— Блін, зовсім забув!

“— Блін, зовсім забув! У мами ж ювілей наступного тижня! Шістдесят п’ять років! — Чоловік аж повеселішав, ніби згадав щось приємне. — Ми з нею вже все обговорили. Свято буде грандіозне — ресторан, гості, подарунки. — Андрію, ти чув, що я сказала? Мені потрібна операція. — Чув, чув. Але мама мріє про ювелірний набір

Світлана прокинулася близько п’ятої ранку від різкого болю внизу живота. Знайоме відчуття, яке переслідувало останні тижні, цього разу було особливо гострим. Жінка обережно підвелася з ліжка, стараючись не розбудити чоловіка, і пішла до ванної. У дзеркалі на неї дивилося змарніле обличчя з темними колами під очима.

— Знову цей біль, — прошепотіла Світлана, притискаючи долоні до живота.

Три тижні тому все почалося з легкого нездужання. Спершу думала — застуда, потім списувала на втому після напруженого місяця на роботі. Але біль посилювався, з’явилася нудота вранці, і Світлана зрозуміла — пора до лікаря.

У районній поліклініці терапевтка Олена Сергіївна оглянула жінку поверхнево й знизала плечима.

— Може, щось по-жіночому. Сходіть на УЗД, — сказала лікарка, швидко занотовуючи щось у картці. — А поки попийте но-шпу.

УЗД показало якісь затемнення, які узистка пояснити толком не змогла.

— Вам треба до спеціаліста, — лише й сказала вона. — Це не моя компетенція.

Черга до гінеколога розтягнулася на місяць. А біль не вщухав. Світлана металася квартирою, хапалася за живіт під час готування, прокидалася вночі від неприємних відчуттів. Чоловік Андрій помічав зміни в поведінці дружини, але списував усе на «жіночі забаганки».

— Ти надто нервова стала, — говорив Андрій, не відриваючи погляду від телевізора. — Багато працюєш — от і болить усе.

Минулого тижня Світлана не витримала і пішла до приватної клініки. Заощадження, які відкладала на відпустку, витратила на обстеження. МРТ, аналізи, консультація хірурга — усе обійшлося недешево, але результат вартував витрачених грошей.

Лікар в обласному центрі, Михайло Володимирович, уважно вивчав знімки, хмурив брови та щось нотував у блокноті. Світлана сиділа навпроти, стискаючи сумочку, і відчувала, як шалено б’ється серце.

— Ситуація серйозна, — нарешті сказав лікар, піднімаючи очі від знімків. — У вас пухлина в черевній порожнині. Велика. Зволікати не можна — кожен день має значення.

Слово «пухлина» вдарило Світлану, наче блискавка. Світ поплив перед очима, і вона схопилася за підлокітники крісла.

— Це… це рак? — ледве чутно спитала Світлана.

— Поки рано говорити про природу новоутворення. Треба терміново оперувати, видалити й відправити на гістологію.

Додому Світлана їхала в заціпенінні. У голові крутилися слова лікаря: операція, терміново, ускладнення. Руки тремтіли, коли вона діставала ключі від квартири. Андрій зустрів її на порозі, але його погляд одразу перемістився на пакети з продуктами.

— Що так довго? — спитав чоловік, ідучи на кухню. — Я вже думав, без вечері залишуся.

— Андрію, нам треба поговорити, — сказала Світлана, ставлячи сумки на підлогу.

Чоловік відкрив холодильник, дістав пиво й лише тоді помітив обличчя дружини.

— Що сталося? Виглядаєш, ніби з похорону прийшла.

— Я була в лікаря. В обласному центрі, — Світлана пройшла у вітальню й сіла на диван. — Мені потрібна операція. Терміново.

Андрій завмер з відкритою пляшкою в руці.

— Яка ще операція? Про що ти?

— У мене пухлина. Велика. Лікар каже — зволікати не можна. — Голос тремтів, але вона трималася. — Треба лягати в лікарню. І гроші будуть потрібні — на ліки, палату…

Андрій поставив пляшку на стіл і почав ходити по кімнаті.

— Пухлина… А ти впевнена, що цей лікар знає, що говорить? Може, підстраховується? — він подивився на неї скептично. — Ти ж знаєш ці платні клініки — головне витрусити гроші.

