“— Крадете, значить? Отак! А совість у вас є? Ви ж наші сусіди!

“— Крадете, значить? Отак! А совість у вас є? Ви ж наші сусіди!

— Вась! Василь! Ти мене чуєш, чи ні? Де ти, озвися! О, як завжди — у своєму улюбленому комп’ютері завис! — обурилася дружина. — Та відірвися вже від нього! Скільки можна тебе кликати!

— Ну, чого тобі? — невдоволено відповів чоловік, який якраз проходив фінальний етап своєї улюбленої гри. — От причепилася, і на вихідних спокою від тебе немає!

— На дачу треба з’їздити, Вась. Урожай зібрати. Поїдемо? Там тепер усього наросло. Помідори, і перець, баклажани. Треба зібрати, а то ж цілий тиждень там не були. Добре, що дощі допомогли — поливати не треба. Але ж і травою все заросло. Поїхали.

— Слухай, ну з’їзди сама. Що, без мене урожай не збереш? Пожалій мене. Я за тиждень на роботі так вимотався, що зараз хочу тільки одного — побути в спокої й тиші.

— Вась, ну поїхали. Я не хочу сама, — продовжувала наполягати Марина. — Я ж твоїй мамі обіцяла овочів дати. А вона нам потім ікру зробить, у банки закатає — всю зиму їстимемо. Смакота!

— Марино, їдь сама. Ну не хочу я на ту дачу пертися, кажу ж! Спочатку дача, потім у мами доведеться ще години дві-три сидіти, поки ви всі плітки не обговорите. Збереш там усе потихеньку, не поспішай. Повітрям подихаєш. А потім до мами заїдеш. Там у неї й пообідаєш — напевно, пирогів напекла. І повечеряти можеш там же — і тобі не готувати, зручно! А я за цей час хоч висплюсь за весь тиждень, — вмовляв дружину Василь.

— Ой, і ледар ти в мене, Васю! Просто лежень якийсь! І коли ти тільки таким став? — дивувалася Марина.

— Та й ти теж раніше іншою була — молодою й красивою! — відповів їй чоловік з усмішкою.

— А зараз що ж? Ах ти так, ага! Та я тебе!.. — Марина, нібито образившись жартома, кинула в чоловіка диванною подушкою. — Некрасива я для нього, бачте, стала, немолода! Оце так нахаба!

Але нічого не вдієш — їхати треба. Марина почала збиратися на дачу. І їй самій не дуже туди хотілося. Вона б теж із задоволенням повалялася на дивані у свій вихідний. Але діло є діло, та й свекруха чекає. Вони якраз учора розмовляли про це телефоном.

— О, а ти маму з собою візьми, — запропонував Василь. — Вона з радістю з тобою поїде на дачу. Якраз і допоможе там. Удвох вам веселіше буде.

— Гарна ідея. Зараз подзвоню й спитаю в Анфіси Романівни, чи складе мені компанію, — відповіла Марина, дістаючи з сумочки мобільний.

Свекруха була приємно здивована й одразу погодилася. Вдягнувши спортивний костюм і старенькі зручні кросівки та прихопивши з собою мішки й кошики з відрами, жінка вирушила в дорогу. Сівши за кермо свого улюбленого авто, Марина поїхала в бік дому Анфіси Романівни.

Варто зазначити, що свекруха гідно підготувалася до поїздки на дачу. Заварила в термосі ароматний чай із травами, додавши туди свого фірмового вишневого варення, зробила бутерброди з ковбасою та сиром. Усе це вона гарно спакувала й передала приємно враженій невістці.

— Ви як завжди на висоті!

— А що? Я люблю перекусити на природі, — міркувала в машині свекруха. — Будь-яка їжа на свіжому повітрі смачнішою здається. От управимося ми з тобою, Маришо, на ділянці, зберемо весь урожай, повириваємо бур’яни, а потім сядемо в альтанці й перекусимо з апетитом. А, як тобі? Добре ж?

— Добре, Анфісо Романівно. Хвалю вас за проявлену ініціативу, — майстерно лавіруючи між автівками на завантаженій суботній трасі, відповідала їй Марина. — Я, правду кажучи, про перекус навіть не подумала. Все Васю вмовляла поїхати зі мною, а він упирався.

