“Іноді лихо буває початком радості…

“Іноді лихо буває початком радості…

З Ганною Іванівною Захаровою сталося лихо. Спускаючись зранку з ґанку, вона послизнулась і впала. Дуже невдало впала – сильний біль вогнем охопив усю ногу від гомілки до коліна.

Жінка спробувала підвестися, але не змогла навіть зігнути ногу.

Було ще дуже рано, і нікого, хто міг би допомогти Ганні Іванівні, поряд не було. Та й хто її тут побачить! Якщо тільки сусіди вийдуть із дому.

Ганна Іванівна просиділа на холодній квітневій землі вже хвилин двадцять, коли двері сусідського будинку відчинилися і на вулицю вийшла Тоня – невістка Зої Василівни – старої подруги Ганни Іванівни.

Побачивши літню жінку, що сидить на землі, Тоня підійшла до огорожі, що розділяла їхні ділянки.

– Ганно Іванівно, ви що тут сидите? Сталося що?

– Впала. Встати не можу. Здається, ногу понівечила.

– Зачекайте, не рухайтеся, я зараз вам допоможу.

Вона покликала Зою Василівну та свого чоловіка. Вони трохи підняли Ганну Іванівну, намагаючись не зрушити з місця постраждалу ногу, і посадили на теплу ковдру.

Через п’ятнадцять хвилин підійшла фельдшер із ФАПу та підтвердила діагноз – нога була зламана. Акуратно наклавши шину, фельдшерка сказала:

– Треба бабусю до міста, в лікарню везти. Там зроблять рентген, гіпс накладуть.

В лікарню Ганну Іванівну повіз Микола – чоловік Тоні. Дорогою вони розмовляли:

– А що це Віктор вас не відвідує? Я давно його не бачив, – запитав Микола.

– Я й сама його вже п’ять років не бачила. Після розлучення вмотав мій синок на інший кінець країни, аж у Донецьк. Там одружився. Через три роки приїхав із новою дружиною відвідати мене.

– А після цього п’ять років лише телефоном розмовляємо. Так він мене не забуває – посилки надсилає з різними делікатесами, щороку гроші переказує на дрова. А приїхати, каже, поки що не може.

– А колишня невістка та онука відвідують вас?

– Теж ні. Валентина тоді на Вітю сильно образилася, ну і на мене заразом. Я після їхнього розлучення кілька разів їй дзвонила, просила Катрусю до мене на літо привезти.

– Так вона заявила, що я внучку більше не побачу, і заборонила дзвонити та приїжджати. Вона мені не потрібна, я за Катею сильно сумую. Їй було дванадцять років, коли я її востаннє побачила. Нині Катюші вже двадцять – наречена.

– То, може, зателефонувати їм? – Запитав Микола. – Вам зараз допомога потрібна буде.

– Куди дзвонити? Телефону онуки я не знаю, а Валентина, напевно, за цей час поміняла номер, – зітхнула Ганна Іванівна. – Та й не відповість вона мені.

– А давайте я зі свого телефону їй зателефоную. Може, мені відповість, – запропонував Микола.

Перелом у Ганни Іванівни виявився складним, у двох місцях, та ще й зі зсувом. Її залишили у лікарні.

А Микола, передавши сусідку лікарям, вирішив таки подзвонити її колишній невістці.

Валентина відповіла.

– Здрастуйте, Валентино. Мене звуть Микола. Я сусід вашої колишньої свекрухи – Ганни Іванівни.

– Ну, і навіщо ви мені дзвоните? Я з її сином вісім років тому розлучилася. Бажаєте повідомити, що загнулася бабуся? Так мене це не цікавить.

– Ні. Ганна Іванівна жива. Просто вона зламала ногу і зараз лежить у міській лікарні.

– І ви думаєте, що я побіжу її відвідати? Що їй курячий бульйон варитиму? І не подумаю. Нехай не мріє. У неї є синок і нова невістка – от нехай вони її й відвідують, – сказала Валентина та скинула виклик.

Микола прибрав телефон. Він зрозумів, що розраховувати на допомогу цих родичів сусідці не доводиться.

А в цей час у міській квартирі відбувалася інша розмова.