— У мене всі знімки, аналізи. Михайло Володимирович — досвідчений хірург, Андрію. Він би не став вигадувати.

— Михайло Володимирович… — передражнив чоловік. — А скільки ти взагалі витратила на ці обстеження?

Світлана відчула, як усередині все стискається. Замість підтримки чоловік починав допит.

— Зараз це не важливо. Важливо, що мені потрібна допомога. — Жінка встала з дивану і підійшла до вікна. — Операція призначена на наступний тиждень.

Андрій мовчав, потім різко ляснув себе по лобі.

— Блін, зовсім забув! У мами ж ювілей наступного тижня! Шістдесят п’ять років! — Чоловік аж повеселішав, ніби згадав щось приємне. — Ми з нею вже все обговорили. Свято буде грандіозне — ресторан, гості, подарунки.

— Андрію, ти чув, що я сказала? Мені потрібна операція.

— Чув, чув. Але мама мріє про ювелірний набір. Знаєш, скільки він коштує? П’ятнадцять тисяч гривень! — Чоловік дістав телефон і показав жінці фото золотих сережок і кольє. — Не щодня жінці шістдесят п’ять виповнюється.

Світлана дивилася на екран і не могла повірити. Чоловік говорить про коштовності, коли йдеться про її здоров’я.

— Андрію, ти розумієш, що пухлина може бути злоякісною? Що кожен день зволікання небезпечний?

— Та не нагнітай. — Чоловік махнув рукою. — Мало що ці лікарі наговорять. Ти ж усе життя здорова була — і зараз не помреш. А от подарунок мамі — це справа честі. Син має показати, що чогось досяг у житті.

— А якщо я дійсно серйозно хвора?

— Свєта, ти ж панікерка від природи. Пам’ятаєш, як через родимку переживала? А виявилося — звичайна. — Андрій сів у крісло й увімкнув телевізор. — Мама чекає на подарунок. Ювілей — подія важлива.

Світлана стояла посеред кімнати й відчувала, як у ній підіймається суміш гніву й розпачу. Чоловік дивився новини, коментуючи те, що відбувалося на екрані, ніби розмови про її хворобу й не було.

— П’ятнадцять тисяч гривень нам зараз потрібні на інше, — тихо сказала жінка.

— На що? На твої аналізи? Свєта, ну скільки можна на лікарів тратитися? — Андрій повернувся до неї з невдоволенням. — І так грошей обмаль, а ти знову по лікарнях.

— Я хочу жити, Андрію. Розумієш? Просто жити.

— І житимеш. Тільки не треба трагедії з кожного нездужання.

Уночі Світлана лежала без сну, втупившись у стелю. Поруч мирно сопів чоловік. Жінка тихо встала, пройшла на кухню і дістала теку з медичними документами. Знімки, висновки, рекомендації лікаря — усе свідчило про одне: часу на роздуми немає.

Світлана взяла телефон і набрала номер подруги Ліни.

— Алло? — сонний голос відповів після п’ятого гудка.

— Ліно, це я. Пробач, що так пізно.

— Свєта? Що сталося? — Подруга одразу прокинулася. — Голос у тебе…

— У мене пухлина. Потрібна операція. А Андрій… — Голос зрадницьки здригнувся. — Андрій вважає, що подарунок свекрусі важливіший.

— Що?! — Ліна не стримала обурення. — Та він геть здурів?

— Не знаю, що робити. Лікар каже — терміново. А я вже й сама не знаю — може, дійсно панікую?

— Свєта, слухай уважно. — Голос Ліни став твердим. — У мене є знайомий хірург в обласній лікарні. Завтра ж їдеш до нього. А поки — збирай речі. Житимеш у мене. Без обговорень.

— Ліна, я не хочу тебе обтяжувати…

— Обтяжувати? Ми дружимо двадцять років! Приїжджай хоч зараз. У мене і ліжко є, і гроші на лікування знайдуться.

Світлана відчула, як очі наповнюються сльозами. Вперше за довгий час хтось запропонував реальну допомогу — без умов і докорів.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Завтра вранці приїду.

Вранці Світлана мовчки складала речі у спальні. Андрій сидів на ліжку з телефоном, гортав новини й інколи кидав погляд на дружину.

— Куди це ти зібралася? — нарешті запитав.

— До Ліни. Житиму в неї до операції. — Світлана склала в сумку документи.

