“– Зіна, твої онуки обірвали всі мої кущі лохини! Сусідка навіть не здивувалася. – Ну то й що? Діти ж. – Як що? Вони знищили весь мій урожай! – Тонь, ну що ти засмучуєшся. Подумаєш, ягідки якісь

“– Зіна, твої онуки обірвали всі мої кущі лохини! Сусідка навіть не здивувалася. – Ну то й що? Діти ж. – Як що? Вони знищили весь мій урожай! – Тонь, ну що ти засмучуєшся. Подумаєш, ягідки якісь

Антоніна Іванівна щоранку обходила свою дачу з кухлем чаю в руках, перевіряла грядки та милувалася плодовими деревами.

Ділянка у них з чоловіком Петром Миколайовичем була велика – п’ятнадцять соток. Половину займав город із картоплею, морквою, капустою. Іншу половину – фруктовий сад із яблунями, грушами, кущами.

Особливо пишалася жінка своїми кущами лохини. П’ять років тому посадила перші саджанці, нині чекала на перший серйозний урожай.

Поруч росли кущі ожини, які щороку тішили великими солодкими ягодами. А вздовж паркану простяглася виноградна лоза з важкими гронами.

– Петю, дивись, яка лохина наливається! – кликала вона чоловіка.

– Краса, – погоджувався той.

На літо до них приїжджали онуки – Сашко дванадцяти років, та Олена – десяти. Діти допомагали на городі, збирали ягоди, купалися у річці. Антоніна Іванівна душі в них не чула.

Поруч жила сусідка Зінаїда Петрівна. Ділянка в неї була маленька – шість соток, городу немає, тільки клумби з квітами та невеликий будиночок.

На літо до неї приїжджали п’ять онуків – від чотирьох до чотирнадцяти років. Багатодітна сім’я, батьки працюють у місті, а бабуся все літо одна сидить із дітлахами.

Діти дружили між собою, бігали на обидві дачі. Антоніна не заперечувала, навпаки, раділа дитячому сміху.

– Тітко Тоню, можна ми у вас пограємо? – Просили сусідські онуки.

– Звісно, мої хороші. Тільки акуратніше з грядками.

Одного ранку жінка виявила дивну картину. Деякі кущі лохини стояли практично голі. Замість синіх ягід висіли лише зелені, недозрілі.

– Петю, йди сюди! – Покликала чоловіка.

– Що сталося?

– Дивись на лохину. Де ягоди?

Чоловік підійшов ближче, уважно оглянув кущі.

– Дивно. Вчора ж було повно.

– Може, птахи клювали?

– Птахи по одній ягідці клюють, а тут все начисто. Наче хтось спеціально збирав.

Антоніна пішла перевірити інші кущі. Ожина теж стояла практично порожня. Навіть недозрілі ягоди були зірвані.

– Петю, і ожину хтось обібрав!

– Не може бути!

Але факт залишався фактом. Кущі, на яких ще вчора висіло багато ягід, сьогодні стояли голі.

Увечері Антоніна вирішила спостерігати. Сіла на лавочку з книжкою, але поглядала у бік саду.

За годину побачила, як через дірку у паркані пролізли сусідські онуки. Усі п’ятеро гуртом попрямували до кущів лохини.

– Дивіться, які сині! – раділа наймолодша.

– Давайте все зберемо, – запропонував старший.

І діти почали методично обривати кущі, що залишилися. Їли на ходу, набивали кишені, складали у знайдений пакет.

Антоніна вийшла з укриття:

– А що ви тут робите?

Діти злякано завмерли, старші спробували сховати пакет за спину.

– Ми просто трохи спробували, – виправдовувався тринадцятирічний Мишко.

– Трішки? Ви ж усі кущі обірвали!

– Тітко Тоню, а можна ми ще візьмемо? – Запитала чотирирічна Катя. – Вони такі смачні!

– Не можна. Це наші ягоди, ми їх самі вирощували.

Діти поникли й потяглися до дірки у паркані. Антоніна провела їх поглядом і пішла до сусідки. Та сиділа на ґанку.

– Зіна, треба поговорити.

– Слухаю.

– Твої онуки обірвали всі мої кущі лохини!

Сусідка навіть не здивувалася.

– Ну то й що? Діти ж.

– Як що? Вони знищили весь мій урожай!

– Тонь, ну що ти засмучуєшся. Подумаєш, ягідки якісь.

Антоніна оторопіла від такої реакції:

– Якісь ягідки? Я п’ять років лохину вирощувала! Кожен кущик поливала, удобрювала!

– Ну, виростиш ще. Чого перейматися.

– Зіна, а ти хоч вибачитись можеш?

– За що перепрошувати? Діти є діти. Що з них взяти?

Розмова заходила в глухий кут. Сусідка явно не вважала поведінку своїх онуків чимось поганим.

Наступного дня Антоніна виявила, що зникли й грона винограду. Ті самі, які мали дозріти до кінця серпня.

– Зіна! – Покликала через паркан.

– Що знову?

– Твої онуки тепер виноград зірвали!

– А що таке? Кислий, мабуть, був.

– Звісно кислий! Він ще зелений! Вони майже всі грона пообривали!

– Ну, спробували й кинули. Діти ж допитливі.

Антоніна відчула, як закипає всередині:

– Зіна, твої діти весь мій сад руйнують!

– Не перебільшуй! Сад у тебе великий та багатий.

– До чого тут багатий? Я ці рослини роками вирощую!

– Ну і продовжуй вирощувати.

Сусідка пішла в будинок, грюкнувши дверима.

Увечері жінка розповіла чоловікові про розмову із Зіною.