— От ледацюга! — з усмішкою видала мати чоловіка.

Подарунки для мами

У розмовах із балакучою свекрухою дорога видалася цікавою й недовгою. Марина й не помітила, як вони домчали до дачного кооперативу, де знаходилася їхня ділянка.

Попри вихідний день, людей на дачах було зовсім небагато. Видно, всі під кінець літа вирішили розслабитися й відпочити від праведної праці на своїх сотках, ловлячи останні спекотні деньки на пляжі.

Під’їжджаючи до своєї ділянки, Марина з досадою відзначила, як усе навколо заросло травою. Дощі, які лили останні два тижні, зробили свою справу.

— Ох, тепер і на ділянці, швидше за все, все в бур’янах, — припустила вона. — У хащах доведеться нам із вами урожай шукати.

— Нічого, нас цим не злякаєш! Знайдемо, аби було що, — бадьоро відповіла свекруха.

Але коли, вивантаживши з машини тару для овочів, жінки зайшли на територію дачі, то просто оніміли.

Те, що вони там побачили, було одночасно неймовірним і обурливим.

На грядках Марини в цей момент, мов у себе вдома, хазяйнувала її сусідка по дачі Зінаїда. Поруч із нею була її двадцятирічна донька. Ділянка Зіни знаходилася через одну від ділянки Марини й Василя. Але цю жінку вона знала добре, бо сусідка постійно заходила до Марини — то за сіллю, то за цукром, то за сірниками.

— Ой, так чаю хочеться. Умоталася вся, втомилася, відпочити треба. А цукор удома забула. Приготувала і забула. І цукерок жодних нема, прямо як навмисне, — обмахуючись лопуховим листом наче віялом, говорила Зінаїда, прийшовши до Марини.

— Ось візьміть, мені не треба, минулого разу привезли, але не знадобився, — Марина ділилася з сусідкою цукром.

— А ти, бува, не багата цукерками? — забираючи цукор, не забувала уточнити Зіна.

— Ні, не багата. Ми їх взагалі не їмо, — невдоволено відповідала Марина, бо терпіти не могла таких нахабних людей.

Зараз же крадійки, що складали в чужі відра врожай, були настільки захоплені, що навіть не помітили появу господарки. Вони голосно перемовлялися між собою, жартували й навіть сміялися, не боячись бути побаченими чи почутими іншими сусідами. І взагалі, судячи з їхньої нахабної поведінки, почувалися тут дуже впевнено.

— Зінаїдо? — окликнула її Марина. — А ви, бува, ділянки не переплутали? Чи вирішили нам зі збиранням урожаю допомогти?

— А? Що? — обидві жінки різко підвелися, тримаючи в руках щойно зірвані м’ясисті помідори.

Неподалік від них стояли відра і пакети, вже доверху наповнені перцем та баклажанами. По всьому було видно, що лиходійки тут порались давно і добряче «підчистили» дачу Марини.

— Крадете, значить? Отак! А совість у вас є? Ви ж наші сусіди! — продовжувала Марина, прямо запитуючи трохи розгублених жінок. — І не соромно вам?

Її свекруха досі не вимовила й слова — вражена побаченим.

— Маринко, привіт! — швидко отямилася спритна Зінаїда. — Хто краде? Про що ти? Грубо як висловлюєшся, слухати навіть неприємно! От і добре, що ви приїхали. А то я вже не знала, що й думати. Переживала, нервувала тут уся.

— І про що ж ти, розбійнице, переживала? Чуже добро спокою не давало? — раптом озвалася сувора Анфіса Романівна. — Посоромилася б, доросла жінка, а таке твориш. Ще й доньку втягнула у свій злодійський бізнес. Створила злочинну групу, цілу ОЗГ. Куди котиться цей світ?

