“– Вісім років, Сергію! Вісім років я вважала твою матір майже рідною. А вона весь цей час думала, що я підсунула тобі чужу дитину!

“– Вісім років, Сергію! Вісім років я вважала твою матір майже рідною. А вона весь цей час думала, що я підсунула тобі чужу дитину!

Ганна збирала валізу з таким виразом обличчя, ніби готувалася до польоту на Марс, а не до звичайного відрядження у сусіднє місто.

Семирічний Денис крутився поруч, ставлячи мільйон запитань про те, хто готуватиме йому сніданок і гратиме з ним вечорами.

– Тато все зробить, – заспокоювала сина Ганна, хоч чудово розуміла, що Сергій без неї, як без рук. – А бабуся Ліда допоможе із довідкою для школи.

Свекруха справді була паличкою-виручалочкою у таких ситуаціях. За вісім років спільного життя з її сином жінки жодного разу серйозно не посварилися.

Лідія Іванівна була тактовною, у справи молодої сім’ї не лізла, онука любила і завжди готова була допомогти.

– Аня, я ж тобі казав, що впораюся сам, – бурчав Сергій, проводжаючи дружину до таксі.

– Впораєшся, звичайно. Особливо з походами до поліклініки, – посміхнулася Ганна. – Твоя мама бодай знає, в якій черзі стояти і які аналізи потрібні.

Чоловік знизав плечима. Він ніколи не любив лікарні та будь-які медичні процедури, тому в цьому питанні допомога його матері була справді доречною.

Тиждень пролетів швидко. Ганна дзвонила щодня, слухала розповіді Дениса про те, як тато спалив яєчню, а бабуся водила його здавати аналізи та до лікарів. Все йшло за планом.

Повернувшись додому, Ганна насамперед кинулася обіймати сина, а потім почала розбирати справи, що накопичилися.

Документи для школи лежали акуратним стосом на кухонному столі – свекруха була педантичною жінкою і завжди підтримувала порядок.

– Мама все оформила, як слід, – повідомив Сергій, гортаючи якісь папери. – Довідка готова, аналізи добрі.

Ганна вдячно кивнула і почала перекладати документи у спеціальну теку. Серед звичних медичних бланків її увагу привернув невеликий білий конверт. На ньому не було жодних позначок, тільки друк якоїсь лабораторії.

– Сергію, а це що? – Показала вона конверт чоловікові.

Той навіть не підвів голови від телефону.

– Уявлення не маю. Напевно, ще якийсь результат аналізу.

Жінка знизала плечима і розкрила конверт. Те, що вона побачила, змусило її опуститися на стілець. Висновок генетичної експертизи. Встановлення спорідненості між бабусею та онуком. Імовірність кревності – 99,9 відсотка.

Ганна перечитала документ тричі, не вірячи у власні очі. Дата проведення дослідження припадала саме на той тиждень, коли вона була у відрядженні.

– Сергію, підійди сюди, – покликала дружина, намагаючись говорити спокійно.

Чоловік знехотя відірвався від телефону і підійшов до столу. Побачивши папір у руках дружини, він помітно зблід.

– Це що таке? – Анна простягла йому результат тесту.

Сергій мовчав, розглядаючи документ так, наче бачив його вперше.

– Твоя мама зробила ДНК-тест на встановлення спорідненості з Денисом? Серйозно?

– Слухай, я можу пояснити, – почав чоловік, але його перервала дружина.

– Поясни! Мені дуже цікаво послухати, навіщо твоїй матері знадобилося перевіряти, чи це її онук.

Сергій тяжко зітхнув і сів навпроти.

– Вона давно хотіла це зробити. Ще коли Денис з’явився на світ, казала, що він не схожий на нашу родину.

– І ти про це знав і мовчав стільки років?

– Знав, – зізнався він. – Мама просила мене самого зробити тест на батьківство. Я відмовлявся. А тут їй випав слушний момент.

Ганна дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Людина, з якою вона прожила вісім років, подарувала дитину, ділила радості та смутки, – виявилася здатною на таку зраду.

– Ти дозволив своїй матері сумніватися, що Денис твій син? Шість років вона думала, що я зрадила тебе?

– Не драматизуй, – спробував виправдатися Сергій. – Вона просто хотіла переконатися. Жінки у її віці бувають недовірливими.

– Недовірливими? – Ганна не могла повірити у те, що чує. – Вона вважала мене невідомо ким, а ти це заохочував!

– Я нікого не заохочував! Просто не бачив сенсу влаштовувати скандал через дурні підозри.

