– Ти… одружився?

“– Ти… одружився? – Ага. Минулого тижня розписалися. – Пашо, ти навіть мені не сказав, – Галина Петрівна намагалася говорити рівно, але голос зрадливо здригнувся. – Мамо, ну що ти? Ми вирішили без галасу. Тільки розписались і все. Нікого не запрошували. – Але ж я твоя мати… – Мамо, не починай. Ми з Оленкою вирішили, що це наше життя

Галина Петрівна дізналася, що її не запросили на весілля сина, коли прийшла до нього додому з тортом на день народження.

Тридцять п’ять років виповнилося Павлові. Вона спекла його улюблений торт з вишнею та шоколадом, як у дитинстві.

Двері відчинила незнайома дівчина в халаті.

– Ви до кого?

– До Павла. Я його мати.

Дівчина розгубилася, озирнулася.

– Паш! Тут твоя мати!

Павло вийшов у коридор, теж у халаті. На безіменному пальці блищала обручка. Нова, блискуча.

– Мамо? Ти чого прийшла?

– Із днем народження тебе, – Галина Петрівна простягла торт. – Ти… одружився?

– Ага, так. Минулого тижня розписалися. Мамо, ми зараз зайняті. Давай потім зідзвонимося?

Він узяв торт, поставив на тумбочку. Дівчина – тепер уже невістка, виходить – дивилася вичікувально.

– Пашо, ти навіть мені не сказав, – Галина Петрівна намагалася говорити рівно, але голос зрадливо здригнувся.

– Мамо, ну що ти? Ми вирішили без галасу. Тільки розписались і все. Нікого не запрошували.

– Але ж я твоя мати…

– Мамо, не починай. Ми з Оленкою вирішили, що це наше життя. Справді, Олено?

Олена кивнула.

– Ми сучасні люди, Галино Петрівно. Весілля – це пережиток минулого.

– Зрозуміло, – відступила Галина Петрівна до дверей. – Вибачте, що завадила.

Вона вийшла на сходовий майданчик. Ноги підкошувалися. Сіла на підвіконня.

…Тридцять п’ять років тому вона сама привела його в цей світ. Батько пішов, коли дізнався про її положення. Ростила, недоїдала, недосипала.

На дві роботи ходила, щоб на гуртки вистачало – англійська, музика, спорт. В інститут платний вступив — продала мамину квартиру. “Дякую, мамо, я тобі все поверну”, – говорив він.

Не повернув. Після інституту влаштувався у хорошу фірму, винайняв квартиру, став жити окремо. Приїжджав рідко, дзвонив ще рідше.

– Мам, я зайнятий, кар’єру будую, ти ж розумієш.

Вона розуміла…

Вдома Галина Петрівна сіла на кухні, накапала валеріанки. Руки тремтіли.

Зателефонувала подруга Тамара.

– Ну, як, привітала сина?

– Привітала.

– Щось голос у тебе… Галко, що сталося?

– Він одружився, Томо. Таємно. Мене не покликав.

– Що?! Та він зовсім охрінів! Вибач. Галя, ти як?

– Нормально. Звикаю до нової реальності.

– Яке нормально! Галка, це ж… це зрада!

– Не драматизуй. Це його право.

– Галка, годі! Вічно ти його борониш! Зате він тебе ні в що не ставить!

– Тома, він мій син!

– І що? Моя Лєнка теж дочка, але вона щодня дзвонить, у вихідні приїжджає.

– Усі по-різному живуть.

Увечері Галина Петрівна розбирала старі світлини. Павлик у пісочниці. Павлик на ранку був зайчиком.

Перший клас, випускний інституту. На всіх фото вони вдвох. Батька не було, бабусі не стало зарано. Тільки вони удвох проти всього світу.

Телефон мовчав. Павло так і не передзвонив.

Наступного дня на роботі – Галина Петрівна працювала бухгалтером у невеликій фірмі – колеги помітили її стан.

– Галино Петрівно, ви занедужали? – Запитала молоденька Катя.

– Ні, все добре.

– Ви щось бліда. Може, додому?

– Дякую, не треба.

В обід нарешті зателефонував Павло.

– Мамо, ти образилася?

– Ні, синку.

– Ну і правильно. Ми ж сім’я, правда? До речі, мамо, раз подзвонив… У мене до тебе прохання. Можеш грошей дати в борг?

Галина Петрівна мовчки тримала слухавку.

– Мамо? Ти чуєш?

– Чую. Скільки?

– Тисяч двісті. На місяць. Ми з Оленою хочемо у відпустку поїхати. Типу, медового місяця.

