– Мамо, до нас дядько прийшов, – семирічна Ліза визирнула на кухню. Очі в неї були круглі, наче вона сказала щось дуже важливе.
– Який ще дядько? – Світлана витерла руки об рушник і вже наступної секунди вийшла до передпокою.
На порозі стояв худорлявий чоловік років п’ятдесяти – потерта куртка, стомлений погляд. Обличчя здалося дивно знайомим, хоча Світла ніяк не могла згадати, де його бачила.
– Здрастуй, Світлано, – сказав він ледве чутно. – Я твій батько.
Світлана ніби скам’яніла. Серце закалатало так швидко і голосно, наче зараз воно вистрибне назовні. Ліза з цікавістю розглядала дорослих.
– Лізо, йди до себе, роби уроки, – тихо, майже не дихаючи, промовила Світлана. Очей з чоловіка не зводила.
– Але мамо…
– Марш!
Дівчинка надула губи й зникла у своїй кімнаті, грюкнувши дверима так, що посуд у серванті ледь не задеренчав.
– Можна увійти? – спитав чоловік.
– Ні, – відрізала Світлана. – Чого з’явився? Мені тридцять два роки, і я ніколи не мала батька. Пізно, не знаходиш?
– Я розумію, що ти думаєш про мене… Але, будь ласка, вислухай. Дай пояснити.
– Пояснити?! – у її голосі відчувався застиглий біль. – Що ти хочеш пояснити? Як залишив дружину в цікавому положенні?
– Як мама працювала на трьох роботах, щоб поставити мене на ноги? Як вона згасала від невиліковної хвороби, а тебе не було поряд?
Подарункові сертифікати
Грудка підкочувала до горла, як важкий камінь. Мами не стало два роки тому… і все було так, ніби вчора.
– Я не кидав вас, – ледь чутно сказав батько. – Мене заарештували. Десять років… Коли вийшов, ти була дорослою, заміжньою. Я… не хотів вриватися у твоє життя.
– Брешеш, – Світлана майже виплюнула ці слова. – Мама б мені сказала.
– Вона вважала, що так буде краще… Вона хотіла сама розповісти тобі, коли станеш старшою, але… мабуть, не знайшла потрібних слів.
Світлана замовкла. У дитинстві вона сотню разів питала маму про батька, та тільки повторювала:
– Його немає, й не буде. Забудь.
– У мене є документи, – тихо пробурмотів чоловік. – З колонії… Можу показати довідку…
– Не треба, – Світлана похитала головою. – Ну, скажімо, ти не брешеш. І що ж далі? Думаєш, я обійму тебе і зватиму татом? Ти мені не потрібний. Надто пізно.
– Я розумію… Просто тепер я маю онуку, – його голос здригнувся, – Лізу. Я хочу її ближче впізнати. Хочу бути дідусем.
– Ні! – категорично випалила Світлана. – Нізащо. Вона ніколи про тебе не дізнається.
– Світлано…
– Іди! І не повертайся.
Вона зачинила двері – і, притулившись до них спиною, завмерла, не рухаючись – чекала, поки на сходах стихнуть кроки.
Того вечора сон до Свєти не приходив. Ігор – чоловік – був на нічній зміні: вдома тільки вони з Лізою. Дівчинка вже спала, а Світлана сиділа на кухні, стискаючи в долонях кухоль холодного чаю.
Згадувала своє дитинство. Батька ніколи не було. Заздрила однокласникам, яких татусі забирали зі школи.
Вигадувала про свого, мовляв, він моряк, або, навіть, льотчик, може, мандрівник. Як соромилася зборів, куди мама завжди приходила сама.
Мама працювала невпинно: вранці – у шкільній їдальні, вдень – прибиральницею в офісі, вечорами – швачкою. Світлана часто залишалася вдома одна, але мама завжди твердила одне:
– Ми впораємося самі. Нам ніхто не потрібний.
І впоралися. Світлана закінчила інститут, вийшла заміж, має дочку. Сім’я, робота, квартира… Навіщо тепер батько, який з’явився раптом – нізвідки?
А якщо він справді був за ґратами? Якщо мама все життя приховувала цю… правду?
…У голові роїлися питання – і жодної простої відповіді.
Наступного дня була неділя. Світлана нервувала – як все пройде? Подзвонила Миколі:
– Прийдеш о п’ятій, домовилися?
