“– Не кажи нісенітниці, Андрію! Краще вибирай: або сім’я – дружина та дочка, – або мати! На всіх твоїх грошей не вистачає

“– Не кажи нісенітниці, Андрію! Краще вибирай: або сім’я – дружина та дочка, – або мати! На всіх твоїх грошей не вистачає

Світлана колихала маленьку Дашу на руках, коли помітила, що чоловік знову сидить у телефоні з якимсь винним виразом обличчя.

Вона вже знала цей його жест – побіжний погляд на екран, швидке перегортання і поспішне прибирання телефону в кишеню.

– Андрію, що ти там робиш? – спитала вона, перекладаючи доньку в ліжечко.

– Нічого особливого. Пошту перевіряю, – відповів він, не підводячи очей.

– Покажи.

– Що показати?

– Телефон. Хочу подивитись, що за пошта така цікава.

Чоловік зам’явся, але простяг телефон. Світлана побачила відкритий банківський додаток та знайому картину: переказ на двадцять тисяч гривень. Одержувач – Лариса Михайлівна Костіна. Свекруха.

– Знову? – стомлено мовила жінка.

– Мама попросила. У неї комунальні подорожчали.

– На двадцять тисяч подорожчали? Андрію, вона що, палац опалює?

– Ну, не тільки комунальні. Ще продукти, ліки. Ти ж знаєш, у неї тиск.

Світлана подивилася на чоловіка зі втомою. Даші два місяці, декретні копійчані, а він продовжує спонсорувати матір, начебто в них самих грошей кури не клюють.

– Андрію, у нас дитина маленька. Нам тепер самі гроші потрібні.

– Потрібні, звісно. Але мама теж людина. Не можу ж я її покинути тільки тому, що у мене дитина з’явилася.

– А нас, значить, можеш покинути?

– До чого тут покинути? Ми ж живемо разом, я про всіх дбаю.

Світлана сіла на диван та спробувала пояснити спокійно.

– Послухай, твоя мати отримує пенсію десять тисяч. Ти їй переказуєш двадцять. У неї тридцять тисяч на місяць. А у нас із дитиною залишається менше.

– Ну то й що? Ми ж молоді, впораємося.

– А вона стара й не впорається?

– Вона хвора.

– Хвора чи вимоглива? Це – різні речі.

Наступного дня Світлана вирішила поговорити із чоловіком ще раз. Даша плакала від кольок, а грошей на хороші краплі не було – Андрій віддав останні свекрусі.

– Андрію, порахуймо наші витрати, – запропонувала вона за вечерею.

– Навіщо рахувати? І так все зрозуміло.

– Мені не зрозуміло. Оренда квартир – тринадцять тисяч, комунальні – три, продукти – десять, памперси та дитяче харчування – сім. Разом, тридцять три тисячі. Твоя зарплата п’ятдесят чотири тисячі. Після «допомоги матері» залишається одна тисяча на все інше.

– Ну то й що?

– А те, що твоя мама отримує від тебе більше, ніж нам залишається на життя!

– Мама заслужила! Вона мене виховувала, освіту дала!

– А я що, не заслужила? Я твою дитину на світ привела.

– Не порівнюй! Це зовсім різні речі.

– Чому ж різні? Поясни мені, чому твоя мати важливіша за твою дочку?

Домашній текстиль

Андрій скривився і відвернувся.

– Не кажи дурниці. Дочка мені не менш важлива.

– Тоді чому на неї грошей не лишається?

– Залишається. Он, памперси купуємо, суміші.

– Найдешевші! А твоя мати що купує на наші гроші?

– Не знаю. Це не моя справа.

– Як не твоє? Це ж твої гроші.

– Світло, вистачить мене вичитувати! Це мої гроші, як хочу, так і витрачаю.

Світлана відчула укол образи. Виходило, що вона зі своєю дитиною – тягар, а свекруха – свята справа.

– Зрозуміло. Значить, сім’я – це ти й твоя мама, а ми з Дашею окремо, так виходить?

