Аліна припаркувала авто біля воріт свого котеджу і на мить застигла, дивлячись на засніжену ділянку. Початок грудня видався морозним, і будинок серед заметів виглядав особливо затишно. Дід залишив онучці це місце три роки тому, і весь цей час дівчина ретельно готувалася до нового життя. Ремонт закінчився лише місяць тому, і тепер залишалося тільки завезти меблі та зустріти гостей на весіллі, яке мало відбутися через тиждень.
Наречений Денис бачився з нареченою щодня, але до котеджу поки не приїжджав — робота не відпускала, та й Аліна хотіла зробити сюрприз, показавши будинок уже повністю готовим. Сьогодні дівчина планувала перевірити опалення, розвісити штори у спальні та переконатися, що все гаразд перед приїздом меблярів.
Але вже біля хвіртки Аліна помітила чужу сріблясту іномарку, припарковану прямо біля ґанку. Серце забилося. Дівчина прискорила крок, і чим ближче підходила до будинку, тим виразніше розрізняла звуки — голоси, сміх, дзвін посуду.
На ґанку розвішена білизна погойдувалася на морозі. Рушники, футболки, якісь кофти. Біля порога стояли чужі черевики та домашні капці. З прочиненого вікна кухні тягло смаженим м’ясом і чимось солодким, схожим на випічку.
Аліна штовхнула двері. Замок не був замкнений.
У передпокої валялися сумки, пакети з продуктами, коробки з речами. Дівчина зняла чоботи й пройшла всередину, відчуваючи, як напруга наростає з кожним кроком.
На кухні біля плити стояла мати Дениса, Ніна Сергіївна. Жінка помішувала щось на пательні, наспівуючи собі під ніс. На столі лежали нарізані овочі, хліб, масло. Посуд був розставлений так, немов тут жили вже давно.
У вітальні зовиця Віка розкладала одяг на спинках стільців та розвішувала сукні на імпровізованій вішалці. Дівчина щось бурмотіла собі під ніс, розбираючи вміст валізи.
А на дивані, який Аліна лише вчора замовила і який мали привезти післязавтра, сидів брат Дениса — Гліб. Хлопець умостився з ногами, тримав у руках кружку кави та дивився телевізор. На журнальному столику лежали його речі — телефон, навушники, пачка печива.
Аліна зупинилася посеред вітальні. Кров прилила до обличчя.
— Що тут відбувається? — голос прозвучав тихіше, ніж хотілося, але твердо.
Ніна Сергіївна обернулася, усміхнулася широко й привітно махнула лопаткою.
— А, Аліночко! Заходь, заходь, не соромся. Я ось готую обід, скоро буде готово. Приєднуйся!
Гліб підняв голову, кивнув і знову втупився в екран. Віка підняла руку на знак привітання, не перериваючи своїх маніпуляцій з одягом.
Аліна стиснула кулаки.
— Ніно Сергіївно, я питаю — що ви тут робите?
Свекруха здивовано підняла брови.
— Як що? Живемо. Денис сказав, що можемо пожити тут до весілля. Все одно ви потім разом будете, то навіщо нам у місті залишатися? Тут просторо, повітря свіже. Зручно ж.
Аліна насупилася і схилила голову набік, намагаючись осмислити почуте.
— Денис сказав? — перепитала дівчина повільно. — Денис сказав, що ви можете в’їхати в мій будинок?
— Ну так, — свекруха знизала плечима і повернулася до плити. — Ми ж скоро родичами станемо. Що тут такого? Ти не проти ж?
Аліна прикусила губу. Руки тремтіли.
— Я дуже навіть проти, — промовила дівчина рівно. — Це мій будинок. Мені дід його залишив. І я нікого не запрошувала сюди жити.
Віка відірвалася від валізи й подивилася на невістку з подивом.
— Ой, та годі тобі. Не скупися. Будинок великий, місця всім вистачить. Ми тут ненадовго, всього тиждень.
— Тиждень? — повторила Аліна. — Ви збираєтеся прожити тут тиждень?
— Ну а що такого? — втрутився Гліб, не відриваючись від телевізора. — Розслабся. Нікому не заважаємо.
