– З дороги! – Оксану нахабно відтіснили від дверей. – Господарі приїхали

– З дороги! – Оксану нахабно відтіснили від дверей. – Господарі приїхали!

У квартиру увійшла неосяжна жінка, а слідом за нею ще троє дорослих, та двоє дітей.

– Петро! Ти подивися, і замок наш на місці! – прокричала вона, йдучи коридором. – І на холодильнику висить! Ключі не загубив?

– Наташо, ти у своєму розумі? – відповів ровесник крикливої ​​жінки. – Тринадцять років минуло! – він поставив на підлогу валізи, та дві спортивні сумки. – Зараз їх зіб’ємо, потім нові повісимо!

– Фух! – продовжувала покрикувати жінка. – Хоч би прибралася! Чи вас цього у дитячому будинку не навчили?

– А ви всі хто? – засмутившись, сказала Оксана.

– Зрозуміло, хто! Господарі! – відповіла жінка. – Жили ми тут, поки що… але це не важливо!

Жінка підійшла до Оксани, обійняла, обдавши ароматами не найчистішого тіла:

– Ну, привіт, племінничка! Я тітка твоя рідна!

– Цей лисуватий чоловік – мій законний! Петром звуть!

– А це твоя сестра двоюрідна, а мені дочка, – жінка вказувала пальцем. – Діана.

– Поруч із нею чоловік її, Максим. Ну і донечки їх, Оленка та Оля! Мені внучки, тобі племінниці!

– А вас як звати? – Запитала Оксана.

– То ти рідну тітку не знаєш? – Жінка посміхнулася. – Наталя!

Вона обвела швидким поглядом стіни, стелю, меблі.

– Все, як і було! Нічого не змінилося! Ну, та нічого!

– Ремонтик зробимо, меблі оновимо! – Вона повернулася до чоловіка. – Чуєш, Петро? Відновимо?

– На своїх метрах – обов’язково, а що спільне, то навпіл! Я благодійністю не захоплююсь!

– Тату, – подала голос Діана. – Збивай замки, треба влаштуватися! Ще для дітей місце знайти!

– Так, Оксано! – Наташа повернулася до племінниці з важливим виглядом. – Ти одна, нас багато!

– Тобі однієї кімнати вистачить, а ми в нашу стару в’їдемо, і заберемо материну! – Наталка відчинила двері до спальні. – Що ж ти за господиня така, що прибрати не змогла?

– Руки не з того місця зростають?

– Зачекайте! – Оксана насупилась. – Ви тут жити збираєтесь?

– Звісно! – Усміхнулася Наталка. – Ледве дочекалися, поки печатки з дверей знімуть!

– Будинок закрили, продаватимемо! А жити будемо тут!

– Але ж це моя квартира, – сказала Оксана. – Я коли документи отримувала, там написано, що я єдина власниця!

– Папірцями своїми можеш стіни обклеювати, поки шпалери не купиш, а ми тут за домовленістю, коли ти в колисці лежала і нічого, окрім крику не видавала!

– Так що, жити ми будемо тут!

Оксану безцеремонно витіснили у маленьку спальню зі словами:

– Тобі й тут місця вистачить!

Зачинили двері, і було таке відчуття, що з того боку чимось підперли. Так і виявилось.

Коли Оксана спробувала відчинити двері, їй крикнули з коридору:

– Так! Не ломись! Зараз ми тут меблі трохи пересунемо, а якщо в туалет потрібно, то потерпи!

– Нам треба велику кімнату розділити на дві, щоб дітям виділити кут!

Шум, гам, крики. Десь щось упало, щось розбилося. Чути було матюку, лайку, дитячий плач. А ще звуки меблів, що перетягуються туди-сюди.

Від дзвінка у двері до того моменту, як Оксану зачинили в кімнаті, пройшло не більше пів години.

Оксана не могла так швидко оговтатися від шоку. Але впоравшись із собою, дістала з кишені телефон, і зателефонувала єдиній рідній людині, яку знала.

– Бабуся, тут якісь люди прийшли, ріднею назвалися, – сказала вона в слухавку, прикриваючи рот долонею. – Сказали, що житимуть тут!

– Але їх багато, а я тут одна. Вони мене в спальні зачинили, а там зараз взагалі чортзна-що відбувається!

– Хто там за головну? – Запитала Віра Миколаївна. – Зоя чи Наталя?

– Наташа, – відповіла Оксана. – Сказала, що вона моя тітка.

– Ну, зрозуміло, – сказала Віра Миколаївна. – Сиди тихо, щоб вони до тебе не чіплялися! Зі свого боку чимось двері підіпри, або забарикадуй.

– Я зараз таксі викликаю, та приїду. А поки їхати буду, розповім тобі, що це за тітка, і взагалі, як все було. Я думала пізніше, але доведеться зараз!

