“– Колишня дружина мого чоловіка прийшла в лікарню з квітами та подарунком, щоб привітати мене з появою сина. Сказати, що я була збентежена, – це нічого не сказати…

“– Колишня дружина мого чоловіка прийшла в лікарню з квітами та подарунком, щоб привітати мене з появою сина. Сказати, що я була збентежена, – це нічого не сказати…

Марина лежала в лікарні й не могла натішитися на малюка, який солодко сопів поруч. Два дні тому на світ з’явився довгоочікуваний син Діма, їхня спільна із чоловіком Сергієм дитина.

Марина вже мала чотирнадцятирічного сина від першого шлюбу, але цей малюк був особливим.

Сергій просто світився від щастя – у тридцять п’ять років він уперше став батьком. З першою дружиною Ольгою вони прожили вісім років, але дітей так і не було.

Розлучилися тихо, без скандалів, просто зрозуміли, що далі разом жити неможливо.

– Який красень вийшов, – говорив чоловік телефоном, уперше побачивши свою дитину на фотографії. – Ніс твій, а очі – мої.

Марина посміхалася. Після розлучення Сергія минуло три роки, перш ніж вони познайомились. Про його першу дружину жінка знала небагато – працює бухгалтером, живе одна, дітей так і не має.

Марина повільно ходила по палаті, розминаючи м’язи, що заклякли, коли увійшла молода медсестра:

– Кондратьєва? До вас прийшли. Можете вийти до головного входу?

– Хто прийшов? Чоловік на роботі.

– Не знаю, жінка якась. Подруга, мабуть.

Марина здивовано пішла до входу у відділення. За скляними дверима стояла струнка жінка у темному костюмі з букетом білих хризантем та подарунковою коробкою із золотавим бантом.

Жінка спочатку не зрозуміла, хто це, а потім впізнала, й застигла від подиву.

Ольга. Колишня дружина Сергія.

Жінки ніколи не спілкувалися, хоча кілька разів випадково стикалися в торговому центрі. Марина знала її в обличчя по фотографіях, які Сергій не прибрав з телефону одразу після розлучення.

– Здрастуйте, Марино, – тихо сказала Ольга, підходячи ближче. – Вибачте, що так несподівано.

– Здрастуйте, – розгублено відповіла новоспечена матуся. – А як ви довідалися, що я тут?

– Це не важливо. Я знаю, що у вас із Сергієм з’явився син.

Очі Ольги були червоними, наче вона плакала. У руках вона нервово стискала подарункову коробку.

– Вітаю вас із появою малюка, – продовжила жінка тремтячим голосом. – Бажаю здоров’я йому і вам.

Марина стояла в халаті та капцях і почувала себе вкрай ніяково. Навіщо прийшла колишня дружина її чоловіка? Що їй потрібно?

– Дякую, – невпевнено подякувала вона.

– Це вам, – Ольга простягла коробку. – Я зробила своїми руками.

Марина машинально взяла подарунок. Коробка була легкою, але відчувалося, що всередині щось лежить.

– Навіщо ви це робите? – просто запитала Марина.

Ольга витерла сльози рукою:

– Не знаю. Просто захотілося. Напевно, безглуздо вийшло.

– Щиро кажучи, це досить дивно.

– Розумію, – кивнула колишня Сергієва. – Але я вісім років мріяла про дитину. Мріяла потримати на руках, купити візок, вибрати ім’я. А тепер ви подарували йому сина.

У голосі жінки було чути біль і якусь безвихідь. Марина відчула ніяковість – вона отримала те, про що інша жінка мріяла роками.

– Ольго, це не моя провина, що у вас із Сергієм не вийшло, – обережно сказала вона.

– Знаю. Я нікого не звинувачую. Просто хотіла побажати щастя і подарувати те, що зв’язала колись, сподіваючись одягти на свою дитину.

Ольга обернулася і пішла до виходу. Біля самих дверей зупинилася:

– Бережіть їх. І малюка, і Сергія. Він хороша людина.

Після цих слів вона швидко пішла, залишивши Марину стояти з букетом та коробкою в руках.

Марина повернулася в палату в повному замішанні. Сусідка по палаті відразу помітила її розгублений вигляд:

– Що трапилося? Хто приходив?

– Колишня дружина мого чоловіка, – відповіла Марина.

– Що? Навіщо?

– Подарунок принесла.

Марина взяла коробку та обережно розв’язала бант. Усередині лежав крихітний в’язаний комплект – кофточка, штанці, шапочка та пінетки.

Все виконано ідеально, з любов’ю до найдрібніших деталей. Блакитний колір, ніжні візерунки, маленькі ґудзики у вигляді зайчиків.

– Гарно, – сказала сусідка. – Але навіщо вона це зробила?

Марина тільки знизала плечима здивовано.

Увечері жінка розповіла про подію чоловікові телефоном.

– Оля завжди була дивною. Після розлучення я думав, що вона заспокоїться, нове життя почне.