Аліна пройшла до вікна, видихнула, розвернулася.
— Де Денис? — запитала дівчина, дістаючи телефон.
— На роботі, мабуть, — відповіла Ніна Сергіївна, накриваючи пательню кришкою. — Ти ж знаєш, у нього справ повно перед весіллям.
Аліна набрала номер нареченого. Довгі гудки. Скинув.
Написала повідомлення: «Зателефонуй терміново.»
Відповіді не надійшло.
Дівчина опустила телефон і знову подивилася на сімейство, яке облаштувалося в будинку так, ніби завжди тут жило.
— Послухайте, — почала Аліна, намагаючись зберігати спокій. — Я розумію, що Денис, можливо, щось вам сказав. Але він не мав права запрошувати вас сюди без мого відома. Це мій будинок, і я не давала дозволу.
Ніна Сергіївна обернулася, витерла руки рушником і підійшла ближче. Обличчя жінки виражало щире здивування.
— Аліно, ну що ти так одразу? Ми ж скоро рідня. Навіщо такі формальності? Денис сказав, що ти не проти. Ми подумали, буде зручніше всім разом готуватися до весілля.
— Денис не спитав мене, — холодно відрізала Аліна. — І якби спитав, я б сказала «ні».
Віка фиркнула, схрестивши руки на грудях.
— От це так. Навіть не вийшла заміж, а вже показуєш характер. Ти взагалі розумієш, як це звучить?
Аліна повернулася до зовиці.
— Розумію. Звучить так: це мій будинок, і я вирішую, хто тут живе.
Гліб нарешті відірвався від телевізора, поставив кружку на стіл і підвівся.
— Слухай, не треба так різко, — сказав хлопець, почухавши потилицю. — Ми ж не спеціально. Денис дозволив, ми й приїхали. Думали, ти зрадієш.
— Зрадію? — Аліна примружилася. — Тому, що в моєму домі без дозволу живуть чужі люди?
— Які чужі? — обурилася Ніна Сергіївна. — Ми твоя майбутня сім’я!
Сімейні ігри
— Але не зараз, — заперечила Аліна. — Зараз ви просто вторглися в мій будинок.
Настала тиша. Свекруха підібгала губи, Віка закотила очі, Гліб мовчки повернувся на диван.
— Гаразд, — промовила Ніна Сергіївна примирливо. — Раз ти так нервуєш, давай дочекаємося Дениса. Він усе пояснить.
Аліна кивнула, не зводячи погляду з жінки.
— Добре. Дочекаємося.
Дівчина пройшла на кухню, налила собі води з кулера і притулилася до стільниці. Телефон мовчав. Денис не передзвонював.
Ніна Сергіївна повернулася до плити, Віка знову зайнялася речами, Гліб увімкнув звук на телевізорі голосніше. Усі вдавали, що нічого не сталося.
Аліна дивилася на це і не могла повірити. Невже вони справді думали, що мають право так поводитися?
Через пів години на кухні з’явилася Віка. Дівчина дістала з холодильника йогурт, відкрила кришку і з’їла, стоячи біля стійки.
— Слухай, а де тут магазин найближчий? — запитала зовиця, витираючи ложку. — Мені треба дещо докупити.
Аліна повільно повернула голову.
— Магазин за три кілометри. Але тобі він не знадобиться.
Віка насупилася.
— Чому?
— Тому що ви їдете.
— Ой, та годі, — махнула рукою зовиця. — Подумаєш, образилася. Нічого, переживеш. Ми тут ненадовго.
Аліна випросталася, склала руки на грудях.
— Віко, я не образилася. Я просто не дозволяю вам тут перебувати.
Дівчина знизала плечима.
— Ну це не тобі вирішувати. Денис дозволив, ми залишаємося.
— Денис не має права дозволяти. Будинок не його.
— Зате ти скоро будеш його дружиною, — парирувала Віка. — Значить, і будинок стане спільним.
Аліна стиснула зуби.
— Ні. Будинок залишиться моїм. Це спадщина, вона не ділиться.
Віка фиркнула.
