Я прожила 22 роки на чужині. Працювала, як віл, – по 12 годин на добу, інколи й без вихідних. Усе – для своїх дітей. Синові збудувала дім, доньці купила квартиру. Сама жила в орендованій кімнатці, економила на всьому – навіть на нових черевиках.
І от настав момент, коли я сказала собі: “Годі. Я теж людина. Хочу жити для себе”.
Рік тому я вийшла заміж за Мануеля – спокійного, усміхненого іспанця, який умів цінувати мене навіть тоді, коли сама себе не цінувала. І цього року ми вирішили вперше приїхати разом на Різдво в Україну.
Діти знали, що я приїжджаю, але не знали, що з чоловіком. Та й узагалі – не надто ними ділилася. Вони чекали мене… кожен у своїй оселі, бо звикли:як приїжджає мама – будуть гроші.
А я цього разу їхала у свою стару хатину, яку 22 роки навіть не бачила. Хотіла просто побути там, де пахне дитинством, землею і спокоєм. Кульмінація почалася, коли ми з Мануелем зайшли в двір.
Через годину заскреготіли гальма машини. За нею друга. Вискочили обоє – син і дочка. З порогу, навіть не привітавшись:
– Мамо, чого ти не приїхала до нас? – різко кинув Андрій.
– Ми ж готувалися! – надулася дочка. – Я думала, ти в мене Різдво святкуватимеш…
Я спокійно відповіла:
– Хочу цього разу побути у своїй хаті.
Син зиркнув на Мануеля:
– А це хто?
– Мій чоловік, – відповіла я.
Тиша тривала секунду. А потім вибух.
– Як ти сміла?! – закипів Андрій. – Нам нічого не сказала!
– Зрадила батька і нас! – кинула дочка Марина, аж щоки почервоніли. – Приїжджаєш і привозиш чужого мужика замість того, щоб з нами бути!
– Діти, я 22 роки жила для вас. Все віддавала вам. А тепер хочу жити для себе.
– Жити для себе?! Хочеш сказати, що ми тобі заважали?
– Ти просто нас зрадила… – прошепотіла дочка, дивлячись на мене так, ніби я їй ворог.
Мануель поблід, але тихо став поряд і взяв мене за руку.
– Tu madre merece ser feliz… – сказав він спокійно. (Ваша мама заслуговує бути щасливою)
Синові це здалося ще більшим викликом.
– Не смій ї захищати! Мамо, якщо вибрала його – то ти проти нас.
І в той момент я відчула: не мене діти чекали, а мого гаманця.
Я підвела голову і сказала твердо:
– Я вас люблю. Але моє життя – теж моє. І ви не маєте права командувати. Я не банкомат. І не наймичка. Я мама, яка хоче нарешті бути жінкою.
Дочка розвернулась і пішла до машини. Син ще кинув через плече:
– Поживи для себе, побачимо, хто тебе потім підтримає.
І поїхали. Ми залишились удвох. Стояли серед того тихого двору, де колись гралися мої діти – тоді маленькі, добрі й щирі. Мануель обійняв мене і сказав:
– Ahora empieza tu vida. (Тепер починається твоє життя.)
І я вперше за 22 роки повірила, що так і є.
Невже зробила щось неправильно? Як би ви вчинили?
Залишити відповідь