“– Чого злякалися? Хіба я схожий на грабіжника? Та й брати у вас нема чого, відро хіба що. Так у мене цього добра на дачі теж завалися. – Чи обличчям не вийшов? То як? Їдемо, чи чекатимете красивішого водія?

Мар’яна стояла на зупинці вже п’ятнадцять хвилин, але ніхто більше не підійшов.

– Що, всі на дачу приїжджають машинами? Чи автобус скасували, а Світлана цього не знала? Чи розклад автобуса переплутала?

– І що робити? Не пішки ж іти. До міста я й до ночі не дістануся, та ще й з важким відром, повним ягід. Повертатись на дачу? Теж йти два кілометри. Ні, звільніть. Легше попутку спіймати.

Але машин на дорозі було мало, всі квапливо проїжджали повз. І навіщо лишень погодилася поїхати на дачу. Все жадібність наша, безплатно дають, неодмінно треба брати.

На дачу вчора її покликала хірургічна сестра Світлана.

– У нас багато ягід цього року вродило, нікуди подіти. Смородина велика, гілки вниз хиляться під її вагою. Ніколи такої не було. Ще аґрус є.

– Варення зваріть, компоти закрутіть, – запропонувала Мар’яна.

– Наварила вже. Та й з минулого року повно лишилося. Діти виросли, роз’їхалися, а нам куди багато? У сусідів самих повно. На машині тебе відвеземо.

– Ми, щоправда, ночувати хотіли залишитись, але до міста автобус ходить, зможеш поїхати. Одягнися простіше, чоботи гумові візьми, якщо немає, я дам. І Мар’яна погодилася.

– Олено, я завтра на дачу за смородиною поїду, ти не давай Стасу годинами за комп’ютером сидіти. І погодуй його. Я намагатимуся повернутися раніше.

– Навіщо кудись їхати? На базарі повно ягід, – невдоволено сказала дочка. У неї були свої плани на вихідний день, і сидіти вдома з братом їй не посміхалося.

– Так то воно так, тільки пропонують безплатно. Ти спочатку зароби гроші, а потім витрачай їх.

– Ну гаразд, – скривилася Олена. – Тоді ввечері ми з Танькою гуляти підемо, гаразд?

– Шантажистка, – посміхнулася Мар’яна.

Олені п’ятнадцять, закохується вже. Стасику десять. Він нікуди не піде з дому, за компом сидітиме до посиніння.

– Якби його з собою взяти, хоч свіжим повітрям подихав би. Жаль, кошика немає, доведеться відро взяти, щоб ягоди не пом’ялися, – думала Мар’яна, прикидаючи, у чому завтра поїде на дачу.

Стасик, звісно, навідріз відмовився їхати.

Світлана з чоловіком заїхали за нею о восьмій ранку, діти ще спали. Їхали трохи більше як годину. Світлана показала велику ділянку, з яблуневими, грушевими та сливовими деревами, з кущами смородини…

Провела екскурсію будинком, в якому можна і взимку жити. Світлана сказала, що так і зроблять із чоловіком, як тільки вийдуть на пенсію.

Дихалося за містом легко, а краса навкруги радувала око. Обдивившись все, і попивши чаю, Мар’яна пішла збирати ягоди. Були вони справді великі та напрочуд смачні, особливо чорна смородина.

Понад годину пішло, щоб наповнити відро, ще й сама наїлася так, що набила оскому. Довелося зняти хустку, та перекласти ягоди, щоб не змішувалися. Варення наварить, желе.

Вона б одразу додому поїхала, але Світлана не відпустила, доки обідом не нагодувала. Від ягід та свіжого повітря апетит справді розігрався. І Мар’яна із задоволенням поїла звареного на швидку руку супу, та гречки з сосисками.

Чоловік Світлани відвіз її на зупинку, сказавши, що хвилин за двадцять приїде автобус. Мар’яну насторожило, що автобус має ось-ось підійти, а на зупинці нікого не було.

Але чоловік подруги заспокоїв, сказавши, що у суботу мало хто повертається із дачі. Зате в неділю всі ломонуться в місто, на роботу, в автобус не влізеш. Ось так і опинилась Мар’яна на зупинці з відром ягід

Минуло пів години, а автобус так і не прийшов. Охочих поїхати в місто теж не було, запитати не було в кого. Мар’яна почала переживати та думати, що робити.

Вона нервово ходила туди-сюди, лаючи себе, що не додумалася запитати, коли прийде наступний автобус за розкладом, скільки їй тут чекати. Єдиний вихід – спіймати попутку. Зважившись, Мар’яна встала на узбіччі й витягла руку.

