“– Що це ти безсоромна робиш! Чоловік повернувся, а ти й ніс вернеш! Голодний, холодний, тремтить весь. Занедужав, температура в нього. Як можна хвору людину виганяти! – Я його не виганяла, просто не пустила. А пішов він сам і вже давно

“– Що це ти безсоромна робиш! Чоловік повернувся, а ти й ніс вернеш! Голодний, холодний, тремтить весь. Занедужав, температура в нього. Як можна хвору людину виганяти! – Я його не виганяла, просто не пустила. А пішов він сам і вже давно

Люба випадково дізналася, що чоловік просто кинув її. Кинув у всьому. Пішла по хліб, а там жінки шушукались. Побачивши її замовкли. Обговорювали її.

– А що відбувається? Не мені кістки перемиваєте?

– Ні, – трохи подумавши відповіла найжвавіша з них, – чоловікові твоєму.

– А що не так? У відрядженні він, гроші поїхав заробляти.

– Так бачили його в місті, з кралею однієї розмальованою. Професія в неї така… ну, ти зрозуміла. Мабуть, не влаштувала ти його в ліжку і взагалі.

– Брешете ви всі. Заздрите щастю нашому.

– Привезе тобі подаруночок від цієї дівки, тоді не так заговориш. Не працювати він поїхав, а гуляти.

Люба почервоніла з ніг до голови. Як міг її чоловік Діма так вчинити? Не міг! Чи міг? Люба, не купивши хліба, пішла додому.

В голові паморочилася, обличчя горіло. Все потемніло перед очима, як тільки вона зайшла до хати. Отямилася вона від чогось холодного.

– Слава богу. Я вже думала доведеться швидку викликати. Добре, що пішла за тобою. Кричала, але ти не чула. Ти як? От Галка, язик без кісток. Все виклала.

– А ти знала?

– Тільки зараз дізналася. Але це ще треба перевірити. Злі язики вони зайвого наговорити можуть. А Оленка де?

– У садочку. Звикає.

– І то правда, що це я. Піду, мені на роботу бігти треба.

‐ Дякую, Віка.

– За що? За воду в обличчя? Ти полеж. Я ввечері забіжу.

Люба лежати не стала, треба скоро йти за донькою. Вона в садок тільки ходити почала. Звикне, а Люба на роботу вийде.

Вона згадала, що для роботи треба було б одяг новий купити, після декрету розмір змінився. Хоч і зовсім трохи, але у вазі Люба додала.

А може, не треба? Вона вирішила подивитись і приміряти. Час ще був. Про чоловіка намагалася не думати, але думки самі в голові крутились. У шафі натрапила на коробку.

Там Дмитро та Люба завжди гроші зберігали подарункові. Мати Діми завжди готівку дарувала, сам із зарплати відкладав, Люба економила, накопичували на ремонт лазні, а то й на нову.

Коробка виявилася порожньою. Чому Люба одразу не перевірила? Та й навіщо? Довіряла, навіть не думала про це.

Тим паче чоловік поїхав із карткою, не буде ж у місті з готівкою ходити. Виявляється – буде. Не дзвонить уже цілий тиждень.

Люба сходила в садочок, швидко повернулася з донькою, бачити більше нікого не хотіла. Здавалося, що всі пальцем тицяють і сміються. Увечері прийшла свекруха.

– Навіщо відправила чоловіка? Міг і дома працювати, все тобі грошей мало.

– Він сам поїхав.

– Де він зараз? Хай би краще в селі за спідницями тягався, тут ніяких хвороб, а там місто.

– Ви про що?

– А ти не знаєш? Не ти в нього перша, не ти остання. Був чоловік, а тепер що? Синку мій, – заголосила свекруха. – Пропаде у місті. Збирайся та повертай його.

– Та нехай вас лизень злиже! Доньку перелякали. Нікуди я не поїду!

– Чоловік не потрібний?

– Такий не потрібний. Ідіть, Оленці спати час.

Люба намагалася триматися при доньці, а вночі дала волю сльозам. Але треба було жити. Дмитро не дзвонив, на дзвінки не відповідав.

Люба вже подумала про втрачений телефон, намагалася виправдати чоловіка, але це було погано. Все говорило про те, що її покинули.

Минуло три місяці. Свекруха приходила, відправляла Любу в місто за чоловіком. Їй також без сина жилося не солодко. На носі осінь, картоплю прибирати, та й вікна він обіцяв їй вставити.

Люба працювала, Оленка ходила в садок. Жили. Дмитро повернувся пізно ввечері, було вже темно, він постукав у двері. Люба навіть злякалася.

Його вона давно вже не чекала, встигла навіть на розлучення подати та на аліменти, тільки не встигли ще оформити все. Свекруха її лаяла, але не переконала.

Люба відчинила. Дмитро хотів зайти, але вона притримала двері та оглянула його з ніг до голови. Сумка, з якою він поїхав, стояла на ґанку.

– Повернувся? Жінки у місті не влаштували? Напевно, дорогі дуже. Вирішив повернутись до безплатної.

– А ти погарнішала, схудла. Стала, як раніше, тендітна дівчинка.

У світлі місяця Люба і справді була гарна.

– Зайдімо в будинок, замерзнеш. Вночі вже холодні. Та і я змерз, поки темряви чекав.

– А навіщо чекав? Соромно при сонці повертатися, тож місяць теж світить.

– Гарна ти, зухвала стала. Ще більше мені подобається. Наче тільки познайомилися з тобою. Це тебе стрес так змінив, все на краще.

