— Я більше не живу з батьками. Правду кажучи, вони навіть не знають, де я навчаюся і чи навчаюся взагалі.

— Я більше не живу з батьками. Правду кажучи, вони навіть не знають, де я навчаюся і чи навчаюся взагалі.

Антоніна Іванівна схопилася за серце, а решта почали шепотітися.

— Мила моя, ти пішла з дому?! — тітка Люба ахнула.

— Так, — Даша подивилася прямо на матір. — У день свого вісімнадцятиріччя…

… Даша жила з батьками рівно до вісімнадцяти років. Більше не змогла. Її мати, Катерина Семенівна, була жінкою суворою, владною і прискіпливою.

Коли у Даші з’явився молодший брат Ігор, вона відразу почала виконувати половину обов’язків по дому. Тоді їй було всього вісім років.

Крім того, Катерина Семенівна хотіла втілити в дочці свою давню мрію — отримати золоту медаль після закінчення школи.

Тому Даша вчилася день і ніч, щоб домогтися кращих оцінок. За четвірки мати з нею не розмовляла і могла влаштовувати мовчанку по кілька днів поспіль.

Було дивно, що батько Даші, Олексій Михайлович, у всьому підтримував дружину.

Адже він бачив, що дочка майже не гуляє на вулиці і не спілкується з друзями. Але Олексій Михайлович вважав за краще не діяти — виховувати дітей йому було ліньки.

У той час Катерина Семенівна була більше захоплена тим, щоб у будинку була їжа та ідеальна чистота.

У день свого вісімнадцятиріччя Даша прокинулася з думкою, що сьогодні все зміниться.

Вона заздалегідь акуратно склала речі в рюкзак і валізу, яку купила на зароблені за літо гроші.

Подарунків вона не чекала — в їхній родині Дашин день народження відзначався лише до десяти років.

Далі вона різко стала дорослою і батьки перестали дарувати дочці подарунки.

— Ти куди це зібралася? — Катерина Семенівна різко відкрила двері в кімнату дочки (що було не рідкістю) і, схрестивши руки на грудях, суворо подивилася на Дашу.

— Їду, — коротко відповіла Даша, не піднімаючи очей.

— Що за дурниці? — голос матері став більш різким.

— Я багато разів говорила, що як тільки стану повнолітньою, то поїду з дому.

— Без мого дозволу? — Катерина Семенівна зблідла. — Думаєш, легко тобі буде без матері.

— Думаю, так, — коротко відповіла Даша.

— Олексій! — жінка різко обернулася до чоловіка, який сидів на кухні, занурившись у телефон. — Ти чуєш, що твоя дочка каже?

— Що у вас знову сталося? — батько втомлено підвів очі. — Ви можете хоч один ранок провести без скандалів?

— Та тут твоя дочка… вирішила виїхати з дому. Каже, що буде жити окремо, — з єхидною посмішкою промовила Катерина Семенівна.

— Ну якщо вирішила, то нехай їде. Одним ротом менше. Нам ще Ігоря піднімати. А йому всього десять.

— Так, теж правда… — замислилася жінка. — Але хто буде прибирати будинок і робити уроки з Ігорем.

— Точно не я. Сьогодні моя місія домробітниці і безкоштовної няньки закінчилася, — незважаючи на протести матері, Даша обійшла її і попрямувала в коридор.

— Забирайся! Звичайно! — мати різко махнула рукою. — Але потім назад не приходь!…

…Перші місяці були важкими. Маленька кімната в гуртожитку навпіл з подругою, підробіток офіціанткою, аніматором, репетитором, нічні зубріння перед іспитами.

Але Даша жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Вона вперше відчула, що може дихати вільно.

Перший дзвінок від рідних пролунав через пів року після її відходу з сім’ї. Він пролунав рано вранці, коли Даша допивала каву перед парою. На екрані телефону висвітилося ім’я — «Мама».