— Ну ти й скнара. Уявляю, як вам разом жити буде.
Дівчина розвернулася і вийшла з кухні, залишивши Аліну наодинці з киплячим обуренням.
Надвечір Денис нарешті зателефонував. Аліна схопила слухавку на першому ж гудку.
— Де ти? — запитала наречена, намагаючись говорити спокійно.
— На роботі ще, — відповів наречений. — Що трапилося?
— Трапилося те, що твоя мати, сестра та брат живуть у моєму домі. Ти знав про це?
Денис помовчав.
— Ну… так. Мама попросила. Їм незручно у місті, а тут просторо. Я думав, ти не будеш проти.
Аліна заплющила очі, дорахувала до п’яти.
— Денисе, ти не спитав мене. Ти просто привіз їх сюди й навіть не попередив.
— Алін, ну не перебільшуй. Це ж ненадовго. Всього до весілля.
— Ненадовго? — голос затремтів. — Вони розвісили білизну, розклали речі, готують їжу! Твоя мати вже почувається тут господаркою!
— Ну і що такого? — заперечив Денис. — Скоро ми одружимося, будемо жити разом. Яка різниця?
Аліна застигла.
— Яка різниця? Різниця в тому, що це мій будинок. Мені його дід залишив. І я не запрошувала твою родину.
Сімейні ігри
Денис зітхнув.
— Слухай, я зараз зайнятий. Давай увечері поговоримо. Не влаштовуй із цього трагедію.
— Трагедію? — перепитала Аліна. — Денисе, ти розумієш, що сталося?
— Розумію. Мама попросила, я дозволив. Нічого страшного. Потерпи тиждень.
Гудки.
Аліна опустила телефон. Руки тремтіли.
Наречений просто повісив слухавку.
Дівчина повернулася до вітальні. Ніна Сергіївна накривала на стіл, Гліб гортав щось у телефоні, Віка причісувалася перед дзеркалом.
— Вечеря готова, — оголосила свекруха. — Аліно, сідай із нами.
Наречена похитала головою.
— Ні, дякую. Мені потрібно поїхати.
— Як поїхати? — здивувалася Ніна Сергіївна. — Ти ж тільки приїхала. Поїж хоч.
— Я не голодна.
Аліна пройшла до передпокою, взула чоботи, накинула куртку.
— Ти куди? — запитала Віка, виглядаючи з вітальні.
— Додому.
— Але ж це твій дім, — зауважила зовиця з усмішкою.
Аліна обернулася.
— Був. Поки ви його не захопили.
Дівчина вийшла на ґанок, грюкнувши дверима. Морозне повітря обпекло обличчя, але стало легше дихати.
Сіла в авто, завела мотор і деякий час просто сиділа, дивлячись на освітлені вікна котеджу.
Всередині хтось сміявся.
Аліна рушила з місця.
Дорога до міської квартири зайняла двадцять хвилин. Дівчина весь цей час мовчала, стискаючи кермо і намагаючись вибудувати думки у логічний ланцюжок. Котедж дістався від діда. Спадщина. Документи, на ім’я Аліни. Жодних співвласників, жодних часток. Тільки власність онуки, якій дід довіряв більше за всіх інших родичів.
І тепер у будинку розпоряджається сім’я нареченого, який навіть не вважав за потрібне запитати дозволу.
Припаркувавшись біля під’їзду, Аліна дістала телефон і знову набрала номер Дениса. Довгі гудки. Скидання.
Дівчина написала повідомлення: «Мені потрібно з тобою поговорити. Терміново.»
Відповідь надійшла за десять хвилин: «Алін, я на нараді. Увечері зателефонуємо.»
Аліна прибрала телефон у сумку і піднялася до квартири. Маленька однокімнатна квартира, орендована на час ремонту в котеджі, здавалася зараз єдиним місцем, де можна було спокійно подумати.
Роззулася, зняла куртку, пройшла на кухню. Заварила собі чай, сіла біля вікна. За склом повільно кружляли сніжинки. Місто засипало.