– Уявляєш, навіть не вибачилася! Говорить, діти є діти.

– Ну, а що ти хотіла? – знизав плечима Петро Миколайович. – Їй простіше відмахнутися, аніж з дітьми виховні бесіди проводити.

– Але ж це злодійство!

– Тонь, не гарячкуй. Діти малі, не розуміють.

– Старшому тринадцять років! Вже повинен розуміти, що чуже брати не можна!

Чоловік зітхнув. Йому не хотілося сваритися із сусідами через ягоди.

За кілька днів зникла навіть жимолость.

– Все, більше не терпітиму! – рішуче сказала Антоніна чоловікові.

Жінка знову пішла до сусідки. Зінаїда поливала квіти з лійки.

– Тепер і жимолость з’їли!

– Яку ще жимолость?

– Мою! Твої онуки знову через паркан лазили!

– Тоня, ну що ти, як з ланцюга зірвалася? Діти ягідки пощипали, не трагедія ж.

– Не щипали, а начисто обірвали! У мене весь урожай зник!

– Та що ти на дітей нарікаєш? Сама винна!

Антоніна не повірила своїм вухам:

– Як це я винна?

– А хто їм дозволяв по твоїй ділянці бігати? Ось вони й звикли, що все можна.

– То я ж із добрих спонукань! Думала, хай діти дружать!

– Ну ось і отримала результат своїх добрих спонукань!

Сусідка поставила лійку і попрямувала до будинку:

– І потім, якщо не хочеш, щоб брали, паркан роби вищим. А то дірки скрізь, будь-хто пролізе.

– Зіна, але ж треба пояснити дітям, що чуже брати не можна!

– Треба. Але навіщо? Вони все одно не зрозуміють.

Антоніна повернулася додому в засмучених почуттях. Сіла на лавку і заплакала. Стільки років працювала в саду, чекала на врожай, а тепер все зникло.

– Тонь, ну що ти сльози ллєш? – втішав чоловік. – Наступного року нові ягоди будуть.

– Справа не в ягодах! Річ у тому, що сусідка навіть вибачитись не хоче! Зовсім знахабніла!

– А що з неї взяти? Сама розумієш, яка вона.

Справді, Зіна мала славу в дачному селищі людини не найприємнішої в спілкуванні. Але до цього моменту вони з Антоніною цілком ладнали.

– Петю, а давай паркан вище зробимо?

– Можна. Але дорого вийде.

– А що робити? Інакше вони весь сад розорять.

Наступного дня розпочалося будівництво нового паркану. Петро Миколайович привіз дошки, сітку, стовпи. Працював із ранку до вечора.

Зіна спостерігала за будівництвом зі свого двору, та єхидно коментувала:

– Ну і жадібні! Від дітей огорожею відгородилися!

Антоніна не відповідала, тільки щільніше стискала губи.

Внуки сусідки теж крутилися біля паркану, намагалися знайти нові лазівки. Але Петро всі дірки затулив, щілини забив.

– Тітко Тоню, а чому ви паркан збудували? – Запитала маленька Катя.

– Щоб ягоди зберегти.

– А можна ми до вас приходитимемо грати?

– Ні, більше не можна.

Паркан допоміг, але стосунки із сусідами остаточно зіпсувалися. Зіна під час зустрічі відверталася, діти більше не приходили.

– Скнара! – кричали вони через паркан. – Бабця-скнара!

Антоніна намагалася не зважати, але на серці було важко. Раніше двір наповнювався дитячим сміхом, а тепер стояла тиша.

А Зінаїда тим часом розповідала іншим дачникам свою версію подій:

– Уявляєте, які жадібні! Дітям ягідку з’їсти не дають! Паркан височенний збудували!

– А що, багато з’їли? – цікавилися сусіди.

– Та жменьку якусь! А вона каже так, начебто в неї мільйони вкрали!

Версія Зінаїди звучала більш виграшно. Хто ж повірить, що діти можуть з’їсти весь урожай із кущів?

Поступово в селищі сформувалася думка, що Антоніна жадібна та шкідлива. А Зінаїда – добра бабуся, яка одна виховує п’ятьох онуків.

До кінця літа ситуація лише погіршилася. Сусідські діти, не маючи можливості потрапити до саду, почали мстити по-іншому.

То м’яч перекинуть через огорожу, то сміття. Одного ранку Антоніна виявила, що хтось розкидав по городу недопалки та фантики.

– Зіна, напоум своїх онуків!

– А що вони зробили?

– Сміття на город накидали!

– Звідки знаєш, що мої? Може, вітер приніс.

І діти продовжували хуліганити. То води зі шланга через паркан хлюпнуть, то камінчик кинуть у вікно.

Антоніна зрозуміла, що бабуся їх не лише не зупиняє, а й заохочує.

– Може, Петре, в поліцію звернутися?

– Тонь, та що ти! Через дитячі витівки людям голову морочити?

– Але ж вони хуліганять!

– Потерпімо. Скоро літо скінчиться, поїдуть.

І справді, наприкінці серпня галаслива компанія зібралася до міста.

Антоніна сиділа ввечері на лавці в тиші й думала про наступне літо. Напевно, Зіна знову привезе своїх п’ятьох онуків. А що ж тоді?

Знову натягнуті стосунки через паркан, знову камінчики на город, та обзивання? Адже діти тепер вважають її злою бабкою-скнарою, а їхня бабуся не збирається їх переконувати.

Сад уже не здавався їй місцем радості та відпочинку – тепер це була фортеця, в якій треба було захищати не лише ягоди, а й свій спокій.

А як би ви вчинили в цій ситуації? Що порадите Антоніні? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.”