— Алло? — Даша нахмурилася, не чекаючи дзвінка.

— Через два тижні у Ігоря день народження, — голос Катерини Семенівни звучав рівно, без емоцій. — Він чекає від тебе подарунок.

Даша подумки кивнула. У душі вона сподівалася, що мати дзвонить запитати, як дочка влаштувалася, чи вступила до інституту, де живе.

Але Катерині Семенівні нічого з цього не було цікаво.

— Добре, я прийду, — коротко відповіла Даша.

— І не смій запізнюватися. О шостій вечора всі будуть. Прийди заздалегідь. Мені знадобиться допомога.

Гудки. Розмова закінчилася так само різко, як і почалася.

Через два тижні Даша прийшла в батьківський дім, і там вже зібралися всі родичі.

Вона не стала приходити раніше, набридла роль прислуги. Адже саме тому вона пішла з дому.

Даша добре пам’ятала ті дні, коли вона стояла весь день біля плити, щоб приготувати частування на стіл до батьківських днів народження, до дня народження Ігоря.

А потім ще й весь вечір самостійно міняла тарілки і мила посуд, коли гості йшли.

Дивно, але цього разу гостей було мало. Ігор хвалився перед бабусею новими досягненнями в іграх, а Катерина Семенівна метушилася на кухні, невдоволено поглядаючи на дочку, яка не послухалася її команди.

Для Катерини Семенівни важливо, щоб все було ідеально.

За ті пів року, що дочка не жила з ними, Катерина Семенівна жодного разу не проговорилася про це жодній людині.

Це могло зруйнувати зовнішню ідеальність її сім’ї. А це неприпустимо.

— Я просила тебе прийти раніше, — прошипіла жінка, як тільки Даша з’явилася на кухні. — Тепер у когось виникнуть питання.

— Я скажу, що їздила за подарунком. І взагалі у мене були справи, я не могла прийти раніше.

— Яка ділова, — з презирством Катерина Семенівна всунула дочці в руки салатник і відправила до вітальні, де гості чекали на господиню, щоб почати трапезу.

Даша присіла поруч із бабусею, яку давно не бачила. Антоніна Іванівна примружилася і запитала:

— Ти куди їздила, онучко? Вигляд у тебе такий втомлений.

Даша завмерла.

— Їздила за подарунком для Ігоря. На тижні не було можливості… і грошей…

— Зовсім тебе Катька заганяла. Не дає відпочинку.

Даша нахилилася ближче і тихо прошепотіла:

— Я… живу окремо, бабусю. Вже пів року.

— Як?! — бабуся ахнула, але тут же її перебив гучний голос Катерини Семенівни.

— Антоніна Іванівна, не заважайте Даші, нехай привітає брата нарешті!

Ігор, побачивши сестру, зрадів і відразу простягнув руку.

— Ну? Де подарунок?

Даша вручила йому коробку з джойстиком для приставки. Не найдорожчим, але на свої підробітки вона не могла дозволити собі більше.

Ігор розпакував подарунок, і відразу його обличчя похмурніло.

— Це не те, що я хотів! — він відкинув коробку вбік.

Катерина Семенівна кинула на дочку незадоволений погляд:

— Не могла нормальний джойстик купити?

Даша стиснула зуби. Пів року минуло, а нічого не змінилося.

Квартира, як і завжди, була вилизана до блиску. Катерина Семенівна не могла дозволити собі жити в неідеальному світі, де вона не контролювала все.

Але тепер Даша більше не вписувалася в цю картину.

За столом брат батька — дядько Валера раптом голосно запитав:

— Дашка, ну як з навчанням? А то твоя мати нічого не розповідає. Мабуть, перший рік складний?

Якби він знав, наскільки складний….

Стипендія — копійки, нічні зміни офіціанткою в ресторані, у вихідні підробіток ростовою лялькою на дитячих святах… Хотілося спати. Завжди. Постійно.

У цей момент всі погляди спрямувалися на Дашу.

