриваючи очей від газети. – І не вистачить.
– Але ж це бабуся! Рідна мати твого чоловіка! Вона стара, хвора, живе сама…
Подарункові сертифікати
– Нехай живе, – відрізала Лідія Петрівна. – Мені яка справа?
Олена у розпачі схопилася за голову. На кухні повисла тиша, що порушувалася тільки цоканням настінного годинника і шумом машин, що проїжджали за вікном.
– Мамо, ну поясни мені нарешті, що вона такого зробила? – Дочка присіла на стілець навпроти матері. – Ти ніколи не розповідала до пуття.
Лідія Петрівна склала газету і подивилася на дочку уважно. В її очах майнула якась тінь, наче вона згадувала щось дуже болісне.
– Не зробила, а не зробила, – тихо промовила вона. – Коли треба було зробити.
– Мамо, кажи зрозуміло! Мені вже сорок років, я не дитина!
Лідія Петрівна встала з-за столу та підійшла до вікна. Дивилася на подвір’я, де бігали сусідські діти, але її погляд був спрямований кудись далеко в минуле.
– Твого батька не стало тридцять років тому, – почала вона, не повертаючись. – Пам’ятаєш, як він останні дні доживав?
– Пам’ятаю, – дочка говорила ледь чутно. – Невиліковна хвороба легень. Мучився пів року.
– Правильно. Мучився. А знаєш, скільки разів за ці пів року його мати відвідала?
Олена мовчала, відчуваючи, що зараз почує щось важливе.
– Жодного разу, – продовжувала Лідія Петрівна. – Жодного разу, Оленко! Син однією ногою на цвинтарі, а вона жодного разу не прийшла!
– Може, не могла? Хворіла?
– Хворіла, – гірко посміхнулася мати. – Хворіла гординею. Образилася на нас і вирішила покарати.
– За що образилася?
Лідія Петрівна нарешті обернулася до дочки. Обличчя її було суворим, губи стиснуті в тонку лінію.
– За те, що ми відмовилися дати їй грошей на нові меблі. Уявляєш? Меблі були важливіші за приреченого сина.
– Але ж мам…
– Жодних «але»! – підвищила голос Лідія Петрівна. – Твій батько дзвонив їй, просив приїхати. Казав, що хоче побачити матір востаннє. А вона відповідала:
Подарункові сертифікати
– Коли навчитеся шанувати старших, тоді й поговоримо.
– Ось такі слова! Згасаючому синові!
Олена сиділа мовчки, переварюючи почуте. Вона пам’ятала ті страшні місяці, коли батько згасав на її очах. Пам’ятала, як мати не відходила від ліжка, як вони разом сподівалися на диво.
– Мамо, а може, вона боялася? – Обережно припустила дочка. – Боялася побачити його хворим?
– Чого боялася? – Лідія Петрівна сіла назад за стіл. – Свого власного сина? Та й потім, на похорон прийшла. Прийшла, коли вже було пізно.
– Прийшла?
– Ага. З’явилася у чорній сукні, з вінком. Стоїть, плаче, голосить на весь цвинтар. «Сину мій, навіщо ти мене покинув?» А де була раніше? Де була, коли він її кликав?
Лідія Петрівна встала і почала зло мити кухлі в раковині, хоча вони були чистими.
– А потім що було? – Запитала Олена.
– Потім вона підійшла до мене після похорону. Каже: «Лідо, давай миритися. Сина вже немає, а нам треба триматись разом». А я їй відповідаю: «Пізно, Ганно Василівно. Треба було думати раніше».
– І з того часу не спілкувалися?
– Не спілкувалися, та й не будемо. Я ж тобі говорю – не забула і не пробачу!
Олена важко зітхнула. Вона знала, що мати – людина принципова, але не уявляла настільки.
– Мам, але ж вона справді стара зараз. Їй вісімдесят чотири роки. Живе одна, сусідка каже, що погано почувається.
– Нехай до лікаря звертається.
– Та вона горда, не піде. Ти ж знаєш, яка вона.
– Знаю, – кивнула Лідія Петрівна. – Тому й не піду до неї.
– А якщо вона богу душу віддасть?
– Віддасть, то й віддасть. Усі там будемо.
Олена подивилася на матір із докором. Іноді її твердість лякала навіть рідну дочку.
Подарункові сертифікати
– Мамо, а Сергійко що каже?
– Твій брат живе у столиці і в наші справи не лізе. Розумний хлопчик.
– Він також проти примирення?
– Він пам’ятає, як батько згасав. Пам’ятає, що бабуся навіть не зателефонувала дізнатися, як справи.