Оксана присунула комод до дверей, а зверху поставила тумбочку та глиняний вазон від квітів.

Вага виходила значною, відразу таке не пройдеш. Дочекалася, доки бабуся передзвонить, і почала слухати історію своєї родини…

…Коли Христина з Сергієм одружилися, їм одразу довелося йти на орендовану квартиру.

-З батьками Сергія жити вони не змогли, бо батько Семен Михайлович був прикутим до ліжка. Інсульт його звалив, коли Сергію було двадцять. А мати його доглядала.

– Жити молодій сім’ї з лежачим було нестерпно! З батьками Христини теж жити було неможливо.

– Старша сестра Христини, Наташа, продовжувала жити з матір’ю, хоч заміж вийшла і дочку вже свою мала. Хоч дім і свій, а місця на всіх не вистачить.

– Орендоване житло – не межа мрій, а купити своє – було мрією нездійсненною. Хоча…

– Христино, візьмімо іпотеку ! – Запропонував Сергій.

– Вибір зупинили на трикімнатній квартирі, щоправда, у вбитому стані. Христина сумнівалася, чи має сенс у руїни заїжджати, але Сергій сказав твердо:

– Ремонт зробимо! Натомість у нас буде трикімнатна!

– Коли ми цей ремонт робитимемо? – Запитувала Христя. – Кредит, дитина, та й самим жити треба!

– Зароблю! – стиснувши зуби, сказав Сергій.

– За три роки він заробив, щоб закрити кредит. І тільки-но почав заробляти на ремонт, як його не стало.

– У нього було три роботи. Одна офіційна на заводі, увечері – вантажив на овочевому складі, а вночі – таксував на машині приятеля.

– Ось із цієї машини його й вийняли, а потім знайшли у лісосмузі за десять кілометрів від міста.

– Христині держава видала пенсію через втрату годувальника, плюс дитячі отримувала. І цього вистачало лише на життя.

– Про ремонти навіть думати було страшно. На руках дворічна донька, а у навколишніх садках дітей брали лише з трьох років.

– Я не виживу, мамо! – пішла Христина по допомогу до матері.

– Продавай квартиру, купуй меншу! – сказала Зоя Володимирівна. – Мені тебе постачати грошима не вийде! У мене Наташка з чоловіком та донькою на шиї сидять!

– Нічого ми не сидимо! – Огризнулася Наталка. – Ми просто у тебе живемо!

– Мамо, а ти можеш жити зі мною? – Запитала Христина. – Я б на роботу вийшла, а ти з Оксаною вдома!

– Чим тут у цьому ґвалті, то краще з однією дитиною! – наважилася Зоя Володимирівна.

– Освіту Христина до пуття здобути не встигла, тому пішла працювати на ринок до приватника. І, звісно ж, неофіційно.

– А ринок, він і є ринок. Навіть, якщо ти святий, там твоє біле пальто вимажуть всім, що під руку підвернеться!

– Христина почала приймати за прилавком для «зігрівання», щоб хоч якось продовжувати працювати. А там, і для настрою, щоб торгівля йшла, щоб господар зарплатою не ображав!

– І знову на ремонт гроші не збиралися. Так і Зоя Володимирівна була не проти з донькою ввечері по маленькій прийняти.

– У три роки Оксану віддали у садок, а Зоя Володимирівна з’їжджати не захотіла. А Христина й не сперечалася.

– І ще рік ринку остаточно закріпив у Христині залежність. Зоя Володимирівна теж у цьому напрямі прогресувала.

– А тут і Наталка активізувалася. Спочатку в гості, в гордій самоті, потім з донькою погостювати на тиждень, а потім і чоловіка перетягла.

– Ви тут у хоромах із гарячою водою та опаленням, а ми там, у халупі, де з кожної щілини дме, ніби там турбіна стоїть!

– А у вас тут багато місця, розмістимося! А як ми з Петром приєднаємося, так і ремонт швидше зробимо!

– Христині було по барабану, вона ганяла синіх чортів після роботи. Зоя Володимирівна просто махнула рукою, мовляв, квартира не моя!

– Рідний будинок цього сімейства був зачинений, а ділянка була здана сусідам під розширення городу.

– За наступний рік ремонт так і не почався, а ось сварок у квартирі стало забагато.

– Христина опускалася дедалі нижче, Зоя Володимирівна не відставала від дочки. Так до них ще й чоловік Наташі приєднувався під час «культурного» дозвілля.

– А Наталя гріла лапки, що скоро вона всю цю “компанію любителів” виселить, і стане у великій квартирі одноосібною господинею.

– Тільки ні Христина, ні мати її не дивилися, чиї продукти їдять, чию одежу одягають. Наталка матюкалася, на чому світ стоїть, а в результаті, на свій холодильник і двері кімнати повісила замки.

