“– Класна у вас чесність, Галино Миколаївно!

“– Класна у вас чесність, Галино Миколаївно! Тобто, наші діти минулого року смажилися на городі, потім весь рік ми на вас гарували, щоб вашу дачу до ладу привести, а тепер діти Насті насолоджуватимуться зручностями, поки наші сидять удома? Дуже ви у нас чесна! – не витримала Ольга

– Так, я казала, що це для дітей, але ж я не сказала, що тільки для ваших! Чи ви думаєте, що в мене немає інших онуків? Спочатку ваші діти відпочивали, тепер Насті, все ж чесно!

– Класна у вас чесність, Галино Миколаївно. Тобто наші минулого року смажилися на городі, потім весь рік ми на вас гарували, щоб вашу дачу до ладу привести, а тепер діти Насті насолоджуватимуться зручностями, поки наші сидять удома? Дуже ви у нас чесна! – не витримала Ольга.

– Ну, привезете своїх наступного року. Дача ж нікуди не подінеться. Ми ж взагалі одна сім’я! Десь ви допомагаєте, десь Настя. Зрештою, це моя дача, розпоряджаюсь нею, як хочу!

– Ага! Пісочок в пісочницю Настя підвезла за весь цей час. Ну прямо, неоціненний внесок, – виразила невістка.

– Галино Миколаївно, чесно – це коли однаково і порівну. Може, візьмете на місяць одних, потім інших?

– Ти що! Я за ці два місяці впаду. У мене не той вік, щоб з таким натовпом упоратися, – заперечила свекруха.

– А як по два тижні?

– Я не можу. Я вже Насті пообіцяла. У них із Валерою відпустка у липні, вони хочуть відпочити без дітей. Тож ніяк не вийде.

– Привозьте наступної середи, до п’ятниці. Кілька днів я з ними із задоволенням проведу, а більше… Важко вже мені.

Ольга шумно видихнула. Кілька днів… Враховуючи, скільки вони вбухали в цю дачу – це ні про що! Майже подачка, особливо з урахуванням обставин.

– Гаразд. Я вас зрозуміла. До побачення, – сказала вона і поклала слухавку.

Жінка схопилася за голову. І що тепер робити? Весь цей рік діти жили з надією, що нарешті поїдуть до бабусі на дачу, пограють на новому дитячому майданчику, поплескаються в басейні, а тепер… тепер все це дістанеться іншим.

…А починалося ж все мило і безневинно. Минулого літа Ігор поїхав до матері, а Ольга – разом із ним. Востаннє вона була на цій дачі років десять тому, коли свекор був ще живий. Власне, за цей час майже нічого не змінилося…

Тут і раніше не було зручностей, а тепер дача ще більше нагадувала занедбаний сарай. Скрипучі вікна, старий туалет на вулиці, зарості до пояса… Дах покосився. З дерев звисали сухі гілки.

Усередині – не краще. Меблі ще радянської епохи, вицвілі шпалери, місцями просіла підлога. Пахло затхлістю та пліснявою.

– Ой, стільки тут справ, стільки справ… – хитала головою свекруха. – Ну, синку, почни бодай із трави та гілок. Я покажу, де підпиляти.

Поки Ігор порався зовні, Галина Миколаївна заварила чай для себе та невістки. Спочатку вони обговорювали сьогодення: оцінки у школі, роботу, здоров’я. А потім…

– Із задоволенням узяла б сюди онуків, але що їм тут робити? – раптом сказала свекруха й гірко зітхнула. – Хіба що жаб біля струмка ловити та на городі колупатися. Тут же ні зручностей, ні розваг.

Ольга окинула поглядом кухню. Їй раптом згадалося, як вона проводила літо у своєї бабусі, у селі. Для неї тоді навіть годування курей було невеликою пригодою.

Вона із задоволенням шукала черв’яків для діда, коли він йшов на рибалку, і плела вінки з квіток, на які бабуся чомусь бурчала.

– Ну скрізь ці в’юнки! Спасу від них немає! – лаялася вона.

Ольга ж не розуміла, чому бабуся обурюється. Красиві квіти.

Тоді в Ольги майже щодня були якісь відкриття. Вона раділа, якщо вдавалося побачити незвичайного метелика.

Плакала, коли впіймана нею муха виявилася бджолою і боляче вжалила. І саме ті літні канікули, які вона проводила у бабусі, їй запам’яталися найбільше.

Звичайно, вона б хотіла, щоб її діти теж мали такі теплі спогади.

– Слухайте, може, колективно візьмемося та приведемо це місце до ладу? – Запропонувала Ольга. – Не відразу, звичайно, потихеньку.

– Ось! Саме це я й хотіла запропонувати, – зраділа Галина Миколаївна. – Чим витрачатися на будь-які Туреччини, краще вкластися у своє.

– Мені все одно, мені й так нормально. А ось вашим діткам відпочинок буде. Моря у нас у місті немає, зате хоча б тут в озері викупаються. Буду їх щороку до себе брати.

Так і вчинили. Вже до кінця літа на дачі з’явилися нові вікна. Чоловік відремонтував паркан, Ольга підшукала меблі для дитячої.

Уживані, але в непоганому стані. Серпень діти провели у Галини Миколаївни та повернулися під великим враженням.

– Мамо, а ти ще відпустиш нас до бабусі Галі? У неї так чудово! Ми збирали равликів, ловили коників, навіть мишку бачили! І богомола! – захоплювався молодший син.

