“– Ви ж кріп від петрушки відрізняєте лише з етикеток у крамниці! Та й ягоди тільки у варенні бачили! – Бурчала ображена сусідка

“– Ви ж кріп від петрушки відрізняєте лише з етикеток у крамниці! Та й ягоди тільки у варенні бачили! – Бурчала ображена сусідка

Валентина із Василем приїхали на дачу. Купили вони її восени, а тепер вирішили привести все до ладу. Будинок був гарний, хоч взимку живи, а ось з ділянкою та з рештою – справ було чимало.

Старий сад треба було приводити в божеський вигляд. Нову лазню вже замовили, за тиждень привезуть і встановлять, треба лише місце вибрати.

Заодно і навіс поруч із лазнею для білизни, дровник, альтанку. Діти обіцяли приїхати, допоможуть у всьому.

– Добре тут, тихо, можна цілий рік жити. Ми ж тепер пенсіонери.

– Я льох у будинку оглянув, там тільки двері поміняти.

– А я веранду задню оглянула. Пам’ятаєш, ми про альтанку говорили? Ні до чого вона. На веранді великий круглий стіл, старовинні стільці.

– Їх тільки привести до нормального вигляду, ще сто років прослужать. І вид звідти на садок. Чай питимемо і милуватимемося. Там теж треба двері змінити, таке почуття, що хтось був у хаті взимку чи нещодавно.

– Так. Двері насамперед. Все тут зробимо на задньому дворі. І з вулиці не надто видно, і краса. А перед будинком будуть галявина та квіти.

– Квіти вже є, багаторічні сходять, треба лише зрозуміти, де і що. Може, доведеться щось і пересадити. Але цього літа залишимо так.

За тиждень привезли лазню, приїхали діти. Почалося облаштування ділянки. Сусідка приходила знайомитись, її онуки постійно крутилися біля будинку.

– А у вас є онуки?

– Є, приїжджатимуть.

– А навіщо ви такий паркан великий ставите? Ми із сусідами взагалі без огорож обходилися.

– Без огорож? А що тоді тут було? Ми щойно її демонтували. Паркан був, просто впав. Вам було байдуже, а нам важливий порядок. І не турбуйтеся, зайві метри ми у вас не відчепили. Паркан стоїть точно по межі ділянки.

– А хвіртки не буде? У нас тут завжди прохід був.

– Ви маєте на увазі десь тут, між нами? Ні, це не передбачено. Вхід лише з вулиці.

– А як же діти бігатимуть, ваші, наші? Я дивлюся, ви і яблуні вирубали, а діти дуже любили по них повзати.

– Не вирубали, а провели обрізання та чищення. І нові посадили. А ваші діти нехай повзають по вашими яблунями.

– Нове, все у вас нове. А навіщо кущі вздовж нашого паркану?

– Кущі вздовж Нашого паркану для краси!

Сусідка йшла, але приходила знову, з новими питаннями. Її онуки так і бігали на ділянці Валентини та Василя, доки не поставили нові ворота.

– Ви тут ґрунтовно влаштувалися, – знову сказала сусідка. – Взимку тут жити будете?

– Час покаже.

– А чого ви ворота зачинили? У вас тут перед будинком діти м’яч ганяли завжди, зручно, рівно. На дорозі машини, а тут безпечно.

– У мене все грядками зайнято, не те що у вас. Ви ж кріп від петрушки відрізняєте лише по етикетках у крамниці. Та і ягоди тільки у варенні бачили. Зі мною дружити треба.

– Ворота зачинили від чужих очей, і щоб ваші онуки тут не господарювали. Два дні тому вони випустили наших несучок, жодної з них ми так і не знайшли.

– У вас і кури є? Значить, ви жити тут зібралися?

– Ми вже живемо.

Наприкінці серпня відзначали день народження Василя. Діти приїхали, онуки. Уся сім’я зібралася. Чоловіки смажили м’ясо, жінки робили салати та накривали стіл на веранді.

– А ось і ми. Прийшли привітати по-сусідськи, так би мовити. Ми завжди так раніше, без запрошення. Ми ж сусіди. Діти вже зранку все знають.

– Ви готуєтеся, гості приїхали, значить свято. Посидимо. І дітям разом веселіше буде. І взагалі, нам давно настав час подружитися.

– То ми начебто вас не запрошували. У нас тільки сім’я збирається, свято сімейне. Відносини у нас із вами сусідські, а не родинні.

– Ну, це може колись і станеться. Діти підростуть. Може й поріднимось, – весело відповіла сусідка.

Щоб їй не говорили, вона все переінакшувала і не йшла. Її онуки вже лізли скрізь. Встигли потрясти яблуні та груші, залізли на дах лазні, добре, що не впали.

Потім їх привабили камені, викладені навколо будівель. Хтось із них почав кидати їх у надувний басейн. Помітили це не одразу. Діти кинулися з радісним криком від басейну, коли звідти ринула вода.

– Подумаєш. Вже осінь скоро, басейн настав час прибирати, – сказала сусідка. – Повеселилися дітки.

– Вам час додому!

– То ми ще й не посиділи, діти голодні. Набігалися, апетит прокинувся. Ану всі за стіл!

Свято було зіпсоване. Але попереду був інший. За тиждень діти приїхали знову. Відзначали вже день народження родини Валентини та Василя. Тридцять п’ять років спільного життя.

Хтось здогадався одразу зачинити ворота. Як потім з’ясувалося, це був наймолодший, їхній семирічний онук.

Було чути, як хтось стукає у ворота. Вся сім’я вдавала, що нічого не відбувається. Пахло шашликом та свіжістю. Стало прохолодно.

– Коли вас у місті чекати?

– А ми подумаємо. Попереду осінь, поживемо, а потім буде видно. Ще яблука зібрати треба. Урожай цього року чудовий. Нам тут сподобалося все, окрім сусідки, але вона нам не перешкода. Нас навчили позбавлятися її.

Усі дружно засміялися.

Гості роз’їхалися, а Валентина та Василь залишилися. Попереду у них осінь, потім зима… Вони спробують. А якщо не вийде, то завжди можна повернутися у свою міську квартиру.

А ось сусідка поїхала. Виявилося, що їй з онуками час до школи. Дочка не справляється, а бабуся допомагатиме.Василь на Валентина тільки полегшено зітхнули. Дав же Бог таких недолугих сусідів…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”