– Відібрала б Наташа квартиру? Згодом – обов’язково! Підсунула б потрібні документи з парою пляшок, отримала б підписи, й вигнала їх усіх на вулицю.

– Це вона так гадала. Всього вона не знала, ні про право власності, ні про закони. А ідею почерпнула у кримінальному серіалі по телевізору.

– Але, навіть обломивши зуби один раз, знайшла б, зрештою, вихід. Але, слава Богу, їй цього шансу не представилося.

Бережи Господь службу опіки! Саме так можна назвати те, що відбувалося, коли Оксані виповнилося п’ять років. І глибокий уклін Ганні Вадимівні, робітниці служби опіки, яка стала на захист Оксани.

– Що це ви таке кажете? – кричала Наталка. – Куди це нам вимітатися? Ми живемо тут! Я, моя мати, сестра з донькою! Чоловік мій тут мешкає і дочка наша!

– Пані, припиніть кричати, – грізно промовив представник влади, – вислухайте, що каже Ганна Вадимівна!

– Частка загиблого батька була в рівних частках поділена між його вдовою та дитиною.

Дитину з родини вилучено, а Христина позбавлена ​​батьківських прав самі розумієте з якої причини!

– Так, знаємо! – Скривилася Наталка.

– Тепер єдиним власником квартири є Оксана, – продовжила говорити Ганна Вадимівна. – Якщо ви відмовляєтеся брати дівчинку під свою опіку з усіма перевірками, то квартира буде опечатана, і передана Оксані, коли вона досягне повноліття.

А вас я попрошу покинути приміщення!

– Негайно! – промовив представник влади. – Чи мені покликати допомогу, що під під’їздом відпочиває?

Наташа чинила опір, тому з квартири їх виганяли, як застали. Навіть речі зібрати не дали.

Єдине, що Наташа зробити встигла, це закрити замки на своїй кімнаті та холодильнику.

– Ми ще повернемося! – Прокричала Наташа наостанок.

А квартира чекала свою господиню цілих тринадцять років. Саме Ганна Вадимівна зробила так, щоб дівчинку квартира дочекалася. А сутність рідні вона зрозуміла ще за першого візиту.

Звісно, ​​Ганна Вадимівна зверталася і до матері покійного батька Оксани. Віра Миколаївна взяти дитину під опіку не могла, та їй би і не дали. Лежачий чоловік на руках, куди тут п’ятирічну дівчинку?

– А ви можете її помістити десь ближче до міста? – питала Віра Миколаївна. – Я до неї їздитиму!

І їздила вона до внучки двічі – тричі на місяць усі тринадцять років. А Оксана, завдяки візитам бабусі, ніколи не почувала себе покинутою сиротою.

Тільки розмову про рідню з боку матері Віра Миколаївна відкладала, як могла.

А виявилося, запізнилася трохи, але не остаточно…

– Манатки зібрали, і вилетіли звідси кулею! – проревів звіруватого вигляду чоловік, коли Наталка відчинила двері.

– Чого це? – обурилася Наталка.

– Бо я так сказав! – Гаркнув Борис прямо в обличчя Наталці.

– А хто ти взагалі такий? Я зараз поліцію викликаю! – скрикнула Наталка.

– Викликай! – Борис широко посміхнувся.

І в цей момент з-за його спини з’явилася Віра Миколаївна:

– А я вже зателефонувала! – Сказала вона, ховаючи телефон в сумку. – Сказали, що за п’ять хвилин приїдуть!

– Хто ви взагалі тут такі? – заревіла Наталка.

Оксана, почувши крики та голос бабусі, розібрала свою барикаду і вискочила в коридор.

– Це моя бабуся! Мати мого батька! І ось її я добре знаю, а вас… – Оксана гидливо глянула на Наташу і на всіх, хто висунувся з дверей кімнат. – Я вас не запрошувала!

Правоохоронці повторили подвиг тринадцятирічної давності: повикидали на сходовий майданчик непроханих гостей, та їхні речі.

І ще погрожували, що можуть справу завести за самозахоплення, якщо вони надумають повернутися.

А потім Оксана запитала:

– Бабуся, а це хто?

– Таксист, – з усмішкою відповіла Віра Миколаївна. – Я ж тобі розповідала історію, поки він мене віз.

– А потім спитав, що там зараз. Я й розповіла, що нагрянули, і давай тебе з квартири виживати.

– Борис навіть думати не став, і пішов зі мною.

За пів року Борис ремонт закінчив, а потім покликав Оксану заміж. Звісно, ​​вона погодилася, а бабуся стала почесною гостею на їхньому весіллі.

Родичі більше не з’являлися, бо зрозуміли, що їм нічого не світить. Закон не на їхньому боці, та й захисники дуже відповідальні.

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.