— Ви про що це? Чого ображаєте? Ми ж просто хотіли врожай ваш урятувати. Так, саме так! Донька от приїхала на машині. Каже мені: давай, мамо, на ринок завеземо овочі. Продамо — їх там із руками відірвуть, такі свіжі, спілі. А гроші господарям дачі віддамо, коли вони приїдуть. От як ми хотіли зробити! Щоб урожай не згнив на грядках, щоб не пропав. Вас же тут вже скільки днів немає! А ви одразу — крадії, кримінальний бізнес! Не розібравшись, ярлики навішуєте! — уже взяла себе в руки й упевнено говорила Зінаїда.

Вона навіть уперлася руками в боки для більшої важливості й дивилася на прибулих упевненим і вкрай нахабним поглядом.

— А! Тепер це так називається? Не крадіжка, а турбота про ближнього? Ну, вразили ви мене, Зінаїдо! Давно я так не дивувалася, — невдоволено відповіла Марина.

— Так, турбота! І тільки так. Ми з донькою з самого ранку, зігнувшись, стоїмо тут, на ваших грядках. Стараємося, збираємо, щоб нічого не зіпсувалося. От бачите — допомогли вам зібрати врожай. Ви приїхали, а вже нічого й робити не треба, все готово. Могли б і подякувати. А ви одразу — скандал! — продовжувала цинічна Зінаїда.

— А якщо ми зараз викличемо дільничного, він вашу версію прийме, як гадаєте? — з отруйною усмішкою спитала її Марина.

— Господи, навіщо ж дільничного? До чого це? Ми ж вам усе пояснили. І продукція ваша вся тут — он стоїть у пакетах і відрах. Нічого не зникло. Подивіться самі. Можете навіть перевірити. Все на місці — і перчик, і баклажани, і помідори. Навіть зелена цибулька зрізана — все одно ж зів’яне, Мариночко. Осінь скоро, а ви її, я бачу, зовсім не їсте. А на базарі люди добре беруть. І петрушку теж хапають свіженьку.

— Так ви ще й петрушку з цибулею зрізали?! Ну це вже взагалі нахабство! — закричала Марина. — А може, ви й у будинок наш залізли? Винесли з нього все, що погано лежить? Треба негайно перевірити, чи все там на місці!

— Та не встигли б вони, Мариночко. Який будинок, про що ти? Вони поспішали врожай швидше зібрати, щоб на базар рвонути! А будинок — це вже потім, увечері, спокійно подивитися можна, — з сарказмом додала свекруха.

— Та що ж ви таке городите? Ми не злодії! Ми чесні люди, просто хотіли допомогти вам…

— Чесні люди по чужих ділянках не шаряться, — видала свій вердикт свекруха.

— А те, що ви зараз зібрали, просто не встигли поцупити — я правильно розумію? — уточнила Марина, кинувши погляд на відра й пакети з овочами. — Просто вам не пощастило, що ми так рано приїхали. Не очікували нас сьогодні побачити? Помилилися у розрахунках чи розраховували на везіння?

— Марино, ну досить, прошу тебе! Що ти завела одне й те ж? Ну які ми злодії? Ти ж мене багато років знаєш! Я ж із добрих намірів…

— Ось! — раптом гучно вигукнула Анфіса Романівна, чим налякала всіх присутніх. — Люди з добрих намірів встали о п’ятій ранку, покинули всі свої справи й самовіддано пішли на чужу ділянку рятувати врожай. Який героїзм! Яке самопожертва! Мені здається, це заслуговує на нагороду. Як ти вважаєш, Марино?

Невістка розгублено подивилася на свекруху, не розуміючи, що з нею відбувається. Але потім помітила, як та їй підморгнула, й одразу зрозуміла — зараз буде щось цікаве. Анфіса Романівна полюбляла розігрувати подібні вистави для “непосвячених”.

— Ну так, — Зінаїда навіть трохи розгубилася, не вірячи своєму щастю. — Ось же, літня жінка, мудра й досвідчена, вона відразу все зрозуміла, тому й розібралася в ситуації.

— Авжеж! Я розібралася, це було неважко. А як зрадіє мій приятель, генерал поліції Арнольд Михайлович, у якого ми вже багато років орендуємо цю дачу — ви навіть уявити собі не можете! А ви хіба цього не знали? Ні? Та що ви! Як же так… Ось уже котрий рік Арнольд люб’язно надає нашій родині свою ділянку.