Олена встала і почала ходити по кухні. Вона почувала себе в безвиході. З одного боку, розуміла матір – справді вчинок свекрухи був жорстоким. З іншого боку, жаліла стару жінку, яка, можливо, жалкувала про своє рішення.
Подарункові сертифікати
– А якщо вона шкодує? – Запитала дочка. – Якщо кається?
– Кається? – Лідія Петрівна пирхнула. – Ще рік тому зустріла її біля поліклініки. Пройшла повз, навіть не привіталася. Якби каялася, підійшла б сама.
– Вона ж горда? Не знає, як першій підійти?
– Не знає? – мати подивилася на дочку так, наче та сказала дурість. – Олено, ти доросла жінка. Коли мати не приходить до сина в його останні хвилини, це не гордість, – це черствість!
Олена замовкла. Вона розуміла, що не переконає матір. Лідія Петрівна була з тих людей, які вкотре прийнявши рішення, не змінюють його до кінця життя.
– Гаразд, – сказала дочка. – Я зрозуміла твою позицію. Але якщо щось трапиться з бабусею, я все одно піду на похорон.
– Йди. Це твоя справа.
Олена зібрала сумку та поцілувала матір на прощання.
– Мамо, а ти зовсім не сумуєш за нею?
Лідія Петрівна замислилась.
– Сумую, – несподівано зізналася вона. – Але це не означає, що пробачу.
Як донька пішла, Лідія Петрівна залишилася сама на кухні. Вона сіла у крісло біля вікна і почала дивитись на вулицю. Думки мимоволі потекли в минуле.
Згадалася молодість, коли вона вийшла заміж за Віктора. Ганна Василівна тоді була зовсім іншою – веселою, турботливою.
Допомагала молодим, няньчилась із онуками. Сім’я була дружною, часто збиралися разом за великим столом.
Потім щось змінилося. Ганна Василівна стала більш вимогливою, примхливою. Почала ображатись по дрібницях, влаштовувати скандали. Віктор завжди казав: «Мама старіє, треба бути терплячою». І Лідія Петрівна терпіла.
Але той випадок із меблями став переломним. Ганна Василівна захотіла купити новий гарнітур для вітальні, дорогий, імпортний.
Грошей у неї не було, і вона попросила сина. Але у Віктора були фінансові труднощі на роботі, затримували зарплату.
– Мамо, почекай трохи, – просив він. – Місяць-другий, і дам грошей.
– Не хочу чекати! – вередувала Ганна Василівна. – Сусідка вже купила нові меблі, а я що, гірше? Якщо не дасте грошей, то не поважаєте мене.
Віктор намагався пояснити, що це не так, що він дуже шанує матір. Але Ганна Василівна образилася і сказала:
Подарункові сертифікати
– Тоді не приходьте більше до мене!
Лідія Петрівна тоді подумала, що це тимчасова сварка, що свекруха скоро одумається. Але час минав, а Ганна Василівна трималася свого рішення.
І ось Віктор захворів. Спочатку здавалося, що це просто застуда. Потім кашель посилився, з’явилася задишка. Лікарі довго не могли поставити діагноз, а коли поставили, стало зрозуміло, що хвороба зайшла надто далеко.
Віктор лежав у лікарні, а потім удома. Лідія Петрівна не відходила від чоловіка, діти теж намагалися бути поряд. Усі сподівалися, що Ганна Василівна забуде образу і прийде до хворого сина.
– Мамо, подзвони бабусі, – просила Олена. – Може, вона не знає, що тато так погано почувається?
– Знає, – відповіла Лідія Петрівна. – Сусіди розповідають.
– Тоді чому не приходить?
– Горда дуже.
Віктор слабшав з кожним днем. Іноді він говорив дружині:
– Лідо, подзвони мамі. Скажи, що я хочу її бачити.
– Вже дзвонила. Говорить, що подумає.
– Може, сама з’їзди до неї?
– Не поїду, – твердо відповіла Лідія Петрівна. – Якщо вона не хоче приїжджати до хворого сина, значить нам не по дорозі.
Віктор не наполягав. Він розумів характер дружини і знав, що вона теж скривджена на матір.
Подарункові сертифікати
Останні дні Віктор уже майже не говорив. Лідія Петрівна сиділа поруч із ним, тримала за руку. Діти приходили після роботи, намагалися бути поряд.
– Мамо, а може, все-таки ще подзвонити бабусі? – шепотіла Олена. – Раптом тато її покличе?