– Мамо, ти чого так розійшлася? З ким розмовляла? – Запитала у Валентини її дочка – Катя.

– Та подзвонив якийсь мужик із села – сусід матері твого батька. Повідомив, що бабця у лікарні тут, у місті. Він, мабуть, вирішив, що я її відвідуватиму.

Косметичні засоби

– Довелося пояснити йому, щоб навіть не сподівалися. Вісім років не бачила її й не прагну побачити, – відповіла доньці Валентина

– Мамо, а чому ти мене після того, як ви з татом розлучилися, ніколи не відправляла до бабусі в село? Мені там подобалося. Адже я знаю, що вона просила мене привезти.

– Твій батько нас покинув! Виїхав невідомо куди! Шляхетний – аліменти надсилав, а сам жодного разу не з’явився. Йому було не цікаво, як ми живемо.

– От і мені не цікаво, як жила ці роки його мати. І тим більше не цікаво, що з нею зараз трапилося, – відповіла Валентина.

А Катя весь день думала про бабусю. Вона питала себе, чому досі не з’їздила до неї – адже в село, де жила Ганна Іванівна, можна було доїхати автобусом лише за годину. «Поки маленька була, зрозуміло, мама не відпускала. А зараз? – думала дівчина.

Хоча зрозуміти її було можна: шкільні іспити, вступ до університету, нове, таке цікаве студентське життя. А на іншій чаші терезів – бабуся, яку не бачила вже вісім років.

Вона вирішила, що завтра після занять обов’язково відвідає бабусю.

Наступного дня, коли закінчилися лекції, Катя купила йогурти, сік, печиво та вирушила до міської лікарні.

Коли вона йшла по коридору до сьомої палати, дуже хвилювалася – раптом вони не впізнають одна одну, і дуже боялась, що та не захоче з нею говорити.

Але Катя одразу, як увійшла до палати, побачила бабусю – вона лежала на ліжку біля вікна. Дівчина підійшла ближче:

– Доброго дня, бабусю, це я – Катя, – сказала вона.

– Яка ти стала! Зовсім доросла, – посміхнулася Ганна Іванівна. – Як ти знайшла мене? Це, мабуть, Коля вам зателефонував?

– Так, учора. Мама не захотіла прийти, а я…

– Як добре, що ти прийшла, я так за тобою скучила.

Вони проговорили майже годину. Точніше, говорила Катя – вона розповідала, як жила ці вісім років.

– Бабуль, ти пробач мені, що я про тебе забула і не відвідувала.

– Нічого, ось зараз мене лікарі підремонтують, повернусь додому, і ти приїзди до мене, коли захочеш, – сказала Ганна Іванівна онучці.

Весь час, поки вона лежала в лікарні, Катя її відвідувала. Нарешті, прийшов той день, коли Микола приїхав, щоб забрати сусідку додому.

– Бабуся, ти дивися, акуратніше, – сказала на прощання Катя. – Я за чотири дні складу останній іспит і обов’язково до тебе приїду.

І приїхала. Ганна Іванівна спочатку пересувалась по будинку на милицях, потім потроху почала ходити з тростиною. Катя допомагала їй у городі, вони разом збирали ягоди та варили варення.

Валентина кілька разів дзвонила дочці – вона була дуже незадоволена тим, що Катя так багато часу проводить у селі.

– Лається мама? – спитала якось Ганна Іванівна онучку.

Косметичні засоби

– Та не особливо. Я, звичайно, її розумію – вона на тата дуже скривджена. Але мама даремно не дала нам спілкуватись – краще від цього нікому не стало, – відповіла Катя.

Вона пробула у бабусі до кінця липня. Виїхала, коли переконалася, що Ганна Іванівна зможе сама впоратися зі своїм невеликим господарством.

Тепер Катя часто дзвонила бабусі, а на канікули обов’язково приїжджала до неї бодай на кілька днів.

А Валентина бурчала на дочку:

– Що ти все до бабки їздиш? Тобі що там – медом намазано? Теж мені знайшла родичку!

– Мамо, бабуся мене любить, – відповіла Катя.

І ці чотири слова повинні були все пояснити матері. Бо там, де є любов, забуваються всі негаразди, а життя тече у своєму річищі, змиваючи сумні спогади, та образи.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки?”