– Звісно, відпущу, – посміхнулася Ольга. – Ми допоможемо бабусі, і наступного року там буде ще краще.

Галина Миколаївна теж слухала це, посміхалася та кивала.

Власне, весь рік пройшов у витратах та очікуваннях. До будиночка підвели воду, зробили санвузол, провели косметичний ремонт самотужки. Як змогли.

Купили кондиціонер, щоб можна було врятуватися від спеки. На подвір’ї з’явилися альтанка, пісочниця, басейн.

Ну, може не стаціонарний, а на каркасі, але діти були раді й такому. Вони постійно питали, коли нарешті зможуть поїхати до бабусі, щоб усе це випробувати.

– Які ви в мене молодці! – раділа Галина Миколаївна. — От тепер у дітлахів буде рай.

Тоді Ользі здавалося, що вони роблять спільну справу. Що для цього й існує сім’я: щоб допомагати, об’єднуватись, радіти разом.

Зовиця тим часом палець об палець не вдарила. На святах та посиденьках Настя з цікавістю слухала про те, як йдуть дачні справи, та скромно мовчала. Вона вплуталася лише один раз, коли потрібний був пісок.

Все це далося Ользі та Ігореві великою працею. Вони відмовилися від відпустки, думаючи, що вкладаються у майбутнє для дітей. І що вони здобули? «Приходьте наступного року».

Ольга не могла знайти собі місця від образи й за себе, і за дітей. Вона зателефонувала матері, щоб хоч трохи заспокоїтись.

– Ну, ситуація, звісно, неоднозначна… – сказала їй мати, коли вислухала. – Але Галя погано вчинила. Формально до неї не причепишся, але мізки вона вам запудрила. А ти повірила…

– Та ми всі повірили! Ігор туди мотався через день. Дрібні постійно у мене про цю дачу запитують. А що я їм скажу? – журилася Ольга. – З одного боку, ми самі вплуталися в це, самі повірили та підставилися. З іншого…

– З іншого – вона дуже гарно повісила вам локшину на вуха, – підсумувала мати. – Адже могла одразу попередити, що цього року Сашка та Петю не прийме.

– Так! Але тепер проблема в іншому… А що робити? На відпочинок ми до ладу не назбирали, а вдома їм буде нудно.

– Ну, є багато інших варіантів. Оренда будиночка, наприклад. Не найдешевше задоволення, але враховуючи, скільки ви вклали… Все ж дешевше від моря.

– А хто ж із дітьми сидітиме? Ми ж працюємо, а вони ще малі, щоб у незнайомому місці їх одних залишати.

– А давайте я, – запропонувала мати. – Мені й самій буде корисно на свіжому повітрі побути. І вам буде спокійніше.

Спочатку Ольга поставилася до цієї витівки насторожено. Але вже за тиждень вони знайшли невеликий будиночок на околиці міста.

Маленький, але затишний, з яблуневим садом у дворі та дерев’яними стінами, що ще пахнуть смолою. На веранді стояв старенький стіл, на подвір’ї був мангал.

Залишився останній штрих. Разом із чоловіком вони поїхали за басейном та гойдалками. До Галини Миколаївни.

– Отак, значить? – заголосила вона, спостерігаючи за тим, як Ігор розбирає всю красу, яку вони звели. – Значить, цього року я ваших дітей прийняти не змогла, то ви й дітей Насті радості позбавите?!

Ольга схрестила руки на грудях. Напевно, хтось інший на її місці стерпів би, вирішив би почекати рік, або просто плюнув би на той басейн, але не вона.

– Я цю радість купувала насамперед для своїх дітей. А Настя нехай купує радість для своїх дітей сама.

Галина набрала повітря в легені, вже хотіла щось відповісти, але, мабуть, не знайшла слів. Тільки відвернулась, як від чужих.

Наступний місяць пролетів непомітно. Ольга та чоловік регулярно приїжджали до тещі та дітей на вихідні.

Вони смажили шашлик, влаштовували пікніки, слухали розповіді дітей про те, як вони ходили в ліс по ягоди. Сини радісно хлюпалися в басейні та каталися на гойдалці. Засинали рано, втомлені та щасливі.

Ольга, сидячи з матір’ю та чоловіком на веранді, ловила себе на думці про те, що в цьому скромному будиночку набагато затишніше, ніж на відремонтованій дачі свекрухи. Мабуть, тому, що тут не було почуття, що тебе використовують. Тут були суто родинні відносини.

Оренда в результаті виявилася набагато дешевшою від тих вкладень, що вони зробили за рік. Ольга вже не розуміла, навіщо вони так довірилися Галині Миколаївні, якщо альтернатива була під носом.

– Тут було навіть краще, ніж у бабусі минулого року! – хором заявили дітлахи, коли батьки забирали їх додому.

Ольга мимоволі посміхнулася. Ну, тепер дітям точно буде що написати у творах про те, як вони провели літо.

– Нехай тепер сама з Настею вкладається, – сказала Ольга вже в дорозі. – А ми якось самі. Оце буде чесно.

Ольга дивилася на те, що трапилося, як на життєвий досвід. Вона, як і раніше, була готова на все для своїх дітей. Але тепер уже без сліпої віри у чужі обіцянки…

Як вам вчинок бабусі? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.”