Кілька машин проїхали повз, але позашляховик зупинився.

– Вам куди, в місто? Сідайте, – сказав чоловік, опустивши скло.

Мар’яна зволікала. Був би він не один, з дружиною, вона б не роздумувала.

– Чого злякалися? Хіба я схожий на грабіжника? Та й брати у вас нема чого, відро хіба що. Так у мене цього добра на дачі теж завалися.

– Чи обличчям не вийшов? То як? Їдемо, чи чекатимете красивішого водія? Автобус, якщо не прийшов вчасно, його не буде. Тут так.

– А останній коли? – спитала Мар’яна.

– О сьомій, якщо буде. До вечора сидітимете тут? Ну, як бажаєте, тоді я поїхав. – І він почав підіймати скло.

– Зачекайте! – зупинила його Мар’яна, метнулася до зупинки за відром і повернулася до машини. Поки чоловік ставив його в багажник, Мар’яна сіла на заднє сидіння.

– Е, так не піде. Сідайте вперед, – сказав він.

Пом’явшись, Мар’яна пересіла на переднє сидіння.

– Інша річ, бо розмовляти не зручно. Я вас тут ніколи не бачив. У гості приїжджали?

– Так, знайома по ягоди запросила. Дуже дякую вам, що погодилися підвезти. Бо я вже не знала, що робити.

– Чоловік знайомий до зупинки підвіз, а сам повернувся на дачу. Вони з ночівлею приїхали. А я не могла залишитись, у мене вдома діти. Ви мене до міста довезете, а далі я сама.

– Сама, – передражнив чоловік. – Як вас звати? Бо не знаю, як до вас звертатися.

– Мар’яна. А чому ви зупинились? Усі проїжджали повз.

– Гарне ім’я. Мою бабусю так звали. А я Федір. З автобусами біда. Часто доводиться когось підвозити. А то й ціла машина народу наб’ється. Я колишній військовий.

– Комісували, повернувся додому. Квартира від батьків лишилася, дача. Спочатку продати хотів, а потім утягнувся, душею тут відпочиваю.

– Та й не люблю сидіти без діла. Як вас чоловік відпустив одну? Я б таку красуню нізащо одну не відправив, та ще й з відром.

– Це ви, Федір, у такий спосіб хочете з’ясувати, чи одружена я? Не заміжня. Але маю двох дітей.

– Ух ти. Ви багата жінка. А я ось один. Раніше бодай батьки були, а тепер нікого, ні дружини, ні дітей.

– Що так? – здивувалася Мар’яна. – Жінки ж люблять військових.

Федір заразливо засміявся.

– Так вийшло. Вчасно не одружився, а потім жодна жінка не погодилася їхати зі мною, та мотатися гарнізонами. Познайомився з однією, кохання у нас було. Вона приїхала, подивилась і за тиждень втекла.

Потім була сестричка одна у шпиталі. Чорноока, симпатична. Ледве не закохався, а вона одружена. Ось і лишився один. Нічого, я звик. Поки сили є, працюю на дачі. А куди подітися? А ваш чоловік, де?

– Не знаю. Пішов, коли синові рік виповнився. Знайшов молодшу.

Так вони їхали та розмовляли.

– Он зупинка автобуса, можна тут мене висадити, – сказала Мар’яна.

– Ні, довезу до будинку. Мені поспішати нікуди, ніхто на мене не чекає. А двадцять хвилин нічого не змінять. Говоріть адресу.

Мар’яна сказала.

– А номер квартири?

– А навіщо? – спитала Мар’яна.

Федір знову засміявся.

Біля будинку Мар’яна вийшла з машини, подякувавши своєму рятівнику. Він запропонував донести до квартири відро, але вона відмовилася.

Ішла до під’їзду, намагаючись йти прямо, не згинаючись під його вагою. Коли взялася за ручку дверей, озирнулась.

Машина вже поїхала, і Мар’яна розчарувалася. Вона тут задом виляла, а він навіть не дивився. “Розмріялася”, – лаяла вона себе.

Підходячи до своїх дверей, Мар’яна почула музику. Дочка з подружкою кривлялися перед дзеркалом під звуки світового шлягеру.

– Що так довго? – Побачивши матір, запитала Олена.

– Так вийшло. А Стасик де?

– У кімнаті у себе, де ще. Ну ми підемо?

– Обідали? Ягід би поїли. Смачні, – насупилась Мар’яна.

– Потім, – відмахнулась дочка.