– Двісті тисяч.

– Ну, так. На Мальдіви хочемо. Ти ж знаєш, я віддам. Як премію отримаю.

– Паша, у мене немає таких грошей.

– Мамо, ну що ти? У тебе відкладено на чорний день. Ти сама казала.

Так, відкладено. Сто вісімдесят тисяч. На операцію, якщо що. Або на похорон. У шістдесят два роки треба думати про таке.

– Пашо, це мої останні гроші.

– Мамо, я ж сказав – поверну! Ти що, не довіряєш рідному синові?

Рідному синові. Який не запросив на весілля.

– Я подумаю.

– Мамо, нам за тиждень вилітати! Яке подумаю?

– Павло, я сказала – подумаю.

Вона поклала слухавку. Він передзвонив одразу.

– Мамо, ти чого? Образилася все-таки? Ну вибач, що на весілля не покликав. Але ж це не привід!

– Пашо, справа не у весіллі.

– А в чому?

Галина Петрівна мовчала. У чому? У тому, що за тридцять п’ять років вона жодного разу не чула щирого “дякую”? Що він пам’ятає про неї, тільки коли потрібні гроші?

– Мамо, скажи що-небудь!

– Приїжджай увечері. Поговоримо.

– Мамо, у мене зустріч увечері.

– Скасуй.

– Не можу! Це найважливіші клієнти!

– А я не важлива?

– Мамо, ти що несеш? Звісно, важлива! Але ж це робота!

– Тоді до побачення, Павлушо.

Вона вимкнула телефон.

Увечері прийшла Тамара. З пляшкою та шоколадом.

– Розповідай.

Галина Петрівна розповіла.

– От сволота! Вибач. Але ж він сволота!

– Томо, не треба.

– Як не треба? Галя, він тебе використовує! Грошей йому дай, а на весілля не кличе!

– Може, та дівчинка не захотіла…

– Галка! Досить його виправдовувати! Він дорослий чоловік! Якщо баба ним крутить – то гірше для нього!

Вони випили по чарці.

– Знаєш, Томо, я згадую… Коли це почалося? Коли він став таким?

– А він завжди був таким. Просто ти не хотіла бачити.

– Неправда! У дитинстві він був лагідний, добрий!

– У дитинстві всі ласкаві. А потім виростають.

– Але чому? Що я зробила не так?

– Все дала і нічого не вимагала натомість. Ось і виростила споживача.

Галина Петрівна заплакала. Тамара обійняла її.

– Галка, не реви. Ще не пізно щось змінити.

– Пізно. Йому тридцять п’ять.

– І що? Саме час навчити його цінувати матір.

На другий день Павло приїхав. Без дзвінка, серед білого дня. Галина Петрівна взяла відгул.

– Мамо, ти чого вдома?

– Чекаю на тебе.

– Звідки знала, що я приїду?

– Знала.

Він пройшов на кухню, сів. Якийсь постарілий, стомлений. Але все одно гарний – у батька пішов зовнішністю.

– Мамо, ти на мене сердишся.

– Ні, Пашо. Я злюся на себе.

– У сенсі?

– Я тебе не правильно виховала. Дала все, що могла, і не навчила подяки.

– Мамо, ти про що? Я вдячний!

– Правда? Коли ти востаннє казав мені дякую? Не за гроші, а просто так?

Павло мовчав.

– Коли востаннє питав, як я живу? Як здоров’я? Чи потрібна допомога?

– Мамо, я зайнятий…

– Усі зайняті, Пашо. Але знаходять час для близьких.

– Ти моя найближча людина!

– Після Олени.

– Мамо, не починай!

– Я не починаю. Я закінчую. Грошей не дам.

Павло підвів на неї очі.

– Зовсім?

– Зовсім.

– Але ж… ми ж квитки купили!

– Продайте.

– Мамо, Олена засмутиться!

– Мені шкода, але переживе.

Павло підвівся, пройшовся по кухні.

– Це все через весілля, так? Ти мстишся? Не можеш пробачити?

– Ні. Це через все. Паша, я втомилася бути банкоматом!

– Але ж я говорю, прям присягаюся, що поверну всі борги!

– Ти винен мені сто тисяч за інститут – доплачувала після продажу бабусиної квартири, сто двадцять за машину, п’ятдесят за ремонт у твоїй квартирі, і ще по дрібниці – постійно. Понад півмільйона за десять років. Коли повернеш?

– Мамо, але ж ти сама пропонувала!

– Пропонувала. І то була моя помилка.

Павло сів назад, схопився за голову.