— У мене все добре, — з посмішкою відповіла вона.

— Ну за це треба випити! — відповів дядько і підняв склянку.

Даша з полегшенням зітхнула. Їй стало страшенно некомфортно від підвищеної уваги до своєї особи.

Все йшло добре і Даша вже збиралася встати з-за столу, щоб піти. Завтра у неї знову підробіток. Вона хотіла скористатися вільним вечором, щоб виспатися.

Але тут дядько Валера, який вже неабияк піддав, продовжив:

— Дашуль, ти мені одне скажи. Мені мій син Серній сказав, що бачив тебе в кафе. Мовляв, ти працюєш офіціанткою. Невже тебе Катька відправила?

Катерина Семенівна зблідла. Даша трохи завагалася, але усвідомивши, що це не її таємниця, все видала.

— Я більше не живу з батьками. Правду кажучи, вони навіть не знають, де я вчуся і чи вчуся взагалі.

Антоніна Іванівна схопилася за серце, а решта почали шепотітися.

— Племіннице, ти пішла з дому?! — тітка Люба ахнула.

— Так, — Даша подивилася прямо на матір. — У день свого вісімнадцятиріччя.

— І що, ніхто навіть не знав?! — бабуся підхопилася з-за столу.

— Я заборонила їй йти! — раптом гримнула Катерина Семенівна. — Але вона не послухалася!

— Тому ти пів року всім брехала, що вона просто «зайнята навчанням»?! — дядько Валера суворо подивився на матір.

Катерина Семенівна різко встала.

— Все, досить це обговорювати! Це наша особиста справа.

Даша тихо встала і попрямувала до виходу. Її спробувала наздогнати бабуся. Антоніна Іванівна сунула онучці кілька купюр зі свого старенького гаманця.

— Не треба, бабусю. Я добре заробляю, — обдурила її Даша і повернула гроші Антоніні Іванівні.

Після цього вона ніжно обійняла бабусю і пішла з колись рідного дому.

Вже біля під’їзду з очей полилися гарячі сльози. Даша витирала їх рукавом куртки знову і знову.

У тролейбусі на неї скоса поглядали оточуючі. Дашині очі неабияк опухли від сліз, а туш розмазалася.

Як тільки вона ступила на поріг своєї крихітної орендованої кімнати, Даша впала на ліжко і заснула…

… Минуло п’ять років.

Даша стояла перед дзеркалом у своїй однокімнатній квартирі, акуратно поправляючи комір білої блузки.

На грудях красувалася стрічка випускника, а в руках вона стискала червоний диплом.

Той самий, заради якого мати колись змушувала її зубрити ночами, позбавляючи дитинства. Тільки ось Катерина Семенівна навіть не прийшла на випускний.

Даша зітхнула і провела пальцем по фотографії бабусі, що стояла на тумбочці.

— От би ти була зараз тут, бабусю…

Антоніна Іванівна пішла у засвіти два роки тому від раптового інсульту.

Перед відходом вона встигла переписати свою однокімнатну квартиру на онуку.

«Щоб у тебе був свій куточок, рідна» — останні слова бабусі.

Катерина Семенівна тоді просто розлютилася.

— Ти повинна переписати квартиру на Ігоря! — кричала вона в трубку. — Він же хлопчик, йому житло потрібніше! А ти знайдеш собі якогось дурника з квартирою.

— Ні, я не буду цього робити, — спокійно відповідала Даша.

Після цієї розмови мати взагалі перестала з’являтися в житті Даші.

Аудиторія університету була повна — батьки, друзі, квіти. Даша сиділа в першому ряду, стискаючи диплом, і крадькома поглядала на вхід.

Може, передумали? Але ні.

Єдиним, хто прийшов її привітати, був Діма. Високий, усміхнений молодий чоловік з величезним букетом троянд.

Вони познайомилися ще на другому курсі — Дмитро тоді навчався на останньому курсі цього ж університету. Він був старший на три роки, але це ніколи не заважало.