– О дев’ятій, щоб удома була! – Встигла крикнути доньці Мар’яна.

Вона зайшла в кімнату до сина. Він сидів у навушниках перед монітором. Вона підійшла ззаду і зняла з нього навушники.

– О мам! – обернувся він.

– Так і сидиш цілий день? Погуляв би. Ти їв? – зітхнула Мар’яна.

– Так, – відповів син і знову надів навушники.

Мар’яна втомилася. Відро з ягодами так і залишилося стояти у передпокої. Відпочине і займеться ними. Не переодягнувшись, вона лягла на диван. І незабаром задрімала.

Її розбудив Стасик. У першу секунду подумала, що заснула на чергуванні, і одразу схопилася на ноги.

– Мамо, до тебе прийшли, – сказав син.

Мар’яна обернулася до дверей і побачила Федора.

– Ви забули в машині куртку, – сказав він.

– Треба ж, я й не помітила, – обводячи розгубленим поглядом квартирку, сказала Мар’яна.
Вона згадала, що в машині справді зняла куртку, кинула її на заднє сидіння.

«От розтяпа. Не переодяглася, розпатлана. Що він про мене подумає? Вона підійшла і забрала у Федора куртку.

– Ну, я піду, – сказав він.

– Ой, що це я… Я вас зараз обідом нагодую. Адже вас ніхто не чекав, а в мене суп є і вареники …

– Вареники? Не відмовлюся, – погодився Федір.

Мар’яна зігріла суп, поставила чайник.

Федір їв і нахвалював. Мар’яні було приємно дивитися, як він їсть. А ось чоловік ніколи не дякував їй за обід. Жодного разу не сказав, що смачно.

– А як ви впізнали номер квартири? – спитала Мар’яна.

– Я ж військовий, хоч і колишній. Й не такі проблеми вирішував. Просто набрав номер першої квартири у вашому під’їзді, запитав, в якій квартирі живе Мар’яна. Вас тут добре знають.

– Це, мабуть, Марія Семенівна. Я медсестра, багато хто приходить до мене тиск виміряти, укол зробити. Знаєте, літній людині не хочеться годинами сидіти в черзі в поліклініці.

– Все дуже смачно. Дуже дякую, – сказав Федір.

– Це вам дякую, що привезли мене. Зараз ще стояла б на зупинці й чекала на автобус.

– Підібрав би хтось. Я хотів би… Не буде нахабством з мого боку, якщо я запрошу вас у кіно?

Федір пильно дивився на Мар’яну. Відмовляти йому не хотілося. Чому не сходити? І Мар’яна погодилася.

У вівторок, після денної зміни, вони з Федором ходили в кіно. Потім він проводжав її додому.

– Ви не вважаєте, що тепер, як порядна людина, я мушу з вами одружитися. Ми провели в машині віч-на-віч півтори години, – сказав він.

– Так, серйозний аргумент. Тільки у мене двоє дітей. Їх би треба спитати, – зніяковіла Мар’яна, але жарт підтримала.

– Обов’язково. Найближчими вихідними запрошую всіх вас до мене на дачу. Шашликів поїмо, діти повітрям подихають.

Було легко, начебто знали один одного сотні років. А Мар’яна вже не вірила, що таке можливе. Думала, що в її житті ніколи вже нічого не буде. А тепер Федір навіть на дачу її запросив.

– Ягоди я вмію збирати, а ось все інше…

– Думаєш, я працювати вас кличу? Шашлики зроблю, діти зі мною ближче познайомляться.

Весь тиждень Мар’яна ходила щаслива та окрилена. Олена зустріла повідомлення про поїздку на дачу в багнети, а ось Стасик не заперечував. З цікавості Олена теж поїхала.

Федір багато розповідав про службу в гарячих точках, і Стас слухав його, відкривши рота, ходив за ним хвостом. Олена теж припинила дутися і ставила запитання.

– Не хвилюйся. Вона з часом тебе зрозуміє, – заспокоїв Федір.

Дивлячись на Федора та дітей, Мар’яна зі страхом думала, що, якби не поїхала тоді на дачу, вчасно прийшов би автобус, вона не зустріла б Федора. Нічого б не було.

І як вона жила без нього?

Втомившись від самотності, двоє людей зустрілися на дорозі, щоб більше не розлучатися. Випадковість? Випадковістю було б, якби не зустрілися.

Коли на початку вересня Світлана знову запропонувала поїхати на дачу по сливи, Мар’яна відмовилася.

– Дякую, в минулу поїздку до тебе, я вже зустріла свою долю. З дачею…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”