Аліна дістала блокнот і ручку. Записала по пунктах усе, що сталося сьогодні. Чужа машина біля воріт. Білизна на ґанку. Ніна Сергіївна біля плити. Віка з речами. Гліб на дивані. Усі почувалися господарями.
А Денис сказав: «Нехай поживуть, їм незручно у квартирі.»
Дівчина перечитала написане. Закрила блокнот.
Зателефонувала нареченому знову. Цього разу той взяв слухавку після третього гудка.
— Алін, я ж сказав — увечері, — голос звучав роздратовано.
— Денисе, нам треба зустрітися зараз.
— Не можу. Нарада затяглася.
— Тоді дай відповідь на одне запитання, — промовила Аліна повільно. — Ти справді вважаєш нормальним, що твоя сім’я в’їхала в мій дім без мого дозволу?
Денис зітхнув.
— Аліно, ну годі вже. Це не якийсь чужий будинок. Скоро ми одружимося, будемо жити там разом. Мама попросила, я допоміг. Що тут такого?
— Такого, що ти не спитав мене.
— Та годі тобі. Не перебільшуй. Усього тиждень.
Аліна стиснула телефон сильніше.
— Денисе, ти розумієш, що зробив? Ти дав ключі від мого будинку людям, які вважають, що мають право там жити.
— Це моя мати, сестра та брат. Не «люди». Сім’я.
— Моя сім’я там не живе, — заперечила Аліна. — Я не запрошувала їх.
— Господи, — простогнав наречений. — Ну і що тепер? Ти хочеш, щоб я їх вигнав?
— Так.
Денис засміявся.
— Серйозно? Алін, ти чуєш себе? За тиждень весілля, а ти влаштовуєш скандал через те, що моя мати поживе в нас кілька днів.
— У нас? — перепитала Аліна. — Будинок не «в нас». Будинок мій.
— Ну так, зараз. А після весілля буде спільний.
— Ні, — твердо сказала дівчина. — Будинок залишиться моїм. Це спадщина, вона не ділиться.
Настала пауза. Денис мовчав.
— Тобто ти хочеш сказати, що навіть після весілля не пустиш мене у свій дім? — голос нареченого став холоднішим.
— Я кажу, що будинок належить мені, і я вирішую, хто там живе.
— Зрозуміло, — коротко кинув Денис. — Тоді ось тобі моя відповідь: мама, Віка і Гліб нікуди не поїдуть. Їм там зручно, і я не бачу причин їх виганяти. А ти можеш подумати, чи хочеш заміж за людину, родину якої не поважаєш.
Гудки.
Аліна опустила телефон на стіл. Руки більше не тремтіли. Усередині запанувала дивна тиша.
Дівчина встала, підійшла до вікна. Подивилася на засніжене місто.
А потім взяла телефон і набрала номер знайомого слюсаря.
— Алло, Вікторе Петровичу? Добрий вечір. Мені потрібно поміняти замки в будинку. Так, терміново. Завтра вранці зможете? Відмінно. Чекаю на вас о дев’ятій.
Другий дзвінок — дільничному.
— Доброго дня, Петре Олександровичу. Це Аліна Ковальова. Пам’ятаєте, я реєструвалася в котеджі на Лісовій? Мені потрібна допомога. У моєму домі без моєї згоди перебувають люди. Ні, я не давала дозволу. Так, документи на власність у мене є. Завтра вранці приїду, можете під’їхати? Щиро дякую.
Третій дзвінок — охоронному агентству, яке обслуговувало котеджне містечко.
— Мені потрібні два співробітники завтра на десяту ранку. Так, супровід під час виселення. Ні, жодних погроз, просто підстраховка. Добре, домовилися.
Аліна поклала телефон і видихнула. Усередині оселилася чіткість. Жодної паніки, жодних сумнівів.
Денис зробив вибір. Тепер черга нареченої.
Вранці наступного дня Аліна прокинулася рано. Одяглася тепло — надворі було мінус п’ятнадцять. Зібрала документи: свідоцтво про власність, заповіт діда, виписка з реєстру. Все, що підтверджувало право на будинок.