— Через що весь цей цирк? Я ж не кажу, що лікуватися не треба. Просто почекай трохи. Після маминого ювілею займуся твоїм здоров’ям.

— Андрію, кожен день зволікання міг коштувати мені життя.

— Та не драматизуй! — Чоловік роздратовано махнув рукою. — Мама чекає свята, а ти істерики влаштовуєш.

Подарунки для мами

Подарунки для мами

Світлана закрила сумку і подивилася на чоловіка. Двадцять років спільного життя, і тільки тепер жінка зрозуміла, наскільки вони різні люди.

— Я поїду лікуватися, — твердо сказала Світлана.

— Могла б хоч трохи зачекати, — буркнув Андрій, не відриваючи погляду від телефону.

Світлана взяла сумку й рушила до дверей. На порозі обернулася. Чоловік так і сидів на ліжку, втупившись у телефон. Ні обіймів, ні побажань удачі, ні слів підтримки.

Вона вийшла з квартири, викликала таксі й сіла на лавку біля під’їзду. Сліз не було. Лише дивне відчуття звільнення і рішучість іти до кінця.

Потяг до обласного центру йшов дві години. Світлана дивилася у вікно на пейзажі, що миготіли, й думала, як дивно все обернулося. Ще вчора здавалося, що без підтримки чоловіка вона не впорається. А сьогодні вперше за довгий час почувалася впевнено в завтрашньому дні.

На вокзалі Ліна зустріла подругу з букетом польових квітів і щирою усмішкою.

— Ну що, боєць, готова до бою? — обійняла Світлану подруга.

— Готова, — відповіла вона й уперше за тиждень щиро усміхнулася.

Ліна влаштувала Світлану в кімнаті доньки, яка навчалась в іншому місті. Світла кімната з великим вікном у двір, де росли липи. На стінах — дипломи та фото з випускних. Тут пахло спокоєм і турботою.

— Завтра зранку поїдемо до Ігоря Борисовича, — сказала Ліна, приносячи чай із медом. — Хірург від Бога. Якщо комусь і довіряти — то йому.

Ігор Борисович виявився чоловіком років п’ятдесяти, з добрими очима і впевненими руками. Подивився знімки, вислухав усе уважно й кивнув.

— Ситуація серйозна, але не критична. Оперуватимемо завтра. Пухлина велика, але розташована зручно. — Лікар подивився на Світлану уважно. — Страшно?

— Страшно, — чесно відповіла вона.

— І правильно. Страх мобілізує. А от паніка — ворог. У вас є підтримка?

Світлана подивилася на Ліну, яка тримала її за руку.

— Є, — сказала вона.

Операція пройшла успішно. Світлана прийшла до тями в палаті інтенсивної терапії з дренажами й крапельницями. Ігор Борисович зайшов через годину після пробудження.

— Все добре. Пухлину видалили повністю, без ускладнень. Попередньо — доброякісна, але чекаємо гістологію, — сказав він. — Тиждень у лікарні, потім два тижні реабілітації вдома.

Ліна приходила щодня. Приносила домашню їжу, газети, розповідала новини. Більше нікого не було. Телефон мовчав. Андрій не подзвонив жодного разу.

Через тиждень після операції, гортаючи соцмережі, Світлана натрапила на фото з ювілею свекрухи. Все, як у кіно: столи в ресторані, гості з шампанським, іменинниця в новому золотому кольє та сережках. Широка усмішка, обійми з сином. Підпис під фото: «Найголовніше — це родина. Дякую синові за неймовірне свято!»

Світлана довго дивилася на екран. Андрій стояв поруч із мамою, щасливий і задоволений. Ні краплі тривоги за дружину.

Жінка закрила додаток і відклала телефон.

Через місяць вона повернулася до квартири. У повітрі стояв запах пилу й затхлості. У передпокої не було чоловічих черевиків, у ванній — тільки її косметика. Андрій, як з’ясувалося, поїхав до матері «допомагати після свята».

Світлана відкрила вікна, увімкнула музику й узялася до прибирання. Дивно, але без чоловіка квартира здавалася просторішою та затишнішою.

Андрій з’явився лише через три дні. Подзвонив пізно ввечері.

— Свєта, як ти? Як операція пройшла? — голос був винуватий.