– Мамо, ну що мені робити? Олена піде!

– Якщо піде через відпустку, що не відбулася, то гріш їй ціна.

– Ти її не знаєш!

– І не хочу знати. Жінку, яка не запросила свекруху на весілля, знати не хочу.

– Це було моє рішення!

– Тим гірше для тебе.

Вони мовчали. Потім Павло сказав:

– Я не впізнаю тебе.

– А я тебе давно не впізнаю. Де мій хлопчик, який приносив мені кульбаби? Який обіцяв стати лікарем, та лікувати маму?

– Мамо, люди змінюються.

– Так. Змінюються. І я вирішила змінитись.

– У шістдесят два роки?

– А що, пізно?

Павло підвівся.

– Гаразд. Я зрозумів. Грошей не буде.

– Не буде.

Він пішов, грюкнувши дверима. Як у підлітковому віці.

Галина Петрівна залишилася сидіти на кухні. Було боляче. Дуже боляче. Але й легко вперше за багато років.

Увечері зателефонувала Олена.

– Галино Петрівно? Це Олена, дружина Павла.

– Слухаю вас.

– Знаєте, що ви наробили? Павло прийшов додому зовсім розбитий! Руки тремтять, тиск підскочив!

– Що з Павлом? Йому потрібна медична допомога?

– Ні, зараз уже краще! Але це все через вас! Через вашу відмову!

– Олено, ви хотіли щось конкретно?

– Так! Припиніть маніпулювати сином!

– Я? Маніпулювати?

– Так! Грошей не даєте через образи! Це низько!

– Олено, я не ображаюся. Я просто більше не даю грошей дорослому чоловікові.

– Він же ваш син!

– І ваш чоловік. У нього є робота, зарплатня. Нехай збирає на відпустку.

– Ви безсердечна!

– Можливо. До побачення, Олено.

Галина Петрівна поклала слухавку. Подумала, та вимкнула телефон.

Минув тиждень. Павло не дзвонив. Галина Петрівна також.

А потім зателефонувала Тамара.

– Галка, ти сидиш?

– Що трапилося?

– Твій Павло в мене гроші просить. Через Лєнку.

– І що Лєнка?

– Послала його. Чемно, але послала. Галка, він всюди гроші збирає. В усіх знайомих.

– Значить, дуже потрібні Мальдіви.

– Галка, а тобі не шкода його?

– Шкода. Але давати грошей не буду!

– Правильно! Хай вчиться!

Ще за тиждень Павло приїхав. Один, без попередження. З квітами.

– Мамо, пробач мені.

Галина Петрівна мовчки дивилася на нього. Обличчя змарніло, під очима кола.

– Я не мав рації. Щодо весілля, і взагалі про все.

– Пашо, ти маєш поганий вигляд. Що сталося?

– Олена пішла. Мамо, дай мені другий шанс.

Галина Петрівна сіла навпроти.

– Паша, я тебе люблю. Ти мій єдиний син. Але я більше не буду розв’язувати твої проблеми.

– Я розумію.

– І грошей не дам. Ніколи.

– Розумію.

– І, якщо знайдеш нову дружину, то я хочу бути на весіллі.

– Обов’язково!

Він підвівся, ніяково обійняв її.

– Мамо, можна я іноді приїжджатиму? Так просто?

– Звичайно, синку.

– І торт пектимеш? З вишнею?

– Буду.

Він пішов. Галина Петрівна дивилася у вікно, як він сідає в машину. Сумний. Але, можливо, трохи доросліший.

Подзвонила Тамара.

– Ну, що?

– Приїжджав. Олена його покинула.

– Туди їй і дорога! І що він?

– Перепрошував.

– І ти вибачила?

– Він же мій син, Томо.

– Галка, ти непоправна!

– Знаю. Але знаєш, що? Я більше не даватиму йому грошей.

– Правда?

– Правда. І вимагатиму уваги, турботи.

– Давно час!

– Краще пізно, аніж ніколи.

За місяць Павло справді приїхав. Просто так, із тортом із крамниці.

– Мамо, я не вмію пекти. Але хотів із тортом прийти.

Вони пили чай, розмовляли. Не про гроші, не про проблеми. Про життя, про роботу, книги.

– Мамо, а ти щаслива? – раптом спитав він.

– Вчуся бути щасливою, – відповіла вона.

– У шістдесят два?

– А що, пізно?

– Ні, – усміхнувся він. – Якраз.

Може, й справді, подумала Галина Петрівна, вчитися бути щасливою. І вчити цього сина. Нехай і з запізненням на тридцять п’ять років…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”