– Не покличе, – відповіла мати. – Він зрозумів, що вона не прийде.
Віктор пішов тихо, уві сні. Лідія Петрівна сиділа поряд і відчувала, як зупиняється його подих. Вона не плакала, тільки гладила чоловіка по волоссю і шепотіла: «Пробач, любий. Вибач, що мама не прийшла».
Похорон був великий. Прийшли усі родичі, друзі, сусіди. Прийшла й Ганна Василівна. Вона стояла біля труни і плакала так голосно, що її чули на всьому цвинтарі.
– Сину мій, – голосила вона. – Навіщо ти мене покинув? Як я тепер житиму без тебе?
Лідія Петрівна дивилася на цю сцену та відчувала, як усередині все закипає від злості. Хотілося підійти та крикнути:
– Де ти була, коли він кликав тебе? Де твої сльози були тоді? Але вона мовчала, бо це був похорон чоловіка.
Після панахиди Ганна Василівна підійшла до невістки.
– Лідо, давай миритися, – сказала вона. – Син вже немає, а нам треба триматись разом. У мене ж онуки.
Лідія Петрівна подивилася на свекруху довго та уважно.
– Ганно Василівно, – сказала вона спокійно. – Миритися треба було пів року тому. Коли ваш син лежав хворий і кликав вас. А тепер пізно!
– Але ж, Ліда…
– Нічого. Ви зробили власний вибір. Тепер я роблю свій.
З того часу вони не розмовляли. Зустрічалися іноді в магазині, у поліклініці, але проходили повз, як чужі люди.
Лідія Петрівна встала з крісла та підійшла до шафи. Дістала альбом із фотографіями і почала гортати. Ось їхнє весілля з Віктором. Ось народження Олени.
Ось перші кроки Сергія. На багатьох фотографіях була і Ганна Василівна – молода, весела, в обіймах онуків.
Лідія Петрівна довго дивилася на ці знімки. Так, вона сумувала за тією Ганною Василівною, яка була раніше. Але та жінка пішла разом із Віктором. А та, що залишилася, була чужою.
Наступного дня Олена знову прийшла до матері.
Подарункові сертифікати
– Мамо, я вчора до бабусі їздила, – сказала вона, ледь переступивши поріг.
Лідія Петрівна напружилася.
– Навіщо?
– Хотіла подивитись, як вона там. Мамо, вона дуже погана. Худа, хвора. Квартира занедбана.
– І що?
– Може, все-таки допоможемо їй? Не спілкуватися, а просто допомогти. Продукти, ліки…
– Не буду, – відрізала Лідія Петрівна.
– Мамо, та що з тобою? Невже серце не болить?
– Болить, – тихо відповіла мати. – Але не за неї. За твого батька болить. За те, що він пішов у інший світ, не побачивши своєї матері!
Олена сіла на стілець і заплакала.
– Мамо, ну скільки можна? Папи вже тридцять років немає. Навіщо продовжувати цю ворожнечу?
– Не ворожнечу, – поправила Лідія Петрівна. – Справедливість!
– Яку справедливість? Ти ж бачиш, що вона страждає.
– Страждає?.. А мій Вітя не страждав?
Лідія Петрівна взяла дочку за руки.
– Оленко, зрозумій. Я просто зла.
– Але мамо…
– Нічого. Нехай Ганна Василівна згадає, як вона залишила сина одного в останні його хвилини.
Олена зрозуміла, що мати непохитна. Вона встала і пішла до дверей.
– Мамо, а якщо вона перепросить?
Лідія Петрівна довго мовчала.
– Не перепросить, – нарешті сказала вона. – Вона не з тих, хто просить вибачення.
– Навіть родичам?
– Особливо родичам. Від них найбільше чекаєш, і вони найбільше ранять.
Олена пішла, а Лідія Петрівна залишилася одна зі своїми думками. Вона розуміла, що дочка її не схвалює.
Віктор був єдиним чоловіком у її житті. Вона любила його всім серцем, і бачити, як він мучиться не лише від хвороби, а й від того, що мати його покинула, було нестерпно.
Подарункові сертифікати
Лідія Петрівна підійшла до вікна і подивилась у бік будинку, де жила Ганна Василівна. Там, за три квартали від неї, доживала свої дні жінка, яка колись була їй майже матір’ю.
Але вона не пошкодує про своє рішення. Не забула і не пробачить.
– Навіть, якщо перепрошуватиме на колінах!
– Навіть, якщо проситиме перед відходом!
– Навіть, якщо вперше за тридцять років!
– Не забула! І не пробачу!
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.”
Залишити відповідь