— Ви сказали… генерал поліції?.. — видала дивним голосом Зінаїда. — Ви серйозно?..

— Я що, схожа на жартівницю? Звісно, серйозно. Справжній генерал. Давним-давно, багато років тому Арнольд пропонував мені вийти за нього заміж. Тоді він, звичайно, ще не був генералом. Та й, правду кажучи, я вже кохала свого Вітю. А Арнольд так і не розлюбив мене. Стільки років таємно від дружини був у мене закоханий. Але то все зараз неважливо, щось я відволіклася, — раптом посерйознішала Анфіса Романівна. — Несіть свої паспорти! Швидко! Жваво! Негайно!

— Що? Які паспорти? Навіщо? — знову злякалася вже трохи розслаблена Зінаїда.

— Як це — навіщо? Я передам ваші документи справжньому власнику цієї дачі, Арнольду Михайловичу. Хай він передасть ваші дані, куди треба, і заодно випише вам нагороду — за пильність, занепокоєння й турботу про врожай. Та й потім — якщо тут щось трапиться, в нього вже будуть усі необхідні дані: хто, навіщо й чому!

Сусідки стояли мовчки, мов блискавкою вражені, не знаючи, як реагувати.

— Ну, несіть паспорти! Чого завмерли? Дві хвилини тому такі моторні були — господарювали на чужих грядках. А я тим часом наберу Арнольда, щоб одразу все продиктувати, як то кажуть, з перших рук. Ідіть, а я з ним поки потеревеню. Нам є що згадати. Ідіть! — свекруха махнула рукою, вказуючи напрямок.

Анфіса Романівна впевнено дістала з сумочки мобільний телефон і справді почала набирати якийсь номер.

— Е-е… зачекайте! Стривайте! Як вас там… не знаю! — закричала Зінаїда.

— Мене? Анфіса Романівна. Ви щось хотіли додати? — з подивом перепитала вона.

— Не треба! Не дзвоніть своєму генералу, ми все зрозуміли! Такого більше не буде! Обіцяю вам, ми більше ніколи не переступимо межі цієї ділянки! — залопотіла Зіна.

— Запізно вже, дорогенька. Все, справа зроблена. Країна має знати своїх героїв. Таку битву за врожай влаштували — неймовірно! І сил доклали, і кмітливість проявили. Ні-ні, несіть документи, я зараз же запишу всі ваші дані й передам до управління МВС нашої області, де працює Арнольд Михайлович.

— Нічого ми не принесемо! Ще чого придумала — улюблениця якогось там генерала! — раптом оговталася Зінаїда. — Пішли звідси, доню! Нас тут не було, і крапка! Ніхто нічого не доведе. Та кинь ти той помідор, чого вчепилася! Он всі овочі ваші на місці, можете перевірити й перерахувати. А записувати нас не треба. Нема за що!

Безсовісні крадійки хутко залишили ділянку Марини, навіть не оглянувшись. А невістка зі свекрухою ще довго реготали над таким вдалим фіналом доволі неприємної ситуації.

— От нахаби! Ну подивись, що робиться! Зовсім совість люди втратили. Добре хоч не встигли нічого до себе потягнути та на базар відвезти, як планували.

— Так, вчасно ми з тобою, Марино! Хвилин на двадцять пізніше — й лишилися б без врожаю, — підмітила свекруха.

— Але з іншого боку, нам теж вигода — збирати майже нічого не треба. Майже все вже готове. Хоч якась користь із цих крадійок. Може, справді виписати Зінаїді подяку?

Свекруха лише всміхнулася у відповідь, згадавши свій мініспектакль. Ну й акторка, який талант пропадає!

— Зараз бур’ян трохи повириваємо, вип’ємо ваш ароматний чай із бутербродами — й додому. Відпочивати.

— Так і зробимо, — відповіла Анфіса Романівна. — А то мене там Арнольд Михайлович вже зачекався!

Жінки щиро розсміялися. Все добре, що добре закінчується.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.”