О восьмій тридцять виїхала з міста. Віктор Петрович уже чекав біля воріт котеджу, сидячи у своєму фургоні та попиваючи каву з термоса.
— Доброго ранку, — привіталася Аліна.
— Добре, — відповів слюсар, вибираючись із машини. — Значить, замки міняти будемо?
— Так. На вхідних дверях і на хвіртці.
— Зрозумів. Почнемо?
— Почекаємо ще трохи. Зараз під’їдуть люди.
Через десять хвилин підкотив поліцейський автомобіль. Петро Олександрович вийшов, кивнув Аліні.
— Проблеми з мешканцями?
— Можна і так сказати, — відповіла дівчина. — Вони живуть у моєму домі без дозволу.
— Документи є?
Аліна простягнула теку. Дільничний прогортав папери, кивнув.
— Усе гаразд. Йдемо?
Слідом приїхала машина охоронного агентства. Двоє міцних чоловіків у формі вийшли та стали поруч.
Аліна дістала ключі й відчинила хвіртку. Компанія пройшла до ґанку.
Дівчина штовхнула двері. Замок усе ще не був замкнений.
У будинку пахло кавою і чимось солодким. З кухні долинали голоси. Аліна пройшла всередину, за нею дільничний та охоронці. Віктор Петрович залишився на ґанку з інструментами.
Ніна Сергіївна стояла біля плити, перевертаючи млинці. Віка сиділа за столом, гортаючи журнал. Гліб пив каву, втупившись у телефон.
Побачивши Аліну, свекруха радісно усміхнулася.
— О, Аліночко! Заходь, заходь. Млинці пекла, гаряченькі. Зараз пригощу.
Погляд жінки перемістився на дільничного та охоронців. Посмішка зблідла.
— А це хто?
— Петро Олександрович, дільничний, — відповіла Аліна спокійно. — А це співробітники охорони. Прийшли допомогти вам зібрати речі.
Ніна Сергіївна насупилася.
— Які речі? Про що ти говориш?
— Про те, що ви залишаєте мій дім. Прямо зараз.
Віка відклала журнал, Гліб підвів голову від телефона.
— Ти що, серйозно? — зовиця схопилася зі стільця. — Ти поліцію привела?
— Поліцію та охорону, — підтвердила Аліна. — Щоб усе пройшло спокійно.
Ніна Сергіївна склала руки на грудях.
— Аліно, ти розумієш, що робиш? Ми — родина Дениса. Скоро ти станеш його дружиною. І цей будинок буде спільним.
Дівчина дістала теку з документами, розкрила, показала свідоцтво про власність.
— Бачите? Тут написано — власник Ковальова Аліна Дмитрівна. Не Денис, не ви. Я. Будинок мій. Отриманий у спадок. Після весілля не стане спільним, тому що спадщина не ділиться.
Свекруха схопила папір, пробігла очима по тексту. Обличчя зблідло.
— Але… Денис же сказав…
— Денис сказав те, що хотіли почути ви, — перебила Аліна. — Але він не мав права запрошувати вас сюди. Будинок не його.
Петро Олександрович кашлянув.
— Громадянка Ковальова має рацію. Це її власність. Прошу вас зібрати речі та покинути територію.
Ніна Сергіївна кинула папери на стіл.
— Як же так? Ми вже стільки речей привезли, облаштувалися!
— Без дозволу господарки, — нагадав дільничний.
— Але ми не знали! — вигукнула Віка. — Денис сказав, що можна!
— Денис помилився, — холодно промовила Аліна. — Збирайте речі. Зараз.
Гліб підвівся, почухав потилицю.
— Гаразд, чого тут галасувати. Поїхали, мамо. Видно, нас тут не чекають.
Ніна Сергіївна свердлила поглядом невістку, але під поглядом дільничного розвернулася і пройшла у вітальню. Віка зі злістю жбурнула журнал на стіл і пішла за матір’ю.
Аліна стояла на кухні, спостерігаючи, як сімейство збирає речі. Охоронці мовчки чекали біля порога.
Через пів години всі сумки, коробки та валізи були винесені до машини. Ніна Сергіївна вийшла останньою, накинувши шубу. Зупинилася перед Аліною.