— Добре пройшла. Пухлину видалили. Доброякісна, — коротко відповіла вона.

— Ну, слава Богу… Я тоді розгубився, не думав, що все так серйозно. Мама святкувала, гості, метушня… Ти ж не ображаєшся?

— Не ображаюсь, Андрію.

— Справді? Я боявся, що ти будеш сердитись…

— У мене тепер інші пріоритети, — спокійно сказала Світлана.

Розлучення оформили швидко й без скандалів. Ділити не було чого — квартира була записана на Світлану, машини не мали, спільних заощаджень теж. Андрій забрав інструменти з комірчини, гантелі й спортивну форму. У суді записали: «розірвання шлюбу за взаємною згодою», хоча насправді рішення ухвалила лише Світлана.

— Може, ще подумаємо? — намагався переконати чоловік, стоячи в коридорі з сумкою в руках.

— Я вже все обдумала, — відповіла жінка.

Андрій пішов, тихо зачинивши за собою двері. Світлана сіла в крісло й відчула дивовижний спокій. Уперше за двадцять років її життя належало тільки їй.

Повернення на роботу далося легко. Колеги зустріли тепло, розпитували про здоров’я, пропонували допомогу. Світлана записалась до фітнес-клубу біля дому, почала регулярно здавати аналізи, завела календар медичних обстежень. Здоров’я стало пріоритетом номер один.

— Ти змінилася, — сказала колега Марина під час обіду. — Стала якась… зібрана.

— Хвороба навчила цінувати час, — відповіла Світлана.

Марина зрозуміло кивнула.

— Слухай, а не хочеш на вихідних сходити на виставку? Сучасне мистецтво, кажуть, цікаво. Одній нудно.

Світлана замислилась. Раніше всі вихідні йшли на домашні справи, готування, прання. Тепер часу стало більше.

— Добре, підемо, — погодилась вона.

Виставка проходила в новому культурному центрі. Картини сучасних художників, незвичні інсталяції, багато людей різного віку. Світлана довго стояла перед однією роботою — абстрактною композицією в червоно-золотих тонах.

— Подобається? — запитав чоловічий голос поруч.

Світлана озирнулась. Поряд стояв чоловік років сорока п’яти з приємним обличчям і уважним поглядом.

— Дуже. У цих кольорах щось… життєствердне, — відповіла жінка.

— Дмитро, — представився він. — Лікар-рентгенолог. А ви?

— Світлана. Економістка.

Розмова зав’язалася легко. Дмитро виявився цікавим співрозмовником, багато читав, захоплювався мистецтвом. Розповідав про роботу без пафосу, але з щирою любов’ю до справи.

— Знаєте, що найбільше ціную у своїй професії? — запитав він, коли вони сиділи в кафе після виставки. — Можливість вчасно допомогти — коли ще все можна змінити.

Світлана кивнула. Ці слова відгукнулися особливим відлунням.

— А ви самі регулярно обстежуєтесь? — спитала жінка.

— Авжеж. У нашій справі — це святе. А ви?

— Тепер так. Нещодавно була операція. Зрозуміла, що здоров’я — єдине, чого не купиш і не повернеш повністю.

Дмитро подивився уважно.

— І як, не шкодуєте, що так серйозно поставилися до цього?

— Анітрохи. Шкодую лише, що раніше не розуміла: турбота про себе — це не егоїзм, а відповідальність.

Додому Світлана повернулась пізно ввечері. У квартирі було тихо, чисто й панувала особлива атмосфера спокою. В передпокої стояли тільки її туфлі, у ванній — тільки її косметика, в спальні — лише її книжки на тумбочці.

Жінка відкрила шухляду письмового столу й дістала теку з медичними документами. Результати останніх аналізів, висновки лікарів, графік контрольних оглядів — усе лежало впорядковано. Поруч — блокнот із записами самопочуття, який Світлана вела за порадою лікаря.

За вікном шуміло вечірнє місто. Десь поспішали люди, вирішували справи, будували плани. А тут, у цій тихій квартирі, жила жінка, яка навчилася цінувати прості речі: власне здоров’я, право на вибір і можливість жити за своїми правилами.

Світлана закрила теку, вимкнула світло й лягла спати. Завтра буде новий день — зі своїми клопотами та радощами. І зустрічатиме його жінка, яка знає собі ціну.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.”