— Дядю, будь ласка… візьміть мою сестричку. Вона зовсім голодна…
Цей тихий, сповнений розпачу голос, що пробився крізь шум вулиці, застав Ігоря зненацька. Він поспішав — ні, він буквально мчав, ніби за ним гнався невидимий ворог. Час підтискав: мільйони доларів залежали від одного рішення, яке мали ухвалити саме сьогодні на нараді. Після того як не стало Рити — його дружини, його світла, його опори — робота стала єдиним сенсом у житті.
Але цей голос…
Ігор озирнувся.
Перед ним стояла дитина років семи. Худенький, розтріпаний, із заплаканими очима. На руках він тримав крихітний згорток, з якого виглядало личко малечі. Дівчинка, загорнута в стару, потерту ковдру, тихенько скиглила, а хлопчик притискав її до себе так, ніби був єдиним її захистом у цьому байдужому світі.
Ігор завагався. Він знав — не можна гаяти часу, треба йти. Але щось у погляді дитини або в тому простому «будь ласка» зачепило глибоку частину його душі.
— Де мама? — м’яко спитав він, присівши біля дитини.
Послуги няні
— Вона обіцяла повернутись… але вже два дні її немає. Я чекаю тут, раптом прийде, — голос хлопчика тремтів, як і його рука.
Його звали Максим. Малечу — Таїсія. Вони залишились зовсім самі. Ні записки, ні пояснень — тільки надія, за яку семирічний хлопчик тримався, як потопаючий за соломинку.
Ігор запропонував купити їжу, викликати поліцію, повідомити в соціальні служби. Але при слові «поліція» Максим здригнувся й прошепотів з болем:
— Будь ласка, не забирайте нас. Заберуть Таїсію…
І в ту мить Ігор зрозумів: просто піти він уже не може.
У найближчому кафе Максим їв жадібно, а Ігор обережно поїв Таїсію сумішшю, купленою в аптеці поруч. У ньому починало прокидатися щось давно забуте — те, що давно лежало під холодним панциром.
Він набрав асистента:
— Скасуйте всі зустрічі. Сьогодні й завтра також.
За деякий час приїхали поліцейські — Герасименко й Наумова. Звичні запитання, стандартні процедури. Максим судомно стискав руку Ігоря:
— Ви не віддасте нас у притулок, правда ж?
Ігор сам не чекав від себе цих слів:
— Не віддам. Обіцяю.
У відділку почались формальності. До справи долучилася Лариса Петрівна — стара подруга та досвідчена соціальна працівниця. Завдяки їй усе оформили швидко — тимчасова опіка.
— Лише доти, доки не знайдуть маму, — повторював Ігор радше самому собі. — Лише тимчасово.
Він повіз дітей додому. У машині було тихо, мов у могилі. Максим міцно тримав сестру, не ставлячи запитань, лише шепочучи їй щось ніжне, заспокійливе, рідне.
Квартира Ігоря зустріла їх простором, м’якими килимами й панорамними вікнами з краєвидом на все місто. Для Максима це було схоже на казку — у його житті ніколи не було стільки тепла й затишку.
Сам Ігор почувався розгубленим. Він нічого не тямив у дитячих сумішах, підгузках та розпорядку дня. Спотикався об пелюшки, забував, коли годувати, коли вкладати спати.
Але Максим був поруч. Тихий, уважний, напружений. Він спостерігав за Ігорем, як за незнайомцем, який може зникнути будь-якої миті. Але при цьому допомагав — дбайливо колихав сестру, наспівував колискові, ніжно вкладав її спати, як уміють тільки ті, хто робив це багато разів раніше.
Якось увечері Таїсія ніяк не могла заснути. Вона схлипувала, крутилась у ліжечку, не знаходячи собі місця. Тоді Максим підійшов до неї, дбайливо взяв на руки й почав тихенько наспівувати. За кілька хвилин дівчинка вже спокійно спала.
— Ти так гарно вмієш її заспокоїти, — сказав Ігор, спостерігаючи за цим із теплом у серці.
— Довелося навчитись, — просто відповів хлопчик. Без образи, без скарги — як факт життя.
У цей момент пролунав дзвінок. Телефонувала Лариса Петрівна.
— Ми знайшли їхню маму. Вона жива, але зараз проходить реабілітацію — залежність, складний стан. Якщо завершить лікування й доведе, що здатна дбати про дітей — їх їй повернуть. В іншому разі — опіку візьме держава. Або… ти.
Ігор замовк. Усередині щось стиснулося.
— Ти можеш офіційно оформити опіку. Або навіть всиновити. Якщо справді цього хочеш.
Він не був упевнений, що готовий стати батьком. Але знав одне: не хоче їх втратити.
Того вечора Максим сидів у куточку вітальні й обережно малював олівцем.
— А що тепер буде з нами? — спитав він, не відриваючи очей від аркуша. Але в його голосі звучало все — страх, біль, надія і страх бути знову покинутим.
— Не знаю, — чесно відповів Ігор, сідаючи поруч. — Але я зроблю все можливе, щоб ви були у безпеці.
Максим трохи помовчав.
— Нас знову заберуть?
Ігор обійняв його. Міцно. Без слів. Хотів усією силою обіймів сказати: ти більше не один. Ніколи більше.
— Я не віддам вас. Обіцяю. Ніколи.
Саме в цей момент він зрозумів: ці діти вже не були випадковими. Вони стали частиною нього самого.
Наступного ранку Ігор подзвонив Ларисі Петрівні:
— Я хочу стати їхнім офіційним опікуном. Повноцінним.
Процес виявився непростим: перевірки, співбесіди, домашні візити, нескінченні запитання. Але Ігор проходив усе — бо тепер у нього була справжня мета. Два імені: Максим і Таїсія.
Коли тимчасоваопіка стала чимось більшим, Ігор вирішив переїхати. Він купив будинок за містом — із садом, простором, ранковим співом птахів і запахом трави після дощу.
Максим розцвітав на очах. Він сміявся, будував халабуди з подушок, читав уголос, приносив малюнки й гордо вішав їх на холодильник. Він жив — по-справжньому, вільно, без страху.
Якось увечері, вкладаючи хлопчика спати, Ігор накрив його ковдрою й лагідно провів рукою по волоссю. Максим поглянув на нього знизу вгору й тихо сказав:
— На добраніч, тату.
Ігор відчув тепло десь глибоко всередині, а в очах защипало.
— На добраніч, сину.
Навесні відбулося офіційне всиновлення. Підпис судді закріпив статус формально, але в серці Ігоря все вже давно було вирішено.
Перше слово Таїсії — «Тато!» — стало дорожчим за будь-який діловий успіх.
Максим завів друзів, записався до футбольної секції, іноді приходив додому з галасливою компанією. А Ігор вчився заплітати косички, готувати сніданки, слухати, сміятись… і знову відчувати себе живим.
Він ніколи не планував бути батьком. Не шукав цього. Але тепер не уявляв свого життя без них.
Це було складно. Це було несподівано. Але це стало найпрекраснішим, що з ним коли-небудь траплялося.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.”
Залишити відповідь