“– Варю, зрештою, не сталося ж нічого страшного! Ну, буває таке у чоловіків – занесло, не зміг вчасно зупинитися. – Будь мудрішою. Невже ти поступишся чоловіком якійсь дівчині? Вона ж думатиме, що змогла тебе перемогти! Поборись за сім’ю! – Вмовляла свекруха
У суботу вранці Варя відвезла сина до батьків. Вона домовилася, що Денис якийсь час побуде у них.

Повернувшись додому, Варвара дістала з балкона картонні коробки та почала збирати речі. Спочатку у дитячій.

Вона укладала одяг, іграшки, книги, заклеювала коробки скотчем та підписувала. Ще трохи, і в кімнаті залишаться тільки меблі, які Варвара не планувала забирати із собою.

Близько дванадцятої задзвонив телефон. Варя глянула на екран – свекруха.

– Здрастуйте, Ніно Вікторівно.

– Доброго дня, Варю. Ярослав мені все розповів. Я розумію – тобі прикро. Але, може, ти не так поспішатимеш? Почекай, остигни трохи, подумай. Може, не варто одразу сім’ю руйнувати? -Запитала свекруха.

– Це не я руйную родину, а Ярослав, – відповіла Варя.

– Варю, я не знімаю з нього відповідальності! Але, може, на перший випадок ти його вибачиш?

– Про який перший випадок ви говорите? Ваш син пів року зустрічається зі своєю колегою, обманює мене. А ви кажете – «вибачиш»? Ні, – сказала Варвара.

– Варю, будь ласка, подумай ще. Адже ти позбавляєш Дениску рідного батька. А Ярик так любить сина!

– Ніно Вікторівно, Ярослав зможе бачитися з Денисом, я перешкоджати не збираюся. Але жити із вашим сином я більше не хочу. І давайте на цьому закінчимо – я збираю речі, в мене немає часу.

Варя запакувала дві останні коробки, перейшла в спальню і почала вкладати у валізи свій гардероб.

Свекруха з’явилася у квартирі рівно за годину. Ніна Вікторівна чомусь вирішила, що в особистій бесіді їй вдасться переконати невістку не руйнувати сім’ю.

Розмова пішла по колу:

– Варю, зрештою, не сталося нічого страшного! Ну, буває таке у чоловіків – занесло, не зміг вчасно зупинитися.

– Будь мудрішою. Невже ти поступишся чоловіком якійсь дівчині? Вона ж думатиме, що змогла тебе перемогти! Поборись за сім’ю!

– Ніно Вікторівно, Ярослав – не перехідний кубок, щоб я за нього боролася! Ви пропонуєте мені цю Яну запросити на дуель? Чи на боксерський ринг? Вона тут до чого? Не було б Яни, з’явилася б Еля чи Христина.

– Знаєш, я тобі скажу по секрету, що Ігор Олександрович – батько Ярослава – теж грішив у молодості. Але я була мудріша за тебе і зберегла сім’ю. І бачиш – ми вже майже тридцять п’ять років разом. Незабаром відзначатимемо ювілей – коралове весілля.

– У чому ж ваша мудрість полягала? – Усміхнулася Варя.

– А я не влаштовувала йому скандалів. Навпаки, стала більш ніжною, готувала його улюблені страви, цікавилася його справами, собою теж зайнялася – зачіску поміняла, схудла, з роботи зустрічала з посмішкою, – пояснила свекруха.

– Іноді я точно знала, що він зараз прийшов від розлучниці, і хотілося мені не капці йому подавати, а взяти пательню і щосили стукнути по макітрі. А я терпіла та посміхалася. І бачиш, утримала чоловіка. І син із батьком виріс, і в онука дід є.

– Знаєте, Ніно Вікторівно, ви дивовижна жінка. Я б так не змогла. У мене, на жаль, природне почуття гидливості дуже розвинене. Те, що ви зараз запропонували, для мене рівнозначне тому, що з помийного відра поїсти, – відповіла Варя.

Свекруха спалахнула, різко встала і, не попрощавшись, вискочила з помешкання.

А Варя продовжила складати речі. Вона, звичайно, знала, що це ще не кінець, що і Ярослав, і Ніна Вікторівна ще попсують їй нерви. Тому вона так поспішала залишити цю квартиру.

Наступного дня – у неділю – приїхав її батько, вони удвох швидко завантажили валізи та коробки у газель та поїхали.

Дорогою Варя попросила батька зупинитися біля будинку свекрухи, щоб віддати їм ключі від квартири.

– Ти уявляєш, – розповідала наступного дня Варя своїй подрузі, – вчора свекруха цілу годину вмовляла мене, щоб я пробачила Ярославу «невеликі витівки» і не подавала на розлучення.

– І які аргументи вона навела? – поцікавилася Маргарита.

– Стандартні: «ти позбавляєш дитину батька», «всі чоловіки зраджують», «жінки мають бути мудрішими». А потім поділилася зі мною досвідом, як вона сама у такій ситуації повертала чоловіка до родини.

– І як же? – Запитала подруга.

– Я тобі не переказуватиму, але повір, це повний треш. Ти так не робитимеш.

