– Це ж мої онуки, і якщо вони тобі заважають…

– Людо, та почекай ти! Я ж кликала тебе. Те-бе! Ми хотіли з тобою пройтися набережною, в театр зазирнути, пам’ятаєш? Який же театр із дітьми? У мене взагалі однокімнатна. А четверо дітей… Ну куди ми тут усі вліземо?

– Та вже помістила б нас якось, якби захотіла. Але я зрозуміла, що ти не хочеш.

– Людо… У моєму віці приймати в себе дитсадок дуже важко, – зітхнула Марина. – Мені й з однією нелегко впоратися. Я просто не вивезу.

– Я думала, ми з тобою побалакаємо, чай поп’ємо, молодість згадаємо. А тут доведеться готувати каструлями й, не ображайся, слухати дитяче репетування. Якщо так хочеш приїхати з онуками, я можу допомогти вам підшукати тут квартиру.

– Ну, зрозуміло. Знаєш, Марино, де немає місця моїм онукам, там немає місця і мені, – категорично заявила Людмила. – Мабуть, у кожного своя дорога. З прийдешнім!

Подруга кинула слухавку. Марина зітхнула і накрила чоло долонею. І коли тільки Люда встигла стати такою квочкою? Хоча, якщо подумати, вони завжди були різними.

…Марина та Людмила познайомилися в спільній компанії, коли їм було років по шістнадцять. Ще через три роки майже одночасно вийшли заміж.

Марина була подружкою нареченої на весіллі у Людмили, а Людмила – у Марини. Потім вони хрестили первістків одна в одної, а потім у Людмили з’явилася друга дитина.

Марина так і зупинилася на одній дочці. Вона за характером була інтровертом, а от Поліна росла галасливою та непосидючою. Доньці постійно хотілося уваги.

Рятував лише садок: у цей час Марина могла видихнути, приготувати обід та вечерю, прибратися у квартирі. Коли дочка хворіла, для жінки наступали темні часи.

Мало того, що вона і так переживала за Поліну, то ще й дівчинка ставала дуже примхливою, скиглила, не могла визначитися з тим, що сама хоче.

Марина завжди дивувалася та захоплювалася подругою. Здавалося, Людмила легко управляється з двома дітьми. Вона ніколи не скаржилася на втому і виглядала бадьорою.

– І як ти так примудряєшся? Тобі не важко? Я зі своєю іноді на стіни лізу.

– Ну, спочатку було не просто, але потім я на багато чого почала дивитися інакше. Погано вимили руки з вулиці? Зміцнюють імунітет. Одягнулися задом наперед? Розвивають свій стиль.

– З’їли котячу їжу? Це проблема кішки. Та й вони ще один з одним граються, а я в цей час можу відпочити. Ну, стежити за ними все ж таки треба, щоб вони не зруйнували квартиру, але можна і одним оком.

Марина тільки скидала брови та хитала головою. Вона б так не змогла. Вона укутувала дочку в сто одежинок взимку, щоб та не захворіла, і всюди водила за ручку. Принаймні намагалася. Але, можливо, підхід подруги мав право на життя. Просто Марина – інша людина.

З онуками все було так само. У Марини – лише одна онука, Оленка. У Людмили – цілий батальйон із чотирьох хлопчиків.

Олена вся пішла в матір, така ж вимоглива до уваги. Поки чоловік був живий, Марина абияк справлялася, коли його не стало – почала помічати, що їй дуже важко з дитиною.

Олена категорично не сиділа сама. Якщо вона гралася з іграшками, їй потрібен був напарник по іграх. Якщо збирала пазли чи конструктор, то обов’язково із залученням бабусі.

А ще – Олена була дуже балакучою. Вона ставила запитання, а вже за кілька секунд втрачала інтерес і питала про щось інше. І так – постійно. Марина просто не встигала перемикатися і сильно втомлювалася.

Година з малям для неї була щастям, на третю – з’являвся туман у голові, у скронях починало стукати, хотілося зачинитися в кімнаті, накритися ковдрою і хвилин десять побути просто наодинці з собою.

Людмила була зроблена з іншого тіста. Постійний шум, гамір, фотографії з дітьми. Особливо влітку. Її дітлахи із задоволенням їли полуницю з грядки, топтали клумби й бризкали один на одного водою зі шланга.

Марина, як і колись давно, не розуміла, як Людмила справляється.

– Ну, старшому вже дев’ять. Він і за рештою доглянути може, – знизала плечима Людмила. – І взагалі вони самостійні. Самі знаходять собі заняття.

Якось Марина на власні очі переконалася, наскільки вони самостійні.

Їх із Людмилою розкидало по різних містах. Подруга залишилася вдома, а ось Марина переїхала разом із чоловіком до столиці, коли доньці було вісім. За всі ці роки вони бачилися лише кілька разів, і то мигцем.

– Слухай, ну у тебе ж вже ні дітей, ні котів. Поліна твоя виросла. Приїжджай до мене в гості, бо ти дачу мою тільки на фотографіях і бачила, – запропонувала Людмила.

