– У неї що, вітрянка?! Ви збожеволіли? Я ж при надії!
– Та не бійся! У неї вже третій день, як температури немає. Лікар сказала, що вона вже не заразна.
Аня стояла на порозі вітальні. Вона зробила кілька кроків назад, трохи далі від цього “лазарету”. Вони приїхали в гості до свекрухи лише п’ять хвилин тому, але їй уже хотілося втекти звідси.
На дивані сиділа Тамара, посміхаючись, як ні в чому не бувало. Поруч із нею на підлозі гралася чотирирічна Поліна в піжамі з мультяшними єдинорогами. Дочка зовиці, сестри чоловіка, була вся в цятку, як леопард, тільки зелений.
– Не боятися?! Ви взагалі знаєте, що я ще не хворіла на вітрянку? В курсі, що для дитини це небезпечно? Чому мені ніхто нічого не сказав заздалегідь? – Аня метнулася у бік виходу.
– Аню, ну ви ж вже приїхали, – примирливо сказала Тамара так, ніби це мало заспокоїти невістку. – Залишайтеся.
– Якби я знала, ми б сюди ні ногою! – випалила Ганна, натягуючи чоботи.
Куртку вона одягла вже зовні. Не хотіла затримуватись тут ні на секунду. Їй не були потрібні такі сюрпризи на восьмому місяці. Чоловік теж поспішно пішов за нею.
Усю дорогу назад Аня корила себе. Знала ж, як її нові родички ставляться до здоров’я. Знала і все одно поїхала.
…Вперше зовиця здивувала її, коли притягла в гості хвору дочку. Аня намагалася тоді не надавати великого значення: тоді вона хоча б не була в положенні. Але їй, звісно, це не сподобалося.
Ще більше їй не сподобалося, коли вона сама занедужала за два дні. Працювала Аня з дому, тож навряд чи підхопила вірус від когось іншого.
Тим часом через температуру вона зірвала терміни, і начальник зробив їй догану. У них саме повалив потік замовлень, і її хвороба була дуже недоречною. Довелося працювати прямо у такому стані.
– Ну, вибач, – знизала Олена плечима, коли Аня сказала їй про це. – Хто ж знав, що в тебе такий слабкий імунітет.
Зовиця говорила так, ніби її провини у тому, що відбувається, немає. Наче проблема в Ані. І це обурювало найбільше.
Олена ставилася недбало не тільки до невістки, а й до всіх інших людей. Нерідко вона приводила заслаблу Поліну в садок.
– Це ж діти. Якщо моя почала кашляти, значить, вони там уже всі не здорові! А мені треба працювати, мені сидіти на лікарняних ніколи, – обурилася вона, коли вихователька налаяла її за це.
Висновків Олена не робила. А чого б це? Їй то що? Страждали ж навколишні.
На щастя, з вітрянкою Аню пронесло, і Микита з’явився на світ здоровим хлопчиком. Однак жінка зрозуміла, що вона повинна всіма силами берегти себе та сина від такої рідні, інакше вони занапастять її дитину.
Тому вона начебто «випадково» переплутала дату виписки, а в гості пускала лише свою матір.
Домашній текстиль
– Аню, ну як там Микитка? Все гаразд? Коли можна буде познайомитись з онуком? – занепокоєно питала Тамара.
– Ой, навіть не знаю. Лікар сказав по можливості посидіти на карантині. У нього дуже слабкий імунітет, – нервово відповіла Аня. – Ми поки що навіть на вулицю не виходимо з ним, а про гостей і мови не може бути.
Аня відмазувалася від зустрічі будь-якими правдами та неправдами. Вона вигадувала небилиці, нарікала на погане самопочуття. Що завгодно, аби не пустити вічно хвору Поліну на поріг.
Але якось Олена заявилася в гості сама. Аня відчинила двері на автоматі, і цю лавину було вже не зупинити. Поліна, яка усміхалася, але хлюпала носом, побігла в дитячу.
– А ми до тебе на чай вирішили зазирнути, – з усмішкою сказала зовиця. – Поліна так просилася до братика. Це ж діти, вони люблять грати з молодшими.
Аня невдоволено скинула брови. Їй хотілося витягнути Поліну з дитячої, але вона розуміла, що так не можна. Навіть, якщо материнський інстинкт кричав про інше.
– А твоя Поліна знову шморгає? – Аня схрестила руки на грудях, усім виглядом демонструючи невдоволення.
– Ну, діти ж завжди хворіють, – зам’ялася Олена. – Та в неї нічого страшного. Просто алергія. І взагалі, діти повинні хворіти – так у них імунітет виробляється.
– Ну-ну… — недовірливо сказала невістка.
І, хоч Аня і “прогнала” зовицю за пів години, заявивши, що вони зараз «поїдуть зустрічати тата з роботи», Микиту це не врятувало.