Домашній текстиль

– Не пересмикуй.

– Нічого я не пересмикую.

– Так, мама все одно у мене у пріоритеті.

– Чому?

– Бо вона мати! І крапка!

Світлана спробувала поговорити зі свекрухою прямо. Приїхала до неї у гості з Дашею, сподіваючись на жіночу солідарність.

– Ларисо Михайлівно, ви не могли б трохи менше просити грошей в Андрія? – Обережно почала вона. – У нас зараз дитина маленька, витрати великі.

– А він – моя дитина! – обурено сказала свекруха. – Я його тридцять років виховувала, а ти лише два місяці мати.

– У вас же є пенсія!

– Копійчана пенсія. На неї не проживеш.

– Десять тисяч – копійки? А на декретні хіба можна прожити?

– Ну, голубонько, це твої проблеми. Не хотіла бідувати – заробляла б більше.

Світлана зрозуміла, що домовитися зі свекрухою по-доброму не вийде.

– Ларисо Михайлівно, а ви знаєте, скільки коштують памперси?

– Не знаю і знати не хочу! Особисто я раніше без памперсів обходилася.

– Так, раніше багато чого не було. А зараз є. І це коштує грошей.

– Ну, так заробляйте ці гроші, раз потрібні.

– А що робити, якщо Андрій половину заробленого вам дає?

– І правильно робить! Син повинен про матір дбати.

Домашній текстиль

– А про дружину і дитину не повинен?

– Теж повинен, але ви молоді, самі впораєтеся. А я стара і хвора.

Світлана подивилася на свекруху – міцну жінку шістдесяти трьох років, яка тричі на тиждень ходить у спортзал і щовихідних їздить на дачу копати грядки.

– Ви хвора? А чим ви хворієте?

– У мене тиск скаче. Від нервів, між іншим.

– А від чого нерви?

– Від того, що невістка лізе не у свою справу.

Розмова зайшла в глухий кут. Свекруха явно не збиралася йти на поступки.

Удома Світлана знову влаштувала чоловікові серйозну розмову.

– Андрію, я зрозуміла, що твоя мати не збирається скорочувати витрати. Значить, це ми маємо їх скорочувати?

– У сенсі?

– У прямому! Заощаджуватимемо на всьому. На продуктах, на одязі, на ліках. Щоб твоїй мамі вистачало!

– Не треба так казати.

– А як треба? Фактів не зміниш. Двадцять тисяч на місяць – це наша їжа, наш одяг, наші ліки.

– Ми не жебраки. Впораємося.

– Упораємося? Андрію, у Даші завтра закінчується суміш. Грошей на нову немає. Що робити?

– Позичимо у когось.

– Не кажи нісенітниці, Андрію! Краще вибирай: або сім’я – дружина та дочка, – або мати! На всіх твоїх грошей не вистачає.

Домашній текстиль

– Чому я маю обирати?

– Тому, що ти утримуєш два будинки на одну зарплату! Так не буває!

Андрій замовк, обмірковуючи ситуацію.

– Може, мамі трохи менше переказувати? – нарешті запропонував він.

– Скільки це, як трохи менше?

– Ну, не двадцять, а п’ятнадцять.

– А на п’ять, що залишаться, ми житимемо втрьох?

– Спробуємо.

– Андрію, ти не розумієш масштабів проблеми! Твоя мати отримує від тебе вдвічі більше, ніж ми з донькою. Це нормально?

– Не знаю, що нормально. Знаю, що покинути матір я не можу.

– А сім’ю можеш?

– Не кидаю ж я її!

– Ти кидаєш нас фінансово. А без грошей, яка родина?

Андрій підвівся і пішов на кухню. Розмова закінчилася нічим. Світлана зрозуміла, що вибір він уже зробив давно. І вибрав не її.

За місяць вона подала документи на розлучення. Аліменти, які призначив суд, виявилися більшими, ніж вона отримувала у шлюбі. Така іронія долі – лише після розлучення чоловік почав витрачати на сім’ю гідні гроші.

А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. ставте вподобайки.”