Марина довго не роздумувала і погодилася. Останнім часом життя здавалося нудним і прісним, а тут – якесь різноманіття, зустріч зі старою подругою, спільні вечори на веранді.

О, як Марина помилялася… Коли вона приїхала, двоє онуків уже були у Людмили, а до обіду підтягли й решту. І ось тоді почалося…

Хтось притягнув за стіл машинку, діти не поділили її й почали кричати та жбурляти один одного їжею. Дісталося навіть Марині.

Тепла вівсяна каша стікала по її скроні та щоці, діти реготали, а Людмила ж тільки й встигала, що відтирати стіни та підлогу.

– Ану припиніть! – суворо казала вона онукам, розмахуючи ганчіркою. – А то без вечері залишитеся!

Але це працювало дуже слабко. У кращому разі діти ігнорували Людмилу, у гіршому – починали голосно плакати, що діяло на нерви ще сильніше.

Вони гуркотіли кришками від каструль, називаючи це музикою, стріляли у все, що ворушиться, кульками з іграшкових пістолетів, кричали один на одного… Загалом, Марина швидко зрозуміла, що психіка у подруги набагато міцніша за її власну.

Першого дня вона сподівалася, що звикне. На другий – усміхалася заради пристойності. На третій – не витримала і зібрала речі, хоч планувала провести у Людмили два тижні.

– Пробач, але мені хочеться тиші, – сказала вона спокійно подрузі, проте осад залишився. Напевно, в обох.

І ось історія повторювалася, хай і у видозміненому форматі. Лише місяць тому Людмила скаржилася Марині, що діти збираються «кинути її на Новий рік».

Мовляв, одні хочуть вирушити в інше місто до сватів, інші – на базу відпочинку в горах. Марина вирішила: ось він, шанс зустрітися, як у старі-добрі часи, але в комфортних для неї умовах.

– А давай відзначимо разом, – запропонувала Марина.

Людмила зраділа та моментально погодилася. Вони почали планувати: набережна, театр, святкові передачі по телевізору.

Марина вже склала маршрут так, щоб пригостити Людмилу її улюбленими Львівськими круасанами в кращій кав’ярні їхнього району.

Вона попередила своїх, що не зможе прийти до них цього разу, прибралася у квартирі, закупилася продуктами. Словом, підготовка йшла повним ходом, як раптом…

– Марино, а у твого зятя тільки одне дитяче крісло в машині? Другого не знайдеться? – Уточнила Людмила буденним тоном.

– Та звідки? – здивувалася Марина. – А навіщо?

– Ну, я ж у гості до тебе приїду. Забула? Хочу показати онукам Київ, я їх уже втішила, – сказала подруга таким тоном, наче це саме собою зрозуміле. – Коли ще така можливість з’явиться? Та й батьки їх відпочинуть, побудуть наодинці.

Марина зависла. Внучатам показати… Невже Людмила збирається приїхати до неї з усім своїм дитячим садком?

– Людо… Ще однієї «битви вівсянкою» я не переживу, – спочатку пожартувала Марина. – Ми ж планували зустрітися вдвох, а не в шістьох?

– А в чому проблема? – одразу ж напружилася Людмила.

– У моїй нервовій системі. Вона не витримає такого навантаження.

Отут і почалося… Для Людмили онуки були продовженням самої себе. Поїхати без них, мабуть, для неї було рівносильно зраді. Марина ж щиро не розуміла, чому кожна їхня зустріч має бути гучним балаганом.

Вони так і не домовились. Тридцять першого грудня Марина сиділа одна, згадувала їх давні роки, коли чоловіки ще були живі й вони разом їздили до річки.

Згадувала, як Людмила випадково «піймала» на гачок Ігоря, свого чоловіка, коли вперше спробувала закинути вудку. Згадувала її фірмовий домашній морс.

Тоді здавалося, що така дружба не піддається ні часу, ні образам. Але тепер… щось змінилося.

У результаті Марина не витримала, зібралася і поїхала до дочки, зятя та онуки. Не сидіти ж одній?

– Ура, бабуся таки прийшла! А я казала, а ти мені не вірила! – радісно закричала внучка матері. – Добре, що бабуся сьогодні з нами, а не з іншою тіткою.

Подарункові сертифікати

Той Новий рік запам’ятався Марині теплим домашнім затишком, запахом хвої, запеченого м’яса та бенгальськими вогнями. Це теж був шум і гам, але якийсь свій, рідний. А головне – тимчасовий, від якого можна відпочити.

Може, воно і на краще, що все склалося саме так.

Людмила ж серйозно образилася. Вона не підійняла слухавку навіть за кілька тижнів, на свій день народження, коли Марина захотіла її привітати. Жінка зітхнула та поклала телефон на стіл.

Напевно, їхні дороги справді розійшлися. Вони старіли по-різному: одна хотіла бути в ролі центру всесвіту для онуків, а інша – у тихому куточку, де можна перевести дух.

Але головна проблема була в іншому. Тепер вони немов говорили різними мовами…

Як вважаєте, хто з них має рацію? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.”

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!