– А вона не почала?

– Не знаю. Ми не спілкуємось уже три роки.

Марина взяла в руки крихітну кофтинку. Петельки були рівними, візерунок складним – на таку роботу, напевно, знадобилися тижні. Жінка уявила, як Ольга сиділа вечорами та в’язала цей костюм, мріючи про дитину.

– Може, не варто цей костюм синові вдягати? – Невпевнено запропонував Сергій.

– Чому?

– Ну, енергетика таки. Вона в’язала це у сльозах, мабуть.

Марина замислилась. Дійсно, приємного мало в тому, щоб одягати дитину у речі, пов’язані з такими почуттями.

– А з іншого боку, – продовжив чоловік, – викидати шкода.

Сусідка по палаті Світлана, підслухавши розмову, не втрималася від коментаря:

– Я б точно не стала вдягати! Мало що вона там наворожила, поки в’язала. Ревнощі, заздрість – це все в ниточки вбирається.

– Не кажіть дурниці, – відмахнулась Марина. – Костюм, як костюм.

Але сумніви вже закралися у душу. А що, якщо сусідка Світлана має рацію? Що, якщо Ольга справді вкладала у кожну петельку свій біль та образу?

Наступного дня Марину виписали. Вдома вона прибрала в’язаний костюм у шафу, так і не наважившись надіти його на сина. Щось усередині протестувало проти цієї ідеї.

За тиждень зателефонувала подруга Таня:

– Як справи з малюком? Все гаразд?

– У принципі так, але дивна історія трапилася зі мною в лікарні.

Марина розповіла про візит Ольги. Подруга вислухала і свиснула:

– Треба ж! А ти костюм одягала?

– Ні. Якось не наважуюсь.

– Правильно робиш. Знаєш, що мені моя бабуся казала? Речі пам’ятають емоції того, хто їх робив.

– Таня, ти ж освічена жінка! Не можеш у такі забобони вірити.

– Може, й забобони. Але навіщо ризикувати?

Після розмови Марина ще раз подивилась на костюм. Гарний, якісний, зроблений із майстерністю. Але щоразу, коли вона брала його в руки, ставало якось моторошно.

– Сергію, а що, як віддати костюм у дитячий будинок? – Запропонувала вона чоловікові.

– Можна й віддати, – погодився він.

Марина склала костюм назад у коробку, але віддати все-таки не наважилася. Занадто багато праці було вкладено. Натомість вона сховала подарунок Ольги у дальній кут шафи.

Малюк ріс, і поступово дивний візит колишньої дружини забувся. Але за три місяці Сергій прийшов додому похмурий.

– Що трапилося? – занепокоїлась Марина.

– Зустрів сьогодні сестру колишньої. Розповіла, що Ольга у лікарні лежить.

– Що з нею?

– Депресія якась затяжна. Після нашого розлучення вона до психолога ходила, потім начебто краще стало. А тут знову загострення.

Марина відчула укол совісті. Можливо, візит до лікарні став останньою краплею для психіки нещасної жінки?

– А може, це через те, що вона до мене приходила? – Обережно припустила вона.

– Не знаю, – зітхнув Сергій. – Сестра каже, що Ольга дуже переймається тим, що дітей у неї ніколи не буде.

Тепер візит Ольги в лікарню набув зовсім іншого змісту. Мабуть, жінка прийшла попрощатися зі своєю мрією про материнство, подарувавши костюм, який зв’язала з надією на диво.

Увечері Марина дістала з шафи коробку із в’язаним костюмом. Тепер вона розуміла, з якими почуттями його було зроблено. Кожна петелька – це сльози та надія жінки, яка ніколи не стане матір’ю.

Жіночі прикраси

– Знаєш що, – сказала вона чоловікові, – може, все-таки одягнемо костюм на Діму хоча б раз? Для фотографії.

– Навіщо?

– Щоб не зникла праця людини.

Сергій кивнув. Наступного дня Марина одягла сина у костюм Ольги та зробила кілька знімків. Маля виглядало в ньому чарівно – блакитний колір так підкреслював його очі.

Але коли вона почала роздягати сина, він раптом заплакав – голосно, надривно, ніби йому було боляче. Марина швидко зняла костюм, і плач відразу припинився.

– Збіг, – сказала вона собі, але мурашки побігли по шкірі.

З того часу костюм знову лежав у шафі. А через місяць Сергій дізнався, що Ольга потрапила до психіатричної клініки із серйозним розладом.

Її мрія про дитину перетворилася на нав’язливу ідею, яка зруйнувала залишки психічного здоров’я.

Марина зрозуміла, що подарунок був не виявом доброти, а останнім криком душі жінки, яка так і не змогла змиритись із втратою.

І тепер цей крик назавжди залишився в кожній петельці костюма, який вона так і не наважилася більше дістати з коробки. Як кажуть, від гріха подалі…

А ви вірите в забобони? Як би вчинили з костюмом? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.”