– Ти вже подала заяву?

– Так, ще у п’ятницю, – відповіла Варвара.

– Ну, нарешті звільнишся від цього Казанови. А то прикро було дивитися на цього парнокопитного, – сказала Маргарита.

– Що означає – «прикро було дивитися»? Ти що знала, що він з цією Яною крутить? – обурилася Варвара.

– Достеменно не знала, але підозрювала, – винно відповіла подруга.

– А чому ти мені не сказала? Я думала, що ми подруги, – образилася Варя і встала, щоб піти.

– Стій! – зупинила Маргарита. – Слухай спочатку, що я тобі скажу. По-перше, я точно нічого не знала. Я бачила те саме, що й ти, просто зробила інші висновки. Ось ми були на корпоративі.

– Згадай, як Яна крутилася навколо Ярослава. Ти ж це бачила? А скільки разів вона у відрядження напрошувалася, щоб разом із ним поїхати?

– Ти ж у бухгалтерії сидиш, документи оформляєш, чому не задумалася, як це так виходить, що Янка чи не в останній день підміняє того, хто повинен з Ярославом їхати? Так, я підозрювала, але нічого тобі не сказала, бо не була впевнена.

– Могла б хоча б натякнути.

– А якби я помилилася, і все це виявилося тільки моїми тарганами? Що б ти про мене подумала? Що я хочу вас посварити? Пам’ятаєш Світлану Бєлову?

– Вона якось подрузі сказала, що бачила її чоловіка з іншою жінкою. Навіть фотографію показала, як її чоловік ту жінку обіймає.

– Звичайно, в сім’ї був скандал, але вони помирилися, а Світлана виявилася винною – їй пред’явили, що вона хотіла зруйнувати міцну сім’ю, причому із заздрості.

– Свєтка потім звільнилася з тієї фірми. Тож не ображайся. Хоча, якби я мала залізні докази, я б, напевно, тобі сказала. Ти краще розкажи, як і де далі житимеш?

– Квартира не моя, вона на свекруху оформлена, тож ми з Денисом з’їхали. Поки що живемо у моїх батьків.

– Але за тиждень, думаю, бабусину квартиру підремонтуємо – батьки її здавали, але квартиранти місяць тому з’їхали. Там, звичайно, не три кімнати, а лише дві, але нам із Денисом вистачить.

– Треба ще розв’язати питання з садком – у старий далеко їздити, але мамі знайома обіцяла допомогти з переведенням у той, що прямо у нас у дворі. Розлучимося, подам на аліменти. Все.

– А Ярослав згоден на розлучення? – спитала Маргарита.

– Каже, що розлучатись не хоче, що він усе зрозумів і такого більше не повториться. А мені більше не треба. Одного разу вистачило. Просив на аліменти не подавати, сказав, що сам платитиме.

– А ти що?

– Я проти. Не хочу з ним зайвий раз зустрічатися. Нехай усе буде офіційно. Так він заявив, що сина у мене забере: «У мене і квартира краща, і зарплата більша».

– Я йому нічого не відповіла, просто порахувала, скільки в нього за минулий рік відряджень було. Виявилося – вісім.

– І що він тобі сказав? – Запитала подруга.

– А я цю інформацію для суду зберегла. Як тільки він заявить, що хоче Дениса собі забрати, я спитаю, з ким дитина буде, коли він у від’їзді. Крім того, у мене є і робота, і квартира. Тож нічого в нього не вийде.

Ярослав справді подав заяву про визначення місця проживання дитини, вимагав, щоб син залишився з ним:

– Моя колишня дружина не зможе забезпечити Денису необхідний рівень життя, – заявив він.

А Ніна Вікторівна повідомила, що колишня невістка ховає від них дитину:

– Вона з’їхала з квартири, забрала хлопчика із дитячого садка. Ми думали, що вони житимуть у батьків Варвари, але вони пробули там лише тиждень, а потім зникли.

– Я маю свідчення сусідів. Де вона ховає сина? Дитина має ходити в дитячий садок, а не ховатися в якихось сумнівних місцях!

Довелося Варварі пояснити, що вони з Денисом живуть у двокімнатній квартирі, що належить їй, що син відвідує дитячий садок, який знаходиться поряд з будинком.

Повідомила вона і про те, що робота Ярослава передбачає часті відрядження, що завадить йому здійснювати виховання дитини.

Загалом, нічого у свекрухи та колишнього чоловіка не вийшло.

Варя не хотіла перетинатися з Ярославом і після розлучення знайшла собі іншу роботу – вона була хорошим фахівцем, і це не склало труднощів.

А невдовзі після цього Маргарита принесла їй новини:

– Янка звільнилася та поїхала.

– А що так? – Здивувалася Варя.

– Та наші тітки їй таке влаштували. Вона місяць покрутилася, зрозуміла, що тут ловити більше нема чого, і подалася до столиці. Тож залишився твій колишній на самоті.

– Ну, це мене тепер не турбує, – відповіла Варя.

І вона казала правду. Бо, в отой колодязь, з якого доведеться попити, скільки напльовано, що зробити це, – ну ніяк не вийде…

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила Варвара? Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!