За два дні температура підскочила під сорок, і навіть почалися судоми. Та ніч стала для Ані пеклом. Вона звинувачувала себе, адже вона могла просто зачинити перед ними двері.
Тоді Аня не витримала.
– Все! Досить! То був останній раз! Більше ніяких шмарклявих Полін у нашому домі! – Заявила вона чоловікові.
– Ань, ну Поліна ж тут ні до чого… – спробував згладити кути чоловік. – Це просто дитина.
– Я знаю. Але від одного виду в мене вже починається нервове смикання! Це не дитина, а ходяча інфекція. Щоразу після зустрічі з нею у нас щось трапляється! Тож, все!
Чоловік промовчав. Аня бачила, що йому це не подобається, але їй було начхати. Їй теж не подобалося тремтіти від страху за сина.
Однак зовсім огородитися від настирливих родичок було неможливо. Вони могли не приїхати до свекрухи на Новий рік, могли сказати, що проводять жіноче свято за містом, але заборонити привітати онука та племінника з днем народження виявилося проблематично.
– Я запросив маму та Олену до нас, – обережно повідомив чоловік напередодні. – Вони під’їдуть ближче до п’ятої.
Аня у цей момент мила посуд. Вона завмерла з губкою в руках. Жінка сердито озирнулася на чоловіка.
– Я ж тобі казала! Жодних запрошень!
– Ань, припини. Вони таки нам не чужі. Я у них спеціально запитав, чи здорова Поліна. Олена сказала, що все гаразд. Зрештою, як я можу їм відмовити? Твоя мама завтра приїжджає! А що мої? Гірше за твоїх? Прокажені?
Домашній текстиль
Домашній текстиль
Аня підібгала губи, але промовчала. Такі речі повинні обговорюватися, але, так і бути, вона поступиться. Раптом щось змінилося?
І знову повз.
Цього разу Поліна не кашляла, але сиділа похмура, окремо від решти, намагалася не розмовляти. Це було не в її звичках.
– З Поліною точно все добре? – тихо спитала Аня в Олени, помітивши це.
– Ну, у неї шийка вранці боліла. Але я дала їй пігулку, зараз все вже краще, – спокійно відповіла зовиця.
Аня глибоко вдихнула, щоб не накричати й не виставити гостей за двері. Проте не висловитись вона вже не могла.
– Олено, ти вже замучила нас своєю завжди не здоровою дочкою. Кожен твій візит закінчується для нас лікарями!
– Ой! Та хай дитина хворіє, – безтурботно відмахнулась вона. – Він все одно буде це робити в садку. А так у вас адаптація зараз пройде.
Аня подивилася на Олену, як баран на нові ворота.
– Тобто я тобі ще дякую повинна сказати?
– Ну, не дякую. Але, Ань, це перебір. Ти надто сильно трясешся над Микитою. Усі діти через це проходять, це нормально.
– А я так не вважаю. Усі хворіють, так. Але це не означає, що треба бігати й на радостях обмінюватися бактеріями з усіма поспіль.
Свято було зіпсоване. Ніхто не вийшов із-за столу, але осад залишився. І не лише він. Через три дні Аня знову сиділа із градусником та сиропом над сином.
Здавалося б, цим усе мало закінчитися. Чоловік остаточно переконався, що такі гості їм не потрібні. Але ж ні.
Тридцятого грудня він повернувся злий, шпурнув ключі на стіл, тінню ковзнув у вітальню і зачинився там. Ганна підійшла до дверей, не розуміючи, що відбувається.
– У тебе все гаразд? Що сталося?
– Не заходь до мене, – одразу попередив він. – Тримайтеся якомога далі з дрібним. Я в Олени був. Вона попросила приїхати, допомогти зі збиранням велосипеда. Мовляв, Поліні подарунок на новий рік.
Повисла пауза. Аня вже чудово знала, до чого він хилить.
– І що цього разу?
– У них у садку спалах ротавірусу. Вона сказала мені про це тільки під кінець…
…Новий рік вони провели біля тазиків, але без салатів. Поки всі бенкетували, у їхньому домі було тихо. Навіть телевізор було вимкнено. Олів’є залишився недоторканим.
– Слухай, я не можу… Я ж не залізна. Я втомилася боятися за Микиту. Втомилася боятися за тебе. Відтепер усі контакти – тільки телефоном, гаразд?
– Гаразд, – зітхнув чоловік.
Цього разу – щиро. Мабуть, і до нього дійшло, що серед близьких людей не повинно бути тих, хто готовий поставити твою дитину під загрозу заради власного комфорту. Навіть, якщо всі діти через це проходять.
Як би ви вчинили в цій ситуації? Що скажете про зовицю? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”
Залишити відповідь