— Ти — велика розумниця, — він обійняв її за плечі. — Пишаюся тобою. Не уявляю, як ти все це вивчила.

Даша притиснулася до нього, ховаючи обличчя, щоб ніхто не побачив сліз, що навернулися на очі.

— Дякую… — тихо прошепотіла вона.

Після церемонії вони вийшли з університету, сміючись і обговорюючи, куди піти святкувати.

Даша хотіла скромне свято, а Дмитро наполягав на тому, щоб приєднатися до однокурсників і погуляти на повну.

Але раптом Даша сповільнила крок, біля головних воріт її чекав Ігор.

П’ятнадцятирічний хлопець, вищий за неї на голову. Він виглядав ідеально у своєму новому дорогому худі ніжно-блакитного відтінку (подарунок батьків, звичайно).

У руках — недбало загорнута коробка.

— Привіт, — буркнув він.

— Ти… як ти тут? — з подивом Даша подивилася на брата.

— Приїхав… привітати. — Ігор знизав плечима. — Мама нічого не знає.

Він простягнув сестрі коробку.

— Це тобі.

Даша відкрила її. Вона побачила всередині брелок у вигляді мініатюрного диплома.

— Ну… вітаю. — Ігор почервонів.

Даша не стрималася — посміхнулася і потягнула брата в обійми.

— Дякую.

Ігор відсторонився.

— Мама… вона все ще злиться.

— Я знаю.

— А тато… — Ігор запнувся. — Він сказав, що ти молодець. Але при мамі, звичайно, не зізнається.

Даша посміхнулася.

— Передай йому спасибі.

Ігор кивнув і раптом запитав:

— А… можна я до тебе іноді приходитиму?

Даша подивилася на Діму, потім на брата.

— Звичайно.

Потім Даша послухалася поради Діми і пішла святкувати випускний разом з одногрупниками.

Цей вечір став для неї особливим — сміх, танці, дурні конкурси, які вигадували прямо на ходу. Вперше в житті вона відчувала себе по-справжньому вільною.

Не потрібно було ні перед ким звітувати, нікого боятися або виправдовуватися.

Будні почалися швидше, ніж Даша планувала. Вона влаштувалася в хорошу компанію недалеко від бабусиної квартири, де вона тепер жила.

Робота виявилася цікавою, а колектив — дружнім. Щоранку вона прокидалася з думкою, що все в житті залежить тільки від неї самої.

З Дімою вони розлучилися через кілька місяців після випуску. Він отримав пропозицію роботи в іншому місті, а Даша не була готова знову щось різко змінювати.

Вони стояли на вокзалі, коли Діма уважно подивився на неї, стискаючи в руках квиток.

— Ти впевнена, що не хочеш поїхати зі мною?

— Так, — вона посміхнулася, але в очах стояли сльози. — Поки що я бачу своє місце тут.

Можливо, трохи пізніше я зможу переїхати, але точно не зараз. Вибач…

Вони розлучилися спокійно. Даша навіть здивувалася, наскільки легким може бути прощання, коли ніхто не намагається тримати тебе на ланцюгу.

Ігор став приходити до неї все частіше. Спочатку — під приводом запитати складні моменти з навчання, а потім — просто поговорити.

Він виріс, став більш вдумливим, і Даша з подивом помічала, що Ігор зовсім не схожий на батьків.

— Мама досі злиться, що ти не віддала їм квартиру, — якось сказав він, розглядаючи полиці з книгами.

— А ти думаєш, як правильно? — Даша поставила перед ним чашку чаю.

Ігор знизав плечима.

З Катериною Семенівною та Олексієм Михайловичем Даша більше не спілкувалася. Але Дашу це більше не ранило.

Вона навчилася бути щасливою без їхнього схвалення. І взагалі без чийогось схвалення. Головне, йти шляхом серця, і тоді все вийде.”