— Ти пошкодуєш про це, — промовила жінка тихо. — Денис не пробачить.
— Можливо, — відповіла Аліна. — Але будинок залишиться моїм.
Свекруха хотіла щось сказати, але передумала. Розвернулася і пройшла до хвіртки.
Аліна простягнула руку.
— Ключі.
Ніна Сергіївна завмерла.
— Які ключі?
— Від будинку. У вас же є?
Жінка неохоче полізла в кишеню, дістала зв’язку, кинула Аліні в долоню.
— Тримай. Більше вони тобі не знадобляться.
Сімейство сіло в машину і поїхало. Петро Олександрович склав протокол, попрощався і поїхав слідом.
Аліна залишилася з охоронцями та слюсарем.
— Вікторе Петровичу, можна починати.
— Уже приступаю, — відповів чоловік, дістаючи інструменти.
Замки поміняли за годину. На вхідних дверях і на хвіртці. Нові, надійні, з трьома комплектами ключів.
Аліна розплатилася з охоронцями та слюсарем, подякувала всім і залишилася сама.
Зачинила хвіртку. Пройшла в дім. Замкнула двері зсередини.
Тиша.
Дівчина озирнулася. На кухні залишилися немиті тарілки після сніданку. У вітальні валявся одяг, який Віка не встигла зібрати. На дивані лежала подушка Гліба.
Аліна методично зібрала все, склала в пакет, винесла на ґанок. Помила посуд. Протерла столи. Відчинила вікна — вивітрити чужий запах.
Надвечір дім знову став її.
Телефон мовчав. Денис не дзвонив.
Аліна сама набрала номер нареченого.
— Що ти наробила?! — голос зірвався на крик одразу. — Ти викликала поліцію до моєї матері?!
— Так, — спокійно відповіла дівчина. — Викликала. Твоя мати жила в моєму домі без дозволу.
— Це наш дім!
— Ні, Денисе. Мій. Документи на мене. Спадщина. Ти не маєш до нього жодного стосунку.
— Але ж весілля!
— Скасовується.
Запанувала тиша.
— Що? — перепитав наречений глухо.
— Весілля скасовується, — повторила Аліна. — Я не виходжу за тебе заміж.
— Ти жартуєш?
— Ні. Завтра я зателефоную до РАЦСу і скасую подання заяви.
— Аліно, ти збожеволіла? Через що? Через маму?
— Через те, що ти вважаєш нормальним розпоряджатися моїм майном без моєї згоди. Через те, що ти став на бік своєї родини, а не на мій. Через те, що не побачив нічого дивного в тому, що твоя мати просто в’їхала в чужий дім.
— Це не чужий дім! Я думав, він буде наш!
— Думав неправильно, — відповіла Аліна. — Прощавай, Денисе.
Вимкнула телефон, заблокувала номер.
Наступного ранку дівчина зателефонувала до РАЦСу. Пояснила ситуацію. Заяву відкликали без проблем.
Гості отримали повідомлення про скасування урочистостей. Бенкетний зал анулювали. Сукню, яка висіла в шафі міської квартири, Аліна віднесла назад до салону — за договором можна було повернути товар за тиждень до весілля з частковим поверненням коштів.
Усе сталося швидко, чітко, без зайвих емоцій.
Через три дні Аліна остаточно переїхала до котеджу. Привезла свої речі, розставила меблі, повісила фотографії діда на стіну.
Увечері, зачиняючи вхідні двері на новий замок, дівчина зупинилася на порозі. За вікнами сутеніло. Сніг укривав ділянку м’яким білим покривалом. У будинку горіло світло, топилася піч, на кухні кипів чайник.
Аліна притулилася спиною до дверей і видихнула.
Жодної тяжкості. Жодного жалю.
Тільки полегшення.
Дім належав їй. Тільки їй. І ніхто більше не мав права увійти без запрошення.
Дівчина усміхнулася, пройшла на кухню, налила собі чай.
За вікном падав сніг.
Всередині було тепло і тихо.
І вперше за довгий час Аліна почувалася по-справжньому вдома.
Залишити відповідь