– Звичайно, дякую… — голос помітно тремтів у телефоні, наче хлопчисько перед першим побаченням.
До п’ятої вечора стіл був накритий. Світлана нарізала салат, крадькома дивилася на дочку: Ліза хвилювалася не менше. Сиділа на краю дивана, переглядала свої малюнки – мабуть, вибирала, який показати дідусеві.
Дзвінок!
Спокійно, дихай… Світла відчинила двері – на порозі стояв Микола. З букетом польових квітів та величезною коробкою шоколадних цукерок.
– Доброго дня, Лізо, – м’яко сказав він, намагаючись усміхнутися, попри явне хвилювання.
Ліза дивилася довго, уважно. Потім підійшла, взяла квіти й дуже серйозно запитала:
– А що ти любиш більше – збирати гриби, чи дивитися фільми?
Микола розгубився, розсміявся – вперше за весь вечір його збентеження пішло кудись геть.
– А ти знаєш… Я люблю дивитися фільми про те, як збирають гриби! Даси мені такий колись намалювати?
Ліза засміялася. Світлана відчула, що крига рушила.
Вони сіли за стіл – вечеря пройшла напрочуд легко. Микола розповів кілька історій зі своєї роботи. Нічого чудесного – як помирив двох сусідок у комуналці, та як кота врятував із підвалу. Ліза слухала уважно, навіть видихнула “нічого собі!” про кота.
А потім все пішло своєю чергою.
Пізніше, коли вдома стихало і наставав вечір, Світлана ще довго думала про те, як сильно може змінюватися життя за якихось кілька днів.
Буває, все життя носиш усередині порожнечу, а потім… Хтось приходить із коробкою цукерок та букетом польових квітів. І все виявляється іншим.
– Дідусю Колю, а чому ти раніше не приходив? – Раптом випалила Ліза, дивлячись прямо в очі.
У цей момент повітря в кімнаті стало густішим. Микола трохи опустив плечі, подивився на Світлану – пару секунд, в саме серце.
– Я… жив дуже далеко, онученько. Не міг, – голос зривався, але він тримався.
– А тепер ти переїхав?
– Так, тепер поряд, – трохи посміхнувся. – Якщо ти не проти, я приходитиму частіше.
Ліза кивнула головою. В очах все ще питання, але вже з іскоркою: а що ж буде далі?
Що ж – далі було просто, звичайно, але несподівано добре.
Микола з’являвся щонеділі: то приносив щось смачне, то рідкісну марку для колекції Лізи, то нові історії. Іноді вони втрьох йшли гуляти по засніженому дворі.
Іноді дідусь читав вголос довгі-повільні казки: Ліза вкладалася поруч, Світлана слухала з кухні й думала – ось воно, це справжнє щастя, про яке так довго мріяла в дитинстві.
Ігор… О, Ігор сприйняв новини стримано. Та хто б не насторожився? Світлана розповіла йому все, не приховала нічого. Він вислухав, мовчки обійняв і сказав тільки:
– Головне, щоб ти була щасливою. І щоб Лізі було добре. Все інше нісенітниця, розумієш?
Вона кивнула і раптом відчула, наскільки, виявляється, важливо, щоб тебе не засуджували за минуле, не вимірювали біль, а просто підтримали.
Минули місяці. Одного разу, проводжаючи батька до зупинки, під світлом рідкісних ліхтарів, вона несподівано для себе зупинилася:
– Тату…
Микола озирнувся, насторожився – щось важливе.
– Вибач мені. За те, що так довго не могла повірити. За те, що була жорстокою.
Він тільки похитав головою, стиснув її руку – міцно.
– Тут нема за що прощати, доню. Ти мала право. Я багато втратив. Але знаєш… Те, що ти впустила мене назад, – це подарунок, про який я не міг і мріяти.
Світлана обійняла його – вперше за все доросле життя. І раптом звідкись з глибини спало на думку: порожнеча, та сама чорна діра всередині, починає затягуватися. Не одразу, повільно, але по-справжньому.
Порвані нитки можна зв’язати знову. Нехай вузлик помітний, нехай уже не так – але іноді, дуже інколи, оновлений зв’язок витримує навіть більше, ніж старий. І стає ще міцнішим. Ви зі мною згодні?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
Залишити відповідь