– Стрес? Який ще стрес? Це я від радості схудла. Навіщо мені таке щастя, яке бігає по всьому селі. А тепер і села мало, міських подавай. Іди ти до мами! Речі твої зібрані, завтра прийдеш. Не хочу турбувати доньку, спить вона.

Люба зачинила двері. Її трясло скоріше від холоду, ніж від появи чоловіка. Вона ввімкнула чайник, але не встигла заварити каву, як у двері знову постукали.

– Що це ти безсоромна робиш! Чоловік повернувся, а ти й ніс вернеш. Голодний, холодний, тремтить весь. Занедужав, температура в нього. Як можна хвору людину виганяти!

– Я його не виганяла, просто не пустила. А пішов він сам і вже давно.

– Не так давно. Лежить, трясеться весь.

– Тим паче. Нема чого йому робити поряд з дитиною. Нахапав зарази у місті.

– Він гроші заробляв!

– Де ж вони?

– Пусти назад його, і будуть тобі гроші.

– Та він мені задарма не потрібен, і з грошима не потрібний. Думаєте, він грошей заробив? Це навряд.

– Приходь завтра картоплю копатимемо. Якщо чоловік хворіє, то ти допоможеш.

– Я сама садила, сама копала, а за нього – не працюватиму. Нам картопля не потрібна, своя є. Урожай добрий.

– Ох і єхидна ти стала. Не можна баб одних залишати, нахабніють.

– Радійте, що син повернувся до вас. Дивишся і невістка скоро нова буде.

– Тьху на тебе. Однієї тебе вистачить.

– А це час покаже.

Люба знову ввімкнула чайник, тепер уже ніхто не завадить випити кави. Кава на ніч для когось до безсоння, а ось їй навпаки подобається. На сон впливає.

Заснула Люба швидко, наче полегшення відчула. Чоловік, хоч майже й колишній, повернувся, значить, скоро буде розлучення, аліменти.

Вона вже не шкодувала про втрату чоловіка і про свій статус – кинутої. Яка вона кинута? Це вона його покинула, не пустила назад. Нагулявся? Це навряд.

Розлучення Дмитро не хотів. Любу він любив, а що зробиш, якщо він мужик. На інших тепер не дивитись? А коли мова зайшла про аліменти, то й зовсім знітився.

Гроші самому потрібні. Мати вимагає ще, й з їдою вже в неї не дуже. Зисків немає. А Люба готувала – пальчики оближеш. Начебто й продукти ті самі, а в матері, все прісне якесь.

Подарунки для мами

У будинок Люба колишнього чоловіка не пускала, з донькою він спілкувався рідко, не встигав.

– Люба, забери сьогодні й мою з саду, нехай годинку в тебе пограють. Мати захворіла, ми швиденько з’їздимо, – попросила Віка.

Дівчатка грали, Віка затрималася і повернулася за дві години.

– Вибач. Довелося лікаря чекати.

– Як мама?

– Вже краще, але їй треба лежати ще тиждень. Температуру збили.

– От і добре. Нехай одужує. Якщо ще треба, то я посиджу з твоєю. Дівчатка добре грають.

– Дякую, завтра я встигну, а потім видно буде. Ти чула новини? Про Галку.

– Ні. Тільки зла вона якась ходить. Зі мною навіть не привіталася.

– Так колишній твій її додому привів до матері, там крик стояв на всю вулицю. Мати Дімки вигнала її. Кричала, що краще за Любку, тобто тебе, немає.

– А Дімці веліла повертатися до тебе. В нас вікна навпроти, все чути було. Тож чекай на гостей. Побігла я, бо мій там зачекався вже.

– Не прийде він. Я йому ясно сказала, що більше між нами нічого не буде.

Дмитро не прийшов, зате колишня свекруха завітала. Люба на вмовляння не піддавалася, тільки сміялася.

– Я ж не на його прохання прийшла, а сама. Найкращої дружини йому не знайти. Погуляв мужик, тепер одумався.

– Одумався після Галки? Буде Машка та Дашка, Валька та Юлька. Хто ще у нас є?

– Подумаєш. Мій чоловік теж довго гуляв, але ж я не пішла від нього.

– Так і я не йшла, просто більше не пущу його. Ситуація інша. Дім мій.

– Інша. Батько повинен жити зі своєю дитиною. Хоч і твоя хата, але нехай мій син повернеться до тебе. Він же через тебе по бабах бігає. А ти живеш сама, навіть батьків немає.

– Мене це вже не хвилює. Нехай бігає. Я його після всіх підбирати не буду. Батьків немає, але це вже не ваша справа.

– Ну і сиди одна. Покинута.

– Я покинута, а хто тоді ваш синок?

Люба жила сама, виховувала дочку. Дмитро гуляв, поки його не покарали мужики із сусіднього села. Він дістався і туди. Хто винний? Люба! Саме так їй сказала колишня свекруха. А що ще чекати. Вона буде винна завжди.

Через три роки Люба вийшла заміж. Будинок батьків продавати було шкода, але жити майже поряд, з колишнім – було вже неможливо. Свекруха колишня заважала.

Люба щаслива з новим чоловіком, який прийняв її з дитиною, та замінив дівчинці батька. Вони придбали новий спільний будинок, якомога далі від цієї богодільні. Попереду на них чекало нове життя зі своїми радощами та випробуваннями, але вже без недолугих “родичів”…

Дякую, шановні читачі, за ваші вподобайки та коментарі! Читайте з задоволенням.”