– Дурні? Отже, підозрювати твою дружину у зраді – це дурість, а не образа?

Чоловік розвів руками, даючи зрозуміти, що вважає реакцію дружини надмірною.

– Тепер все з’ясувалося. Мама переконалася, що помилялася. Можна закрити цю тему.

Ганна повільно встала з-за столу. У її голові пролітали спогади останніх років. Як свекруха іноді дивно дивилася на Дениса, як вивчала його риси обличчя, як обережно розпитувала про весь термін, поки вона носила сина під серцем, та як він з’явився на світ.

– Вісім років, Сергію! Вісім років я вважала твою матір майже рідною. А вона весь цей час думала, що я підсунула тобі чужу дитину!

– Ну, годі вже, – стомлено промовив чоловік. – Що тепер робити? Минуле не зміниш.

Жінка глянула на нього задумливим поглядом. Цей байдужий тон, ця готовність пробачити матері будь-які підозри на адресу дружини, говорили багато про що.

– Знаєш що, Сергію? Твоя мати більше не переступить поріг цього будинку.

Ганна рішуче зачинила теку з документами й засунула її в сумку. Чоловік підвівся за нею, але зупинився біля столу, ніби зрозумів, що будь-який його рух зараз тільки сильніше її розлютить.

– Ти перегинаєш, Ань, – пробурмотів він невпевнено. – Мама не ворог тобі. Вона так багато допомагала нам, дбала про Дениса.

– Дбала? – Ганна посміхнулася. – Так дбала, що вирішила переконатися, що онук їй не чужий? Гарна турбота! З таким самим успіхом вона могла б відправити мене до психіатра перевірити, чи я нормальна.

– Ти надто близько все береш до серця, – знову почав чоловік звичну пісню. – Жінка у віці, у неї свої страхи.

Ганні раптом стало смішно.

– Страхи? Чудове виправдання!

Денис, почувши гучні голоси, визирнув зі своєї кімнати.

– Мамо, ви з татом лаєтеся?

Ганна одразу зменшила тон і погладила його по голові.

– Ні, синку. Все гаразд. Іди грай.

Хлопчик невпевнено кивнув і повернувся до своїх машин. Дружина знову подивилася на чоловіка і тихо додала:

– Заради нього я не влаштую сцени прямо зараз. Але знай – моє ставлення до тебе і твоєї мами вже ніколи не буде колишнім.

Наступного дня Лідія Іванівна зателефонувала сама. Голос був рівний, навіть трохи переможний, ніби нічого особливого не сталося.

– Ганнусю, привіт. Як відрядження? Чи все гаразд? – лунало з телефону.

– Все гаразд, – відповіла Ганна сухо. – Тільки, Лідіє Іванівно, конверт ви у нас один цікавий забули.

На тому боці повисла довга пауза.

– Так, я вже зрозуміла, – нарешті промовила свекруха. – Ну, результат позитивний, ти, мабуть, уже й сама подивилася. Тепер можна жити спокійно.

Ганна засміялася. Сміх вийшов коротким і колючим.

– Спокійно? Для вас, можливо. А для мене – це ніж у спину!

– Не перебільшуй, – поблажливо сказала свекруха. – Ти ж сама мати. Повинна розуміти, наскільки сильно можна переживати за дітей.

– Я тільки зрозуміла, що ви роками вважали мене за брехуху. Дякую, зрозуміла!

Ганна відключила виклик і засунула телефон у кишеню. Сергія вона бачити не хотіла і, тим більше слухати виправдання його матері.

Увечері чоловік знову спробував почати розмову.

– Ти повинна зрозуміти… – почав він, але дружина перервала його майже одразу.

– Повинна? Я нікому нічого не винна, окрім, як виховати нашого сина в нормальній атмосфері. Але з твоєю мамою жодної нормальної атмосфери вже не вийде.

– Вона ж любить Дениса, – намагався заперечити Сергій. – Подумай про нього. Йому ж потрібна бабуся.

– Ага. Бабуся, яка потай водить його в лабораторію. Прекрасний приклад любові!

– Ти надто категорична.

– А ти надто м’якотілий. Заради мене, ти за шість років не зміг сказати матері: вистачить підозрювати мою дружину!

Сергій опустив очі й замовк, ніби тепер навіть розумів, що захищати матір безглуздо. Тієї хвилини Ганна ясно усвідомила, що колишнього тепла в їхню родину не повернути.

Будинок, який був для неї фортецею, став нагадувати про сумніви та недовіру. І з цим вантажем їй доведеться жити далі. Заради сина. Поки